Історія Литви (нинішня територія Литовської Республіки) охоплює тривалий період часу, починаючи з заселення її території людиною в кінці X—IX тисячоліття до н. е. і закінчуючи подіями сучасності.

Додержавницький період

Балтійські племена В основі етногенезу литовців — процеси розвитку древніх балтійських (летто-литовських) племен, аукштайтів («литва» давньоруських літописів) і жемайтів (літописна «жмудь»), а також ятвяги, частина земгалів, куршів і селів. Жемайти і аукштайти ще й досі зберігаються як етнографічні групи литовців, що суттєво відрізняються мовою і культурою.

Литовці (самоназва — летувяй) належать до балтійських народів. Вважають, що назва Литви походить від назви річки Летава (Летавка), притоку річки Няріс. Вона протікає приблизно за 25 км від містечка Кярнаве, що був важливим політичним центром давньої Литви, східної частини країни. Литва була однією з останніх язичницьких держав Європи. Литовці шанували сили природи, різноманітних богів і священні рослини. Вони запалювали вічний вогонь, померлих спалювали.

Предки литовців — балти (айсти) проживали на узбережжі Балтійського моря вже в ІІ тисячолітті до нашої ери. Уперше про них згадує римський історик Тацит в праці «Германія». Територія, на якій жили балти, простягалася від Вісли до Даугави і від Балтійського моря до Дніпра. З часом балти розділилися на різні племена, серед яких були курші, жемайти, аукштайти, литовці, ятвяги (йотвинги), прусси, сели, скалви, латгали, земгали. Основою формування литовської нації були племена аукштайтів і жемайтів, а також частково куршів, земгалів і селів.

Перші історичні відомості У кін. X — на поч. XI ст. польський король Болеслав Хоробрий і київський князь Володимир Великий конкурували за вплив на литовські терени. Так, згідно літопису, Володимир у 983 здійснив похід на ятвягів і змусив їх платити данину.

Перша згадка назви «Литва» зустрічається в Кведлінбурзьких анналах під 1009 роком (14 лютого), в повідомленні про трагічну загибель від рук язичників архієпископа Бруно Кверфуртського, який був направлений Болеславом Хоробрим проповідувати християнство в землях ятвягів. Литовський д.і.н. Едвардас Ґудавічус звертає увагу, що тут йдеться не про територію сучасної Литовської держави, а про тодішні землі Пруссії.

Постання національної держави

Литва вперше згадується як протодержавне утворення у Галицько-волинському літописі під 1219 роком, коли 20 литовських князів приїхали у складі великого посольства до руських правителів Волині — княгині Анни та її синів Данила і Василька Романовичів.

Засновником литовської держави став князь Міндовг, який у 1230-1240-х об'єднав під своєю владою частину східно-балтських племен і терени Чорної Русі з містами (Волковиськ, Слонім і Новгородок), а також частину Турово-Пінської та Полоцької земель з містами Гродно, Полоцьк, Вітебськ. У 1251 він прийняв християнство і за це у 1253 році він одержав від папи Інокентія IV королівську корону і міжнародне визнання, але визнав васальну залежність Литви від римської курії. Міндовг проявив себе як хороший дипломат, особливо проводячи переговори з Тевтонським орденом, який безліч разів нападав на литовські землі.

Велике князівство Литовське

Після занепаду Києва як центру тодішньої Русі і прилеглих до неї земель, на її окраїнах почали розвиватись нові політичні центри і формуватись нові державні утворення. Серед них було і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, в якій слов'янське населення населяло 9/10 його земель і до якого з 1398 року входили землі сучасної Литви. Центром його стало стародавнє місто Вільно (сучасний Вільнюс).

Однією з причин утворення Великого Князівства Литовського була організація боротьби руських і жмудських племен проти Тевтонського Ордену. Очевидно, що в умовах воєнного часу питання мовної та релігійної приналежності відійшли на другий план. До складу держави увійшли землі як слов'янських так і балтійських племен. Серед населення були православні, католики і язичники. Жмудське населення, на початку утворення князівства язичники, поступово переходили в християнство — православ'я і католицизм. При цьому у зв'язку з світовими політичними процесами, зменшенням впливу Ромейської імперії, Києва і православ'я з часом все більше людей вибирали саме католицизм. Це з часом призвело до того, що при утворенні Речі Посполитої союз жмудської (литовської) і руської шляхти розпався. Але помітним є те, що представники князівської родини такі як Скиргайло і Свидригайло, православні за віросповіданням, в цих умовах залишились на стороні своїх православних підданих і відстоювали їх права і свободи.

Влада знаходилась у руках як руської так і жмудської шляхти. Верховна влада була у руках князів з балтійських племен — Кейстута, Вітовта, Свидригайла. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.

В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).

Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381-1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389-1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останньої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.

До складу Литовської держави входили тривалий час українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу. І тільки Київське князівство зберігало автономний статус. У грудні 1470 року Великий князь Литовський Казимир IV Яґайлович ліквідував Київське князівство і призначив київським воєводою литвина-католика Мартина Ґаштольда. Той двічі намагався в'їхати до Києва, проте обидва рази кияни зачиняли перед ним міську браму. Зрештою, 1471 року Ґаштольд узяв Київ силою, а вже через 4 роки, так і не порозумівшись з киянами, повернувся до Литви.

