Павло Карагеоргієвич (, , 27 квітня 1893, Санкт-Петербург — 14 вересня 1976, Париж) — принц, регент Югославії з 9 жовтня 1934 по 27 березня 1941 року, в період малолітства короля Петра ІІ. До замаху на короля Олександра I в 1934 році взагалі не займався політикою, живучи усамітнено зі своєю сім'єю. Від шлюбу із грецькою принцесою Ольгою з роду Глюксбургів мав синів Олександра (1924—2016), Миколу (1926—1954) і дочку Єлизавету (1936). Після вбивства Олександра I стає згідно з його заповітом одним із трьох членів регентської ради разом з Іво Перовичем та Раденко Станковичем, однак доволі швидко стає головною постаттю в цьому тріумвіраті. У зовнішній політиці проводив курс на віддалення від Франції, намагаючись притримуватись політики нейтралітету та дипломатичного лавірування в складних тогочасних європейських умовах. Усвідомлюючи внутрішню слабкість держави та її уразливість у випадку війни, збирався вирішити національні проблеми в Югославському королівстві. Результатом домовленостей Драгіші Цветковича із Владком Мачеком було створену окрему, автономну Хорватську бановину в 1939 році, що стало першим кроком у майбутній запланованій перебудові централізованої та унітарної Югославії. У своїй діяльності як політик, що приймав доволі складні рішення з проблематичних питань, зіштовхувався із суттєвим опором як сербських опозиційних політиків (особливо членів Радикальної партії), котрих не вдовольняли поступки у внутрішніх питаннях, так і опозиційних хорватських політичних сил, яким часткових поступок було замало.

Розуміючи, що Велика Британія не має ні планів, ні можливості захистити Югославію в разі військово-політичного конфлікту, виступив за вступ держави до Троїстого пакту, що відбувся 25 березня 1941 року. Однак через 2 дні був відсторонений від влади через військовий переворот, який підтримали широкі верстви населення. Після державного перевороту 27 березня 1941 року принца Павла вигнано у Грецію, а потім, після початку вторгнення військ Осі на Балкани, у Кенію, де він перебував під арештом до кінця Другої світової війни. Після свого звільнення з-під арешту жив у Франції, де і помер у 1976 році.

Біографія Павло народився у Санкт-Петербурзі 27 квітня 1893 року в сім'ї князя Арсена Карагеоргієвича  та княгині Аврори Павлівни Демідової. Павло доводився племінником майбутньому першому королю Королівства Сербів Хорватів та Словенців — Петру I Карагеоргієвичу (1844—1921). Після розлучення батьків у 1895 році, Павло з 1896 року жив у домі свого дядька (тоді ще князя) Петра у Женеві. Його мати померла у 1904 році. З восьми років він навчався у школі міста Брехбуль (Brechbuhl), яку також відвідувала його двоюрідна рідня, діти Петра I — княгиня Олена, князі Георгій та Олександр. 1903 року, після травневого перевороту 11 червня (29 травня за старим стилем), який поклав край попередній династії Обреновичів на сербському престолі, Петра I було проголошено королем Сербії.

Разом зі своїм батьком князем Арсеном в той час був в  Росії, де батько Павла проходив військову службу. Сербський уряд виклопотав для них особливий статус, і вони у 1904 році отримали сербське громадянство та офіційно стали членами королівського дому. Після цього князь Павло приїхав на батьківщину, де став учнем белградської гімназії до 1912 року. Наступного 1913 року він вирушив до Англії, де вступив до Оксфордського університету. Того ж року за наказом короля Петра I князь Павло отримав чин кавалерійського підпоручика. Восени 1914 року взяв участь у війні. В січні 1915 року захворів на гепатит. До відступу сербського уряду та армії на острів Корфу взимку 1915/1916 років брав участь у дипломатичних місіях в Італії та Англії, а з лютого 1916 року приєднався до генштабу сербської армії. На острові Корфу працював із Міжнародним Червоним Хрестом. Наприкінці січня 1917 року мешкав у Салоніках, де брав участь у підготовці весняного наступу на Салоніцькому фронті. Наступного року вирушив до Лондона на лікування. Після війни знову повернувся в Оксфорд, в коледж Крайст-Черч.

