Кіраси́ри () — вид важкої кавалерії XVI—XX століть, вершники якої були захищені кірасою. Мали на озброєнні палаш, пістолети і карабін. У XVIII — поч. XIX ст. кірасирські полки, призначені для завдання вирішального удару, існували в більшості європейських армій. На початку XX ст. кіраси були ліквідовані (крім парадної форми), а назва «кірасирські» збереглась за традицією за окремими полками в деяких арміях.
XVI—XVII ст Броньована кавалерія існувала вже в Стародавньому світі: у єгиптян, греків, римлян та інших народів (наприклад, македонські гетайри, перські клібанарії, парфянські катафракти і римсько-візантійські катафрактарії). У високому і пізньому Середньовіччі кіраса була неодмінним атрибутом лицарів і деяких інших кіннотників, але з початком Нового часу її значення падає.
Перші кірасири з'явилися наприкінці XVI століття в армії Моріца Оранського і були схожі на латників пізнього Середньовіччя (обладунки на зразок максимільянівського або міланського). Вони носили обладунок «у три чверті»: він закривав увесь тулуб і ноги до коліна. Голову захищали закритим шоломом, бургіньйотом або шишаком, які носили зазвичай разом з горжетом для захисту шиї. Захист тулуба складався з нагрудника і наспинника, іноді посилювався плакартом. Руки були захищені поручами, наплічниками, налокітниками. Від латних рукавиць майже відмовилися, особливо для правої руки, оскільки вони заважали заряджати пістолі. Замість комбінації коротких набедренних щитків і набедреників для захисту стегон стали використовуватися видовжені набедренні щитки, а для захисту гомілок — високі кавалерійські чоботи, що замінили раніші наголінники і сабатониTincey, J. (McBride, A. — illustrator) (1990) Soldiers of the English Civil War (2) Cavalry, Osprey Publishing, . pp. 31 and 45.. Озброєння включало в себе пару пістолів з колісцевими замками у сідлових кобурах (вони замінили лицарське копіє), меч і іноді клевець. Кінські обладунки не використовувалися.
Обладунок кірасира був дуже дорогим: наприклад, в Англії в 1629 р. кірасирське спорядження коштувало 4 фунти 10 шилінгів (у той час як спорядження кінного аркебузира всього 1 фунт 6 шилінгів)Haythornthwaite, P. (1983) The English Civil War, An Illustrated History Blandford Press. . pp. 45 and 49..
Протягом другої половини XVI століття важка «лицарська» копия поступово виходить з ужитку, можливо, внаслідок поширення піхотної піки. Крім того, копия потребувала тривалої практики для ефективного застосування, у той час як належна вправність із вогнепальною зброєю досягалася набагато легше. Колишні списники перетворилися на озброєних пістолями кірасирів і рейтарів.
Взяття на озброєння пістоля як основної зброї призвело до розвитку тактики «караколь»: при її виконанні кірасири розряджали свої пістолі в супротивника і поверталися назад для передзаряджання під прикриттям товаришів. Після певних первісних успіхів ця тактика виявилася вкрай неефективною, оскільки ворожа піхота за наявності вогневої і чисельної переваги, могла легко відбити атаку кірасирів. Внаслідок цього змінюється концепція використовування броньованої кавалерії, основною тактикою якої стає замість обстрілу на відстані бій у тісному зіткненні зі супротивником, із застосуванням переважно клинкової зброї. Ця зміна приписується шведському королю Густаву Адольфу в 1620—1630 рр. (період Тридцятирічної війни)Brzezinski, R. (Hook, R. — illustrator) (1993) The Army of Gustavus Adolphus (2) Cavalry. Osprey Publishing, , p. 4. Він також зменшив число рядів у кавалерійських шикуваннях з раніших 6-10 (що зазвичай використовувалися в «пістольній» тактиці) до зручних у сутичці холодною зброєю 3 рядів, що також могло компенсувати недостатню чисельність шведської кавалерії, яка була нерідким явищемBlackmore, D. (1990) Arms & Armour of the English Civil Wars, Trustees of the Royal Armouries. , pp.9-10. Після Тридцятилітньої війни кірасири поступово витісняють рейтарів, залишаючись єдиним родом броньованої кінноти.