1481 року молодший брат Семена Михайло Олелькович домовився з князями Іваном Гольшанським та Федором Більським виступити проти Казимира. Сподіваючись на підтримку українських та білоруських князів і бояр, змовники збиралися вбити Казимира і посадити на престол Михайла. Він розпочав таємні переговори з Москвою про допомогу проти Вільна, обіцяючи їй, за деякими відомостями, східнобілоруські землі до Березини. Частина істориків вважає, що справжньою метою повстання було відновлення Київського та інших українських і білоруських удільних князівств. Перед Великоднем хтось доніс Казимиру на князів-змовників. Федір Більський встиг просто з власного весілля втекти до Москви, де поступив на службу до московського князя Івана ІІІ Васильовича. Натомість Михайло Олелькович та Іван Гольшанський були заарештовані і таємно страчені у Вільні. Пізніше у Києві виникла легенда про публічну страту князів під Замковою горою. Відтоді, за словами літописця, «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи постали».

Унії з Польщею, продиктовані необхідністю знайти союзників у боротьбі з німецькою експансією, призвели до доволі жорсткої полонізації литовців. Верхівка литовського суспільства досить швидко полонізувалася, вважаючи рідну мову ознакою низького соціального статусу. На охорону литовської мови стали тоді протестанти, які в 1547 році видали першу книгу литовською мовою: катехизис. Для боротьби з протестантами представники ордена Ісуса (єзуїти) теж почали видавати полемічну літературу литовською мовою.

Поганська Литва

Християнська Литва

Українські землі Українська і білоруська мови того періоду мали де-факто офіційний статус у Литві. Власна литовська писемність виникла лише в XVI ст. З часів білорусько-українського культурного домінування у великому князівстві Литовському зберігся значний державний архів документів, написаних мовами цих двох слов'янських народів. Литовське князівство успадкувало чимало елементів культури і державності стародавнього Києва, що дало підстави російському історикові Георгію Вернадському стверджувати, що рецепцію давньокиївської культурної і правничої спадщини радше варто шукати в Литовській Русі, ніж у Московській.

Річ Посполита обох народів (1569—1795) Річ Посполита дослівно означає «спільна справа».

У 1569 Литва і Польща об'єдналися в двоєдину державу — Річ Посполиту. Уклавши Люблінську унію. Ця подія мала велике значення не тільки для поляків і литовців, а й для білорусів та українців. Протягом визвольної війни в Україні під керівництвом Хмельницького Литву окупували російські та шведські війська, що призвело до загибелі майже половини її населення. Під час північної війни часів Петра І у Литві загинуло 30 % населення.

Початки держави

Причини утворення Речі Посполитої Литва була досить могутньою державою. Але війни з Московською державою кінця XV — початку XVI століття, ослабили її. Також, необхідність організації спільного ефективного захисту від турецько-татарських набігів. Часті повстання української, білоруської, литовської шляхти, через прагнення мати рівні права з польськими землевласниками.

Отже, можна виділити 3 причини, через які було укладено Люблінські унію. Ослаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн кінця XV — початку XVI століття. Необхідність організації спільного ефективного захисту від турецько-татарських набігів Часті повстання української, білоруської, литовської шляхти, з метою урівняння прав між польськими і литовськими землевласниками. Литва згодилась на угоду через внутрішні і зовнішні причини.

Вході підписання з'ясувалося, що Польща мала всі права на землі Литви. Під час укладання Кревської унії (1385 р) однією з умов унії була прилучити литовські й руські землі до Корони Польської. На той час, до Корони. Польської прийшов Сигізмунд II, який і був з династії Ягеллонів. Деякі історики вважають, що дивлячись на карту тогочасної Європи, Литва була конем, а Польща вершником.

Особливості устрою

Річ Посполита-станово-представницька монархія

Державу очолив один правитель- король польський і великий князь литовський. У період між сеймами державою керував король.

Король обирався польсько-литовським сеймом.

Король зобов'язаний виконувати рішення сейму.

Польща і Литва проводили спільну зовнішню політику.

Сейм вирішував усі державні питання.

Шляхта мала право не тільки не підпорядковуватися владі короля, а й чинити збройний опір.

Історичне значення Річ Посполита мала обмежену королівську владу, гарантовані політичні права та свободи, тому українці, білоруси могли долучатись до управління державою. Ставлення до релігійного питання було терпимим. Альтернативою входження до Речі Посполитої було приєднання до Московської держави. Українці, білоруси, литовці змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури.

Литовська автономія

Війни проти шведів та Москви

Лівонська війна

Північна війна

Руйнація держави

Реформи Понятовського

Поділи Речі Посполитої

Литва у складі Російської імперії (1795—1914) Див. Віленська губернія, Ковенська губернія, Августівська губернія, Сувальська губернія

Російське домінування Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита була розділена між Росією, Австрією і Пруссією, причому велика частина території Литви ввійшла до складу Російської імперії.

Вторгнення Наполеона

Повстання