З княгинею Ольгою, старшою дочкою грецького принца Миколи, познайомився у Лондоні, в липні 1922 року. Вони одружились 22 жовтня 1923 року в день хрещення первістка короля Олександра I Карагеоргієвича, спадкоємного принца Петра. Їх свідками на весіллі був герцог Йоркський, майбутній король Георг VI та його дружина Єлизавета, герцогиня Йоркська. В 1924 році в них народився син котрого назвали Олександром.

Починаючи з 1925 року, сім'я живе вже у Белграді, в Старому Палаці. Маючи певні плани, князь Павло засновує у Белграді музей сучасного мистецтва. Будучи ще студентом в Оксфорді, він розповідав своїм друзям що його ціллю є стати директором музею. «Моя країна Сербія не має жодної художньої галереї, а я вже багато років бажаю відкрити галерею в Белграді» — писав князь Павло своїм родичам та друзям у Європі. Він почав скуповувати  картини для свого музею; до весни 1927 року близько п'ятдесяти картин йому було подаровано чи обіцяно віддати до його музею. Окрім того Павло й сам скуповував картини на власний кошт. В 1929 році він заснував музей сучасного мистецтва, котрий розташовувався в палаці княгині Любиці.

В червні 1928 року сім'я княгині Ольги та князя Павла збільшилась — в них народився другий син Микола. Згодом в 1936 році в пари з'явиться ще одна дитина — донька Єлизавета.

Із середини 1933 року король Олександр переїхав в нову резиденцію в Дедині, а Старий палац погодився перетворити на музей. На початку вересня 1932 року, він призначив князя Павла на посаду директора всіх музеїв у Югославії.

Регент Югославії

Внутрішня політика У Марселі 9 жовтня 1934 року в результаті терористичного замаху було вбито короля Олександра I Карагеоргієвича. Згідно з королівським заповітом Павла було призначено регентом королівства на час неповноліття Петра сина Олександра I, котрому на момент смерті батька було 11 років. Окрім того до регентської ради увійшли Іво Перович та Раденко Станкович. Однак по суті влада в державі належала реально тільки Павлу Карагеоргієвичу, в той час два інші члени регентської ради були скоріше формальними особами в регентській раді, ніж ті що визначали стан речей. На цій посаді намісника Павло був до путчу 27 березня 1941 року, коли він був змушений полишити пост й податись у вигнання.

У травні 1935 року відбулися парламентські вибори, що пройшли в умовах наростаючого невдоволення хорватських і словенських опозиційних політичних сил, які все більше й більше протидіяли офіційній, прийнятій за часів Олександра І, політичній доктрині наднаціонального «югославізму», що у свій час призвело до заборони будь-яких національних і націоналістичних елементів, назв та інституцій, що мали вузько етнічний характер. Через ці заборони в Хорватії та Словенії вже існувало доволі суттєве суспільне невдоволення, чим і вирішили скористатись опозиційні та інші заборонені в часи короля Олександра I політичні партії, які, незважаючи на ще формально існуючу заборону, все ж таки наважилися взяти участь у виборах. Однак перемогу здобула коаліція урядових кандидатів, очолюваних діючим  прем'єр-міністром Боголюбом Євтичем, що зібрала 1,7 мільйонів голосів. Об'єднана опозиція, очолювана лідером Хорватської селянської партії Владком Мачеком, набрала 1,07 мільйонів голосів. Однак князь Павло особисто не симпатизував Євтичу, тому мандат на створення нового уряду отримав не він, а член Народної радикальної партії, відомий економіст і фінансист Мілан Стоядинович, який був прем'єр-міністром до 1939 року.

Практично відразу після початку свого регентства Павло запропонував лідеру опозиції хорвату Владку Мачеку почати політичний діалог із метою вирішення хорватського питання. Тому за бажанням регента Мілан Стоядинович та Владко Мачек зустрілися для вирішення цієї проблеми в січні 1937 року. Однак переговори Стоядиновича та Мачека не увінчались успіхом. Останній вимагав прийняття нової конституції і якісну зміну державного устрою Югославії, в той час як сам Павло вважав, що компроміс можна зробити і на основі конституції 1931 року. Сам Стоядинович також не був тим, хто здатен йти на суттєві поступки. Дискусії стосовно цього питання продовжувались і надалі.