В Англійській громадянській війні взяли участь лише 2 кірасирські полки: лейбгвардійський графа Роберта Девере і «Лондонські Омари» (London lobsters), хоча воювали і окремі бійці інших полків у повному обладунку. З удосконаленням піхотної вогнепальної зброї, особливо з впровадженням мушкетів, корисність повного обладунку істотно зменшилася. На середину XVII століття кірасир у такому обладунку ставав дедалі більше анахронізмом. «Вбивчо йти на війну в цілому обладунку», — зауважував очевидець кінця XVII ст. Наприкінці століття кірасирський обладунок втрачає захист кінцівок і відтоді складається тільки з нагрудної і наспинної пластин.
XVIII—XIX ст Обладунок, що тепер складався тільки з нагрудної і наспинної пластин, протягом XVIII століття то скасовувався, то знову повертався в кірасирські полки. Приміром, британська кавалерія вступила у війну за іспанську спадщину без панцирного захисту, але під час війни отримала кіраси. Кірасири мали велике значення в арміях Австрії, а також у військах Фрідріха Великого. Під час французьких революційних воєн мало які полки важкої кавалерії носили бойові кіраси (це не стосувалося згаданих кірасирів австрійців). Дванадцять австрійських кірасирських полків, що існували в період 1768—1802 років (коли їх число зменшилося) носили кіраси тільки з однієї нагрудної пластини, що зменшило вагу обладунку, але в той же час залишило спину незахищеною в умовах вихрової кавалерійської сутички.
У Російській армії кірасири з'явилися за імператриці Анни Іоаннівни; пропозицію зі їх впровадження вніс фельдмаршал Б.-К. Мініх: з огляду на необхідність мати важку кавалерію, здатну вести бойові дії проти легкої турецької кінноти. Спочатку кірасирських полків було 4, у середині XVIII століття їхня кількість збільшилася до 6. Озброєння кірасирів складалося з воронованої кіраси, палаша, пари пістолетів, карабіна, підвішеного на панталері, і патронної ладівниці. З метою підвищити маневреність вершників у 1786 р., перед російсько-турецькою війною 1787–91 кіраса в кірасирських полках скасовується, а замість палаша впроваджується шабля. Імператор Павло I в 1796 р. повертає кірасирам їх кіраси і збільшує число полків до 16. У 1812 році налічувалося 10 полків; 5 з них, що найбільш відзначилися у війні з Наполеоном, отримали георгіївські штандарти, 7 — георгіївські труби, а Лейбкірасирський Його Величності Полк прилічений до гвардії (як Лейбгвардії Кірасирський).
Більшість вояків важкої кавалерії у 1700—1785 рр. носили капелюх-треуголку, що ближче до кінця століття поступово еволюціонував у двоуголку. У перші два десятиліття XIX ст. двоуголки замінили каски, часто зроблені зі загартованої шкіри на латунному каркасі (у Франції кірасири використовували сталеві драгунські шоломи).
Участь у наполеонівських війнах Хоча наприкінці XVIII століття кіраса вже не забезпечувала належної якості захисту від куль найновіших кременевих рушниць, вона могла захистити від вогню з далекої відстані, рикошетів, а також пістолетних пострілів. Що важливіше, у добу масового застосування кавалерії броньований нагрудник (поряд зі шоломом) забезпечував відмінний захист від клинкової зброї і пік ворожої кінноти та від піхотних багнетів. Також кіраса справляла певний психологічний ефект як на її власника (спонукаючи його сміливіше кидатися в гущу сутички), так і на супротивника (викликаючи зніяковіння перед броньованим вершником), крім того, додавала свою вагу до власної ваги коня і кавалериста, що було особливо важливо в зіткненнях з ворожою кавалерією.
Наполеон Бонапарт приділяв особливу увагу кірасирським частинам — у рамках концепції масованих кінних атак. За постановою 1804 року кірасири налічують 12 полків, з визначеною уніформою: сині мундири з яскраво-червоним оздобленням, і касками замість капелюхів. Карабіни були замінені мушкетонами, зручнішими при відбиванні атак іррегулярних військ, а також легких формувань регулярної армії .
