Війна́ в Пе́рській зато́ці — збройний конфлікт 1990—1991 років, в якому Іраку протистояла коаліція з 35 країн на чолі зі США. Війна почалася 2 серпня 1990 року, коли Ірак вторгся й анексував сусідню державу — Кувейт. Це спровокувало США та країни утвореної коаліції перекинути в сусідню Саудівську Аравію військовий контингент. Військова операція складалася з двох частин: Операція «Щит пустелі» тривала з серпня 1990 по січень 1991 року, в ході якої нарощувалися військові сили коаліції; і Операція «Буря в пустелі», яка почалася 17 січня 1991 року з повітряних атак і бомбардування Іраку впродовж п'яти тижнів, і завершилася визволенням Кувейту 28 лютого 1991 року.

2 серпня 1990 року Ірак вторгся в сусідню державу Кувейт і протягом двох днів повністю окупував всю країну. Спочатку Ірак керував окупованою територією під маріонетковим урядом, відомим як «Республіка Кувейт», а потім вдався до прямої анексії, за якої суверенна територія Кувейту була розділена: район Саддаміят аль-Мітла в північній частині країни був відділений, а решта території була приєднана як 19-та провінція Іраку «Мухафаза Кувейт».

Висловлювалися різні припущення щодо справжніх мотивів іракського вторгнення, зокрема щодо неспроможності Іраку погасити борг у понад 14 мільярдів доларів США, який він позичив у Кувейту для фінансування своїх військових зусиль під час ірано-іракської війни. Вимоги Кувейту щодо погашення супроводжувались зростанням рівня видобутку нафти самим Кувейтом, що призвело до зниження доходів Іраку та ще більше послабило його економічні перспективи: протягом більшої частини 1980-х років видобуток нафти в Кувейті перевищував його обов'язкову квоту в рамках ОПЕК, що тримало міжнародні ціни на нафту на низькому рівні. Пропаганда Іраку подала відмову Кувейту скоротити видобуток нафти як акт агресії проти іракської економіки, що було мотивом до застосування військової сили. Вторгнення до Кувейту негайно зустріло міжнародне засудження, зокрема Рада Безпеки ООН одноголосно запровадила економічні санкції проти Іраку. Прем'єрка Британії Маргарет Тетчер та американський президент Джордж Буш-старший почали розгортання військового контингенту в Саудівській Аравії і відкрито закликали інші країни надіслати свої військові сили до місця конфлікту. У відповідь на цей заклик низка країн приєдналася до очолюваної Сполученими Штатами коаліції, утворивши найбільший військовий альянс з часів Другої світової війни. Основну частину військових сил коаліції склали Сполучені Штати. Саудівська Аравія, Велика Британія та Єгипет були найбільш провідними учасниками, саме в такому порядку; Саудівська Аравія та уряд Кувейту у вигнанні заплатили близько 32 із 60 мільярдів доларів США витрат на мобілізацію коаліції проти Іраку.

Витіснення іракської армії з Кувейту почалося 17 січня 1991 року з повітряного та морського бомбардування, яке тривало п'ять тижнів. Іракські військові виявились неспроможними відбити атаки коаліції. Після початку цих атак Ірак почав обстрілювати ракетами Ізраїль: хоча сам Ізраїль не входив в коаліцію, керівництво Іраку розпочало ці атаки, сподіваючись, що ракетний обстріл спровокує військову відповідь Ізраїлю, і що така відповідь спонукає мусульманські країни вийти з коаліції (див. Арабо-ізраїльський конфлікт). Однак ця спроба була зрештою невдалою, оскільки Ізраїль не відповів на атаки Іраку, і Ірак продовжував залишатися у протиріччі з більшістю країн мусульманського світу, які засудили вторгнення і анексію Кувейту. Іракські ракетні атаки по військових об'єктах коаліції, що були розташовані в Саудівській Аравії, також були в основному невдалими, і 24 лютого 1991 року коаліція розпочала масштабний наземний наступ на окуповану Іраком територію Кувейту. Цей наступ став вирішальною перемогою коаліційних сил, очолюваних США, які звільнили Кувейт і швидко почали просуватися повз іраксько-кувейтський кордон на територію Іраку. Через сто годин після початку наземної кампанії коаліція припинила просування в Ірак і оголосила про припинення вогню. Повітряні та наземні бої обмежувалися Іраком, Кувейтом і районами, що пролягають на кордоні між Іраком і Саудівською Аравією.

