Війна́ в Афганіста́ні () — збройний конфлікт, що тривав на території Афганістану в період з 2001 до 2021 року. Один з етапів громадянської війни в Афганістані, яка триває з 1978 року. Головною складовою протистояння стали бойові дії, що велися Міжнародними силами сприяння безпеці під проводом НАТО та ультрарадикальним ісламіським рухом Талібан. Воєнні дії відбувалися у два етапи: операція «Нескорена свобода» (2001—2014) та «Рішуча підтримка» (2015—2021). Війна закінчилася тим, що Талібан відновив владу після майже 20-річного опору союзним силам армій держав-членів НАТО та силових структур Афганістану. Це була найдовша війна в історії Сполучених Штатів, яка перевершила війну у В'єтнамі (1959—1975) приблизно на п'ять місяців.

Збройний конфлікт розпочався 7 жовтня 2001 року із вторгнення американських та британських військ за планом операції «Нескорена свобода» у відповідь на терористичні акти 11 вересня 2001. Після цих нападів тодішній президент США Джордж Буш-молодший вимагав від талібів, які тоді фактично правили в Афганістані, видати Осаму бен Ладена, організатора атак на Сполучені Штати, який до цього часу вільно діяв у межах країни. Відмова талібів це зробити призвела до початку іноземного вторгнення в країну; таліби та їхні союзники по «Аль-Каїді» були переважно розгромлені та вигнані з більшої частини населених пунктів силами під проводом США та Північним альянсом. Незважаючи на те, що не вдалося знайти бен Ладена після його втечі до Пакистану, США та коаліція з більш ніж 40 країн (включаючи всіх членів НАТО) залишилися в країні та сформували санкціоновану ООН місію безпеки під назвою Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ) для консолідації нового демократичної влади в країні та запобігти поверненню Талібану та Аль-Каїди до влади. На нові тимчасові органи влади Афганістану (переважно з Північного альянсу) обрали Хаміда Карзая очільником . Після вигнання Талібану розпочався процес відновлення всієї країни.

Завдяки військовій присутності коаліційних сил, які окупували всю країну, афганська влада спочатку забезпечила заснування та роботу Тимчасового уряду Афганістану, а після проведення виборів у 2004 році — й постійного уряду Хаміда Карзая. До 2014 року, після досягнення визначених в операції завдань, тривало поступове скорочення військової присутності іноземних військ на території Ісламської держави Афганістан, створення та нарощування спроможностей Афганської народної армії та допомога у підтриманні безпеки в усіх регіонах країни.

Водночас, таліби під керівництвом мулли Омара реорганізувалися і в 2003 році розпочали повстання проти нового уряду Афганістану. Повстанці з Талібану та інших груп перейшли до формату асиметричної війни, шляхом здійснення партизанських рейдів, організації засідок у сільській місцевості, атаками терористів-смертників на визначені цілі, вбивствами військових та цивільних представників коаліційних сил, а також репресіями проти колабораціоністів. Згодом насильство досягло такого рівня, що до 2007 року таліби знову захопили значну частину Афганістану; МССБ у свою чергу відповіли масовим збільшенням військ для боротьби з повстанцями, щоб «розчистити та утримати» села, досягнувши свого піку в 2011 році, коли приблизно 140 000 іноземних військ діяли під командуванням МССБ та США в Афганістані.

Після ліквідації Осами бен Ладена в 2011 році (оригінальний казус беллі), лідери альянсу НАТО розпочали стратегію виведення своїх сил. 28 грудня 2014 року НАТО офіційно припинило бойові дії МССБ в Афганістані та офіційно передало повну відповідальність за безпеку уряду Афганістану, перейшовши на інший формат участі у війні в Афганістані, що отримав назву місія «Рішуча підтримка». Не в змозі ліквідувати опір талібів військовими засобами, сили коаліції та окремо уряд президента Ашрафа Гані звернулися до дипломатії, щоб припинити конфлікт. Ці зусилля досягли своєї кульмінації взимку 2020 року. 29 лютого 2020 року США та таліби підписали мирну угоду в Досі, Катар, яка вимагає від американських військ вийти з Афганістану протягом 14 місяців, якщо таліби дотримуватимуться домовленостей щодо боротьби з тероризмом.. Уряд Афганістану не був стороною угоди і відхилив її умови щодо звільнення в'язнів.

За новими перемовинами з представниками адміністрації нового президента США Джо Байдена, новою датою виведення американських та союзних військ було продовжено до 31 серпня. З 1 травня 2021 року, після початку масової евакуації сил НАТО, Талібан розпочав широкомасштабний наступ по всій країні, в ході якого вони, практично не зустрічаючи спротиву з боку сил безпеки Ісламської республіки Афганістан, захопили більшу частину країни. 15 серпня 2021 року таліби опанували Кабул. Того ж дня президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни; таліби оголосили перемогу і переможне завершення війни. Відновлення правління талібів було підтверджено Сполученими Штатами, і 30 серпня останній американський військовий літак вилетів з Афганістану, припинивши майже 20-річну військову присутність Заходу в країні.

За аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176 000 осіб; 46 319 мирних жителів, 69 095 військових та поліцейських та щонайменше 52 893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.

Історія

Передумови

Джерела громадянської війни в Афганістані

Політичний порядок Афганістану, який існував протягом десятиріч відносно спокійно, не бравши участі ані в Першій, ані в Другій світових війнах, почав руйнуватися. Поваленням короля Мухаммеда Загір-шаха його двоюрідним братом Мохаммедом Дауд Ханом у безкровному почалася багаторічна афганська політична криза. Дауд Хан обіймав посаду прем'єр-міністра з 1953 року та сприяв економічній модернізації, емансипації жінок та зростанню національної свідомості пуштунів. Втім, такий процес почав загрожувати сусідньому Пакистану, який зіткнувшись із власним непокірним населенням пуштунів, став вживати репресивні міри. З середини 1970-х прем'єр-міністр Пакистану Зульфікар Алі Бхутто почав заохочувати афганських ісламістських лідерів, таких як Бургануддін Раббані та Ґульбуддін Хекматіар, боротися проти режиму Дауда.

27 квітня 1978 році в країні стався переворот, результатом яких стало встановлення у країні марксистського прорадянського маріонеткового уряду. Сам Дауд був убитий наступного дня своїми колишніми колегами по уряду, відомими як Народно-демократична партія Афганістану (НДПА). НДПА наполягала на соціалістичній трансформації шляхом скасування укладених шлюбів, сприяння масовій грамотності та проведення глибокої земельної реформи. Такі заходи підірвали традиційний племінний порядок і викликали протидію у сільській місцевості. Керівники НДПА зустрілися з відкритим протистоянням з боку свого населення, Ісмаїл-Хана в Гераті. Всередині Народно-демократичної партії наростали внутрішні розбіжності та конфлікти, коли 11 вересня 1979 року внаслідок внутрішнього перевороту Хафізулла Амін повалив лідера партії Нура Мухаммеда Таракі. Радянський Союз, відчувши слабкість НДПА, через три місяці вторгся до країни, щоб позбавитися Аміна та привести до влади ще одну фракцію НДПА на чолі з Бабраком Кармалем.

Вторгнення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 року на фоні жорсткого протистояння Холодної війни викликало неабиякі наслідки у світі. США, Пакистан, Саудівська Аравія і Китай відразу розпочали всебічну підтримку ісламських повстанців, що змагалися з окупантами та протистояли владі НДПА. Територія Афганістану стрімко перетворилася на поле битви, й якщо міста в цілому перебували під відносною владою Кармаля, то сільська місцевість всебічно належала борцям за віру, моджахедам. Країна трималася під контролем або урядових військ, підтримуваних окупаційними радянськими військами, або під владою польових командирів, як-то Джалалуддіна Хаккані, Ахмада Шаха Масуда, Бургануддіна Раббані, Сібгатулла Моджадеді, Абдула Расул Сайяф, Абдулли Юсуфа Аззама, Ґульбуддіна Хекматіара, Абдули Хака, яких спонсорували пакистанська Міжвідомча розвідка, американське ЦРУ тощо. Незабаром до країни потягнулися арабські та інші мусульманські волонтери, так звані «афганські араби», зокрема Осама бен Ладен.

У травні 1989 року після виведення радянських військових з Афганістану режим Народно-демократичної партії Афганістану під проводом Наджибулли протримався до 1992 року. Але через розпад Радянського Союзу режим позбавився допомоги, а поразка узбецького генерала Абдул-Рашида Дустума очистила підхід до Кабула військам польових командирів.

Громадянська війна в Афганістані (1992—1996)

28 квітня 1992 року, в день, коли новий афганський уряд повинен був офіційно замінити владу ДРА, спалахнуло збройне протистояння між польовими командирами різнорідних збройних формувань, що разом протистояли радянській окупації. Громадянська війна почалася із сутичок між трьома, пізніше п'ятьма або шістьма арміями моджахедів, коли Хезб-е Ісламі на чолі з Ґульбуддіном Хекматіаром за підтримки пакистанської Міжвідомчої розвідки відмовилася створити коаліційний уряд з іншими групами моджахедів і намагалася здобути Кабул для себе.

Наступні роки кілька разів деякі з цих войовничих груп формували коаліції і часто знову розпадалися. Наприкінці 1994 року в протистояння вступила нова міліція Талібан, яку підтримав Пакистан, що дуже швидко перетворилася на найпотужнішу силу на території Афганістану. До кінця 1994 року таліби захопили Кандагар, в 1995 році вони окупували Герат, на початку вересня 1996 року вони взяли Джелалабад, і в кінці вересня 1996 року вони захопили Кабул. Але, на цьому збройна боротьба не зупинилася й точилася наступні роки, часто між домінуючими талібами та іншими групами повстанців.

Громадянська війна в Афганістані (1996—2001)

У вересні 1994 року на півдні Афганістану зародився рух повстанців, який згодом отримав назву Талібан (, «студенти»). Незабаром рух Мухаммеда Омара узяв під свій контроль 12 з 34 провінцій Афганістану. У лютому 1995 року Талібан, захопивши Газні та провінцію Вардак, підступив до Кабула. 27 вересня 1996 року Талібан, контролюючи вже значні території західного, південного та східного Афганістану, здобув Кабул і проголосив про створення Ісламського Емірату Афганістан.

На території контрольованих ними районах, таліби нав'язували своє фундаменталістське тлумачення ісламу, видаючи постанови, що забороняли жінкам працювати поза домом, відвідувати школу або залишати свої будинки, якщо їх не супроводжував родич чоловіків.

Шах Масуд і Дустум, колишні затяті вороги, змушені були піти на мирову, створивши Об'єднаний фронт боротьби проти талібів, широко відомий як Північний альянс. Окрім таджицьких сил Массуда та узбеків Дустума, Об'єднаний фронт включав формування газарейців та пуштунські сили під керівництвом командувачів, таких як Абдул Хак і Хаджі Абдул Кадір. Північний альянс розпочав отримувати різнопланову допомогу від Росії, Ірану, Таджикистану та Індії. 1998 році таліби захопили Мазарі-Шариф, Дустум втік у ​​вигнання.

Поступово протистояння між сторонами, що воювали, ставало все кривавішим. Після взяття Мазарі-Шарифа і Баміана таліби почали масові розстріли узбеків і газарейців. За даними ООН, у період з 1996 до 2001 року Талібан провів щонайменше 15 масових страт, вбиваючи тисячами мирних мешканців, у першу чергу газарейців-шиїтів.

До кінця 1998 року під контролем Талібану опинилося 90 % території Афганістану, Північний альянс контролював лише одну провінцію.

Ісламський Емірат Афганістан

У серпні 1996 року Осама бен Ладен, який ще наприкінці 1980-х років заснував «Аль-Каїду» для підтримки війни моджахедів проти Радянської армії, прибув до Джелалабаду. Тут він зблизився з муллою Омаром і перемістив операції Аль-Каїди на схід Афганістану.