Кіраси наполеонівських кіннотників первісно були розраховані витримувати влучення трьох рушничних куль з близької відстані, але насправді цього ніколи не вдавалося досягти. Нарешті це було визнано регламентами, і від кірас стали вимагати тримати тільки одне влучення з далекої дистанції<ref>Elting, J.R. (1988) Swords Around a Throne: Napoleon's Grande Armée, London, p. 230</ref>.
Доцільність застосування кіраси іноді піддавали сумніву. Прусські кірасири відмовилися від кірас перед наполеонівськими війнами, але повернулися до них у 1814 році. У цей же період тільки один британський кавалерійський полк (королівський кінно-гвардійський) носив кіраси: у Нідерландську кампанію 1794 року, використовуючи нагрудники зі сховищW.Y. Carman, A Dictionary of Military Uniform, . Австрійці використовували полегшений обладунок, що складався тільки з нагрудної пластини і шоломаPhilip Haythornthwaite, Austrian Army of the Napoleonic Wars — Cavalry, . Наполеон вважав кірасу ефективним захистом і навіть впровадив її у двох карабінерських полках після битви при Ваграмі. У Російській армії після скасування півкірас австрійського типу в 1801 році повернулися до повних кірас у 1812, впровадивши їх у всі армійські і гвардійські кірасирські полки; у таких обладунках російські кірасири билися в Бородінській битві. Після Тарутінської битви трофейні французькі кіраси були передані Псковському драгунському полку, який офіційно був перетворений у кірасирський. Незважаючи на технологічну кращість порівняно зі середньовічними обладунками, кіраси наполеонівського часу залишалися обтяжливим аксесуаром і сильно нагрівалися в жарку погоду, проте, з огляду на надаваний додатковий захист і вражаючий вигляд броньованого вершника, продовжували зберігатися в арміях.
Франко-прусська війна Останнім випадком, коли кірасири зіграли головну тактичну роль ударної броньованої кавалерії, стала франко-прусська війна 1870-71 років. У французькій армії на початок війни налічувалося 11 кірасирських полків, але вони не брали участі у бойових діях починаючи аж з битви при Ватерлоо в 1815 році (бригада в складі 6-го і 9-го полків вирушила на Кримську війну, але насправді не зустрічалася зі супротивником)Stephen Shann & Louis Delperier, pages 11 and 17 "French Army 1870-71, . Відповідно перспектива дій проти прусської армії з її 10 кірасирськими полкамиMichael Solka, page 12, «German Armies 1870-71 — Prussia», для французьких кірасирів здавалася можливістю довести актуальність цього роду кавалерії. На практиці ж виявилося, що масовані атаки проти прусської піхоти й артилерії в битвах при Верті і при Резонвіллі призвели до сильних втрат при незначній шкоді для супротивника.
XIX—XX ст
Австрійські кірасири в 1860 році відмовляються від нагрудниківRothenburg, G. The Army of Francis Joseph. West Lafayette: Purdue University Press, 1976. p 63., а в 1868 р. австрійці офіційно скасовують у себе цей рід важкої кавалерії (12 полків)Richard Knotel, page 24 «Uniforms of the World», . Бельгія, за прикладом Франції, у 1830 р. створює 2 кірасирські полки, але з міркувань економії в 1863 р. їх перетворюють на уланські.
У німецькій армії на початок XX ст. зберігається 10 кірасирських полків (включаючи прусський Gardes du Corps і гвардійських кірасирів). Кіраси (у вигляді нагрудних пластин) служать елементом лише парадної форми і тільки в мирний час. Після поразки Німецької імперії в Першій Світовій війні німецькі кірасирські полки скасовуються.
У Російській армії у зв'язку з поширенням нарізної вогнепальної зброї чисельність кірасирських полків із середини XIX століття зменшується: у 1860 р. залишають тільки чотири гвардійських, решту перетворюють на драгунські. Наприкінці XIX ст. російські кірасири, як і німецькі, носять нагрудники-кіраси тільки як елемент парадної форми у мирний час. Станом на початок XX століття існують тільки 4 кірасирських полки: Кавалергардський, лейбгвардії Кірасирський Його Величності, лейбгвардії Кірасирський Її Величності та лейбгвардії Кінний. У 1918 році вони були розформовані.