Цей конфлікт ознаменований запровадженням прямих трансляцій з передової боїв, головним чином американською мережею CNN. Він також отримав прізвисько Війна-відеогра (англ. Video Game War), через щоденні трансляції записів з бортових камер американських бомбардувальників під час операції «Буря в пустелі». Війна в Перській затоці стала відомою тим, що включала три найбільші танкові битви в американській військовій історії.

Конфлікт відомий небаченим в історії розмахом застосування авіаударів і, на думку багатьох фахівців, знаменував нову епоху у військовій справі — на зміну масовому тотальному бою, великим механізованим з'єднанням, придушенню вогнем по площах прийшла інформація та точна зброя, які нівелювали тотальну чисельну перевагу ворога.

Передісторія

Із другої половини 1989 іракська преса починає пропагандистську кампанію проти політики країн Ради співпраці арабських держав Перської затоки в ОПЕК, звинувачуючи їх у тому, що саме вони винні в тому, що ОПЕК не збільшила квот Іракові й тим самим блокувала відновлення іракської економіки після недавньої Ірано-іракської війни. Поступово цю політику починають кваліфікувати як «економічну війну».

30 травня 1990 року на засіданні Ради Ліги арабських держав (ЛАД) Саддам Хусейн заявляє, що «економічна війна стала нестерпною». 17 червня він прямо звинувачує Кувейт у тому, що той є одним з ініціаторів «економічної війни» і, окрім того, незаконно користується нафтовими родовищами Румейли, що перебувають на іраксько-кувейтському кордоні. Як компенсацію за «крадіжку іракської нафти» Саддам Хусейн вимагає від Кувейту виплати 2,4 млрд доларів, а потім доводить цю суму до 10 млрд. Прагнучи всіляко уникнути розростання конфлікту, уряд Кувейту заявляє про свою готовність обговорити всі спірні питання і виділити Іраку позику в розмірі 9 млрд доларів. Проте рішення вже ухвалено, тож іракська армія починає вторгнення на територію сусідньої держави.

Ірак окупував Кувейт у серпні 1990 року, знову, як у 60-ті роки, пред'явивши претензії на право управляти еміратом, що в іракській традиції вважається колишньою частиною Османської імперії, і звинувативши південного сусіда в крадіжці нафти з прикордонних родовищ через криві свердловини, а також — і ця версія жива серед іракців досі — в участі в якійсь міжнародній протиіракській змові.

Окупація Кувейту

Уночі 2 серпня 1990 року чотири регулярні дивізії іракської армії вторглися до Кувейту. Зважаючи на повну військову перевагу супротивника наземні підрозділи збройних сил Кувейту вели стримувальні бої, у той же час відступаючи на територію Саудівської Аравії. Основна частина авіації ВПС Кувейту встигла перебазуватися на саудівські аеродроми. До кінця дня Ель-Кувейт повністю перейшов під контроль іракських сил.

Успіх операції з окупації Кувейту зумовила значна кількісна і якісна перевага військ вторгнення над національною кувейтською армією. Проте Ірак зазнав серйозної невдачі, що позначилася на подальшому розвитку кувейтської кризи: іракському спецназу не вдалося захопити кувейтського еміра Джабіра ас-Сабаха. Спроба захопити еміра за допомогою вертолітного десанту в Ель-Кувейті наразилася на протидію ППО країни, при цьому сили спецназу зазнали значних втрат. Ас-Сабах встиг евакуюватися до Саудівської Аравії, але його брат загинув при штурмі палацового комплексу.

Реакція світової спільноти Уже 2 серпня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 660, у якій засудила вторгнення і зажадала від Іраку негайно вивести свої війська з Кувейту. Іракське керівництво проігнорувало цю резолюцію. У Кувейті було встановлено «тимчасовий уряд», який звернувся до Іраку з проханням включити Кувейт у свій склад. 8 серпня було оголошено про фактичну анексію Кувейту. Частина території країни була приєднана до іракської провінції Басра, а територія, що залишилася, проголошена 19-ю провінцією Іраку. Місто Ель-Кувейт було перейменоване в КадхимуБелоногов А. МИД. Кремль. Кувейтский кризис. — М.: Олма-Пресс, 2001. — С. 87.. До Саудівської Аравії почали прибувати кувейтські біженці.

Станом на початок кризи США не мали чіткої позиції щодо того, яким чином і наскільки рішуче треба відповідати на агресію Іраку. Саддам, попередньо прозондувавши дипломатичні канали, отримав натяк, що США займуть порівняно нейтральну позицію в його суперечці з Кувейтом. Протягом осені лобістські групи інтересів у Вашингтоні схилили рішення уряду до початку військової кампанії.

Певною мірою Саддам покладався на те, що традиційне протистояння двох наддержав не дасть повною мірою мобілізувати антиіракські сили, і що ті будуть обмежені в свободі своїх дій. Але СРСР станом на 1991 рік перебував в стадії напіврозпаду, відчував величезні внутрішні проблеми і відтак не міг сформулювати гідну відповідь на кризу, окрім формального засудження агресії в ООН. Фактично СРСР зайняв позицію пасивного спостереження, а його колишні сателіти по Варшавському договору приєдналися до дій коаліції, надіславши військові контингенти.

Рада Безпеки ООН продовжувала регулярно повертатися до кувейтської кризи і ухвалювати резолюції (у цілому до кінця року таких було винесено 12). На Ірак було накладено низку санкцій, уведено морську блокаду. У відповідь на це в Іраку були затримані громадяни тих країн, які взяли участь в санкціях. Ці люди опинилися фактично у стані заручників, яких Ірак використовував для політичного маніпулювання. Лише в грудні проблему іноземних громадян в Іраку було остаточно вирішено.

12 січня 1991 Конгрес США ухвалив рішення про застосування збройних сил для звільнення Кувейту від окупації. Голоси розділилися 52/47 в сенаті і 250/183 в палаті представників. Це стало найменшою підтримкою застосування зброї з боку Конгресу від часу війни 1812 року. Одразу по тому інші держави коаліції зробили аналогічно.

Тим часом світовій громадськості стали відомі численні факти мародерства з боку іракських солдатів в окупованому Кувейті. Кореспондент газети «Вісті» Борис Іванов так описував побачене ним в колишній столиці країни:

Міжнародні правозахисні організації відзначали, що багато кувейтських чоловіків піддавалися тортурам, а жінки зґвалтуванням.

Операція «Щит пустелі»

Після окупації Кувейту на кувейтсько-саудівському кордоні з'явилося значне угруповання збройних сил Іраку. Майже відразу ж стали відбуватися прикордонні інциденти, пов'язані з порушенням іракськими підрозділами кордону між країнами. Наміри президента Іраку Саддама Хусейна залишалися неясними. Низка західних аналітиків припускала, що тепер він може спробувати вторгнутися до Саудівської Аравії, що мала в своєму розпорядженні явно недостатню армію для відсічі агресії. Контроль над двома країнами, що володіють величезними запасами нафти, дозволив би Іраку істотно впливати на світовий нафтовий ринок. Зважаючи на ці міркування, США, що ще десятиліття тому оголосили Перську затