При́п'ять — покинуте місто обласного значення, у Вишгородському районі Київської області. Засноване 4 лютого 1970 року на березі річки Прип'ять. Населення евакуйоване через катастрофу на ЧАЕС у 1986 році, унаслідок якої місто опинилося в зоні відчуження ЧАЕС.

Головним приводом для заснування міста стало будівництво однієї з найбільших в Європі атомних електростанцій — Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС).

Місто розташоване на півночі Київської області, приблизно за 112 км від Києва, на березі річки Прип'ять, за 2 км від Чорнобильської АЕС. Поруч із містом на станції Янів діє пункт контролю на кордоні з Білоруссю Янів — Йолча.

Чисельність населення станом на листопад 1985 року — 47 500 осіб, станом на червень 2025 року — 0 осіб. Остання дитина народжена 28 квітня 1986 року.

Географія Для будівництва селища для працівників Чорнобильської АЕС розглядалися кілька майданчиків, переважно Чорнобильський район, місцевості на північ і південь від села Копачі, район на захід від залізничної станції Янів. Зрештою для будівництва було обрано ділянку за 3,5 км на північний захід від атомної електростанції на правому березі річки Прип'ять, притоки Дніпра, після чого нове місто отримало її назву.

Прип'ять на сході межувала з селом Семиходи, річкою Прип'ять і лісовим масивом, на півдні — залізницею Овруч — Чернігів та селом Янів. На заході міста кордони обмежувалося автомобільною дорогою Чорнобиль — Полісся, на півночі — територією, покритою дрібноліссям.

Це низинна, переважно лісиста і болотиста місцевість, відома як Полісся. Висота більшої частини території, на якій побудовано місто, становить 110—115 метрів, за винятком південно-східної частини, де висота становить 118—120 метрів. Місцевість рівнинна з невеликим нахилом у бік річки та її приток.

Історія

Будівництво Генеральний план населеного пункту почав розроблятися у 1968—1970 роках інститутом «Уралтеплоелектропроєкт», однак з початку 1970-х проєктування здійснювалося архітектурно-планувальним відділом НДІ «Гідропроєкт».

Датою заснування Прип'яті є 4 лютого 1970 року. Її будівництво почалося одночасно з будівництвом Чорнобильської АЕС, розташованої за 2 км від міста. Проєктом передбачалося, що населення становитиме 75-78 тисяч осіб.

14 квітня 1972 року новозбудованому населеному пункту Чорнобильського району присвоєне найменування (взято на облік адміністративно-територіального поділу) — селище Прип'ятьВідомості Верховної Ради Української PCP. — 1972 — № 17 — с. 135..

24 квітня 1972 року селищу надано статус смтВідомості Верховної Ради Української PCP. — 1972 — № 18 — с. 150., а 20 жовтня 1980 року віднесено до категорії міст обласного підпорядкуванняВідомості Верховної Ради Української PCP. — 1980 — № 45 — с. 887..

Чорнобильська катастрофа та евакуація

Рішення про евакуацію населення було прийнято лише за понад добу після аварії на ЧАЕС, вранці 27 квітня 1986 року. На той момент рівень радіації в місті за повідомленням УКДБ УРСР становив 4 14 мкР/сек.

О 13:10 по радіо було оголошено про збір всіх жителів біля своїх під'їздів протягом години:

У Прип'ять прибуло понад 1200 автобусів з інших міст України. На залізничну станцію Янів було подано два дизельних потяги на 1500 місць. Евакуація була оголошена жителям як тимчасовий захід, із собою дозволяли брати тільки речі першої необхідності.

Населення міста, що станом на 1986 рік становило понад 45 тис. осіб, було евакуйоване в Поліський і Іванківський райони та власне до Києва, до 1 тис. осіб виїхало в Чернігівську та інші області. У місті залишилося більше 5 тис. осіб для проведення невідкладних робіт.

Дезактивація і мародерство

Одразу після евакуації були розгорнуті заходи з дезактивації радіаційного забруднення міста. Їх проводили спеціальні загони, які на пожежних та поливальних машинах відмивали громадські об'єкти від радіоактивного пилу, зрізали заражений ґрунт і вивозили речі містян в спеціальні могильники. Однак, попри проведені роботи, місто залишалось забрудненимАтомоград Припять: как советский идеал превратился в образцовый город-призрак  — RBC.ua. Тому вже 1987 року за 40 кілометрів від ЧАЕС для евакуйованих жителів почали будівництво міста Славутича. Частина жителів отримали квартири в Києві та інших містах України.

Попри тотальний контроль з боку правоохоронних органів, місто почали атакувати мародери, які вивозили метал, побутову техніку, меблі тощоЕвакуація: 30 років тому 1100 автобусів вивезли всіх жителів міста Прип'ять  — Газета.ua. Наразі унаслідок мародерства та робіт, проведених ліквідаторами аварії, житловий фонд у Прип'яті розтрощений, у квартирах залишилася здебільшого великогабаритна техніка, яку було незручно виносити з приміщень.

Сучасний вигляд житлового фонду в Прип'яті

У 1990-х роках в місті вахтовим методом проживало кілька тисяч осіб, близько 600 міліціонерів охороняли його територію.

Сучасність До початку 2000-х років у Прип'ять продовжували подавати електрику і газ, водопостачання забезпечували десятки артезіанських свердловин. Тут знаходилось Управління дозиметричного контролю, у будинках облаштували гуртожитки для ліквідаторів, працювали міліція, пожежна частина, медпункт та басейн. Однак, після зупинки енергоблока наприкінці 2000 року усі підприємства були закриті.

На сьогодні, у місті функціюють три об'єкти: спецпральня «Комплекс», гаражі «Чорнобильсервіс» та насосна станція, що качає артезіанську воду і подає її на ЧАЕС.

У серпні 2019 року Національна гвардія України підтвердила, що періодично проводить у Прип'яті військові навчання «бій у місті».

24 лютого 2022 року в ході російського вторгнення в Україну Чорнобильську АЕС захопили і окупували російські війська. 31 березня російські війська покинули місто.

Населення

За переписом 1979 року населення Прип'яті становило 21 711 осіб: 11 379 чоловіків та 10 332 жінки. У листопаді 1985 року кількість мешканців зросла до 47,5 тис. осіб.

На момент аварії у місті проживало 49,4 тис., у тому числі 15 406 дітей (з них 7176 шкільного віку), а середній вік прип'ятчан становив 26 роківПрипять — город, которого нет — delo.ua. За переписами 1989 та 2001Про кількість та склад населення Київської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року  — Державний комітет статистики України років у місті Прип'яті офіційно не проживало жодної особи.

Інфраструктура

Поділ міста

У Прип'яті встигли побудувати п'ять мікрорайонів. Майже у всіх районів різне планування, оскільки вони будувалися поетапно. Фактично, з уведенням одного реактора на Чорнобильській АЕС здавався в експлуатацію один мікрорайон.

У двох перших мікрорайонах переважають п'ятиповерхові забудови, що розташовані під різними кутами, щоб не викликати одноманітності. Мікрорайон III був забудований здебільшого 9- та 16-поверховими будинками. Його центром став сосновий бір. У IV та V мікрорайонах житлові будинки сконцентровані навколо дитячих садків і шкіл, при чому для останніх мікрорайонів характерна 16- і 24-поверхова забудоваЗгадуючи Прип'ять: «Інформації про те, що ми сюди не повернемося, не було»  — Тиждень.ua. Загальна площа житлового фонду становила 658 тисяч 700 квадратних метрів, 160 будинків, 13 414 квартир, 18 гуртожитків для холостяків на 7621 місце, 8 сімейних гуртожитків і будинків готельного типу на 1206 кімнат.

Місце, розчищене під будівництво VI та VII мікрорайонів нині є могильником «Піщане плато», де ховали знятий з вулиць ґрунт і особисті речі жителів.

У місті було два проспекти — Леніна і Будівельників — та дев'ять вулиць — Курчатова, Спортивна, Гідропроєктівська, Дружби Народів, Лесі Українки, Сержанта Лазарева, Набережна, Огнєва та Заводська.

Вздовж вулиці Курчатова був створений головний громадський центр. Тут розташовуються центральна площа, готель «Полісся», Палац культури «Енергетик», кінотеатр Прометей та інші відомі об'єкти громадської інфраструктури. На перехресті з проспектом Леніна розташований так званий «Білий дім», де проживало начальство міста і станції, на першому поверсі магазин «Веселка», у якому продавалися радіотовари, канцтовари, автозапчастини, господарські товари тощо.

