Історично-територіальний поділ України — поділ території нинішньої України та етнічних українських теренів на адміністративно-територіальні одиниці у складі історичних держав (Київської Русі, Великого князівства Литовського та ін.), що існували в різні історичні періоди, з метою організації державних органів влади та управління на місцях.

Земля як термін В історичній науці термін «земля» вживають для означення: території, що безпосередньо залучена до сфери життєдіяльності тієї чи іншої людської спільноти (племені, союзу племен) і ототожнена із цією спільнотою; адміністративно-територіальної або державної одиниці.

Стародавні часи Стосовно давніх українських теренів термін «земля» з уточненням «скіфська»/«скитська» вперше був ужитий ГеродотомВерменич Я. В. Земля, як термін // . Найдавніші відомості про українські землі містять праці давньогрецьких (9-томна «Історії» Геродота, 17-томна «Географія» Страбона) і давньоримських (Пліній Старший, 23-79, Тацит, І ст.) науковців. У географічних описах подавали інформацію про історію та етнографію Скіфії, були відомості про природу (рельєф, ріки, рослинність тощо), господарство та населення краю.Картографування в стародавні часи // Історія картографування території України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Р. І. Сосса. — Київ: Либідь, 2007. — С. 29. — 336 с. ISBN 978-966-06-0463-6.

Часи Київської Русі У періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі.

У IX—XII ст. територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пінська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста — «городи».

За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов'язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинство найчастіше здійснював спеціальний київський урядник — тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники — биричі, отроки, дітські, городники, митники та інші.

Часи Галицько-Волинської Русі

З середини XII ст. розпочався процес занепаду Київської держави. Безпосереднім спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В XIII — пер. пол. XIV ст. у складі Галицько-Волинської держави було об'єднано значну частину української етнічної території.

У XIII ст. західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по річці Ясьолці, далі у північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян і ще далі, на захід від річки Вепр, пролягав на південний схід. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі — річки Наров і Ясельда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською і Київською землями. Кордон проходив через Прип'ять, Стир, Горинь, далі верхів'ями Случі і Південного Бугу вздовж річки Ушиці і Пруту до Чорного моря.

Галицько-Волинське князівство складалося з: Перемишльської, Звенигородської, Галицької, Володимирської, Луцької, Дорогобузько-Пересопницької, Болохівської, Берестейської, Холмської, Червенської та Белзької земель. Окрім того, князівству належали землі у нижній течії Дністра, Пруту, Серету, а також значна частина Закарпаття.

Основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинське князівство успадкувало від Київської Русі. Його територія була поділена на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З першої половини XIV ст. окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус у 1334 році отримало містечко Сянок, згодом — Львів, Кам'янець-Подільський, Берестя, Дорогичин, Більськ, Луцьк та інші.

В часи Литви та Польщі Після смерті в 1340 році Юрія II Болеслава почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у другій половині XIV століття була загарбана іноземними державами. В 1387 році багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства.

Навіть уже в роки підвладності українських теренів Речі Посполитій їх поділ на воєводства не витіснив старого земельного поділу. Після утворення на Русі воєводств Холмщина так і лишилася із титулом «земля» (у складі Руського воєводства).

В 1350-х роках литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я. Ще в першій половині XIV ст. Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогичинську землі. В 1355—1356 роках литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362 — Київську, а 1363 — Подільську землі. З анексією значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Українські землі з їхньою високою культурою і правовими стосунками справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Руська (давньоукраїнська) стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців — канцлера, скарбничого, тивуна й соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно прагнули досягти повної незалежності від литовської держави. Бажаючи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392—1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На початку 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1452) і Семена Олельковича (1470) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, якими управляли великокняжі намісники — воєводи. Воєводства були складені з повітів, а повіти — з волостей. Після укладення між Польщею і Литвою Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогичинської, Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Цю територію поділили на воєводства: Руське (Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяницька і Холмська землі); Белзьке (Бузький, Городельський і Грабовецький пов.); Подільське (Червоногородський, Кам'янецький і Литичівський пов.); Брацлавське (Брацлавський, Вінницький і Звенигородський пов.); Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький пов.); Київське (Київський, Житомирський, Овруцький пов. і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства).

За умовами Деулінського перемир'я 1618 між Річчю Посполитою і Московським царством Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. 1635 утворено Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським повітом, Берестейське (Берестейський і Пінський повіти) та Підляське (Мельницька, Дорогичинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювали на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. В значній частині українських міст діяли положення магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

Закарпаття Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у XIII ст.) на цій території запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами) — Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На початку XVI ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна перебувала у складі Австрії.

Буковина З середини X ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У XII — пер. пол. XIV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у середині XIV ст. позицій Угорщини. В XIV—XV ст. тут існував український державний утвір — Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької області). З середини XIV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості — Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 року Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця — Хотинська райя. У др. половині XVIII ст. Буковина мала поділ на три цинути — Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Північне Причорномор'я та Крим