Павло Карагеоргієвич у 1937 році провів перемовини стосовно впорядкування відносин між Римо-католицькою церквою та державою. За офіційними даними, в Югославії станом на 1931 рік  48,7 % населення було православного віросповідання, 37,5 % — католицького, 11,2 % — мусульманського. Тому міжконфесійні взаємовідносини були одним з найделікатніших питань в одному ряду із проблемою міжнаціональних відносин. Так, проблема взаємовідносин між православною церквою та державою були впорядковані практично відразу після завершення Першої світової війни. Проєкт конкордату із Папським Престолом був розроблений ще за часів Олександра I і лише його смерть відклала його обговорення в Скупщині. Павло зі М. Стоядиновичем у липні 1937 року виносять цей проєкт на обговорення в Скупщині. Сербська православна церква та особисто тяжкохворий сербський патріарх Варнава Росич категорично виступили проти проєкту конкордату, вважаючи, що він дає занадто багато прав католицькій церкві, вступивши в пряму конфронтацію із владою. На день нової сесії Скупщини 19 липня 1937 року, на якому остаточно виносили проєкт на голосування, було заплановано молебень та ходу для хворого патріарха, що повинні були проходити в Белграді та йти через центральні райони міста. Оскільки це відбувалося в період найбільш гострих дискусій із проблеми конкордату, влада розсудливо заборонила вибраний маршрут, намагаючись відвести його аж до околиць, небезпідставно вбачаючи можливість переростання ходи у дещо більше. Тим не менш хода відбулася за старим маршрутом, і, як і очікувалося, фактично переросла у демонстрацію, що призвело до сутичок із поліцією. Однак Скупщина все одно прийняла цей документ пізніше — 23 липня, 166 голосами за і 129 голосами проти. Синод православної церкви піддав анафемі всіх тих, хто голосував за прийняття конкордату і особисто самого Стоядиновича. Сам же Стоядинович виключив із лав правлячої партії (Югославський радикальний союз) усіх депутатів. хто не проголосував за конкордат. Патріарх Варнава помер того ж дня, через що ходили чутки про те, що його спеціально отруїли.

Однак проєкт конкордату, який мав велике значення для порозуміння в хорватському питанні, пройшовши Скупщину, не отримав підтвердження в сенаті, не набувши таким чином сили закону. Ця обставина ще більше загострила відносини між сербами та хорватами всередині держави, котрі відтепер набували не тільки міжнаціональних, а й міжконфесійних конфліктів.

Нові вибори що відбулися в грудні 1938 року принесли помітні зміни в Скупщину — діюча коаліція М. Стоядиновича набрала 1,6 мільйонів голосів, у той час як опозиційна В. Мачека — 1,3 мільйони голосів. Окрім втрати позиції серед електорату, Стоядинович утратив прихильність Павла через свою непоступливість у діалозі з Мачеком, і тому у лютому 1939 року прем'єр-міністр пішов у відставку. На його місце прийшов Драгіша Цветкович, котрому регент доручив особисте завдання — досягти договору з хорватами. Італійська окупація Албанії в квітні 1939 року ясно дала зрозуміти Павлу що не існує надійної можливості уникнути втручання Югославії в майбутню європейську війну, так що питання компромісу із хорватами набуло життєво-необхідного сенсу, оскільки якщо країна вплутається в конфлікт то невдоволенні етнічні групи, перш за все хорвати, можуть викликати колосальні проблеми для виживання Югославії в надзвичайних умовах як політико-державного утворення. Хорватський фактор міг стати «козирем» для тиску чи дестабілізації королівства в руках зацікавлених країн, зокрема Італії, котра попри миролюбні заяви всіляко підтримувала анти-югославські рухи та угруповання. Так  наприклад рух усташів, очолюваний Анте Павеличем, знайшов надійний прихисток у муссолінівській Італії.