Освіта У місті діяло 15 дошкільних закладів на 4980 місць, 5 середніх загальноосвітніх шкіл на 6786 місць, 1 СПТУ на 600 місць.

Спорт 10 спортивних зал, 3 басейни, 10 стрілецьких тирів, 2 стадіони (головний — «Авангард»).

Культура

Палац культури, кінотеатр на 1220 місць, школа мистецтв на вісім кімнат для гурткової праці загальною місткістю 312 учнів.

«Життя в Місті для більшості прип'ятчан, тим чи іншим чином, було тісно пов'язане з місцевим Палацом Культури . Для когось він був місцем роботи, хтось пам'ятає дискотеки, новорічні святкові дійства, інші згадають улюблені фільми, концерти, спектаклі чи засідання клубу веселих зустрічей… А ще сюди часом приїжджав цирк. Палац теж пам'ятає… Пам'ятає творчі вечори Олени Камбурової та Юрія Ряшенцева, експозиції клубу „Червона гвоздика“, пам'ятає бешкетників, що намагаються відколупати мозаїку з-під сходів… Він здобув неймовірну популярність після втечі своїх творців, ставши, поруч із Прометеєм — символом загиблого Міста. Та чи загиблого?.. Кадри кінохронік і знімки з Ним облетіли увесь світ. Він бачив і президентів, і конгресменів, поетів і акторів… Бачив і мародерів, що розорили бібліотеку, повибивали вікна й обідрали мармур з його стін… Кого тільки не бачив Він під своїм дахом… Він пам'ятає всіх, не поділяючи на До та Після… Він пам'ятає все… І завжди, коли на його розкришений поріг ступає нога людини, Він ледь відчутно здригається, і — прокидається…» (Олександр Сирота)Воно, мабуть, ночами оживає

містечко наше — в світу на виду…

Там наші сни, мов хмари ті, бредуть

і місяцевим сяйвом вікна мають…(з триптиха «Прип'яті» , переклад Віктора Грабовського)

Автор вірша Любов Сирота — керівник літературного об'єднання «Прометей» прип'ятського палацу культури «Енергетик» .

За весь час роботи в літоб'єднанні змінилося три керівники. Першим був Іван Речи, наступною була відома нині журналістка Любов Ковалевська (у Прип'яті — Любов Тутарова), а з 1983 року і до аварії на ЧАЕС (і навіть після — у Києві, поки існувала організація Палац Культури «Енергетик») його очолила Любов Сирота. В об'єднанні було не менш як 20 постійних членів. Там працювала творча майстерня, де усі учасники могли підняти свій творчий рівень; відбувалися зустрічі з відомими літераторами й представниками інших творчих професій. Члени об'єднання організовували поетичні вечори та зустрічі в школах, гуртожитках та на підприємствах міста.

До 1986 року в республіканських та всесоюзних виданнях публікувалися лише твори Л. Сироти та Л. Ковалевської. Чорнобильська катастрофа стала поштовхом для проявлення творчих талантів інших членів об'єднання (поета Володимира Шовкошитного, поета й автора унікальних фільмів про Прип'ять Михайла Назаренка, Лариси Коваленко, Любові Василевської, Стаса Константинова та ін.)

У 1984 році літературне об'єднання разом з дискотекою «Едісон-2» створили експериментальний диско-театр, перша дійство якого — поетична вистава Л.Сироти «Ми не могли б не знайти одне одного» , мала чималий успіх у місті, а також стала лауреатом республіканського конкурсу дискотек.

Остання робота об'єднання — вистава про життя й творчість Марини Цвєтаєвої «Моя спеціальність — життя» (у двох діях — протягом більш двох годин) була поставлена у 1985 році. В той час малодоступний матеріал для вистави збирався її автором Л. Сиротою по крихтах у бібліотеках Києва та Дніпропетровська. Прем'єра вистави була визначною подією у місті, після якої заввідділу культури А. Рубан та директор палац культури В. Ідельсон прийняли рішення внести його у постійний репертуар палацу культури. Наступний показ вистави був запланований на 4 травня 1986 року, але, з відомих причин, не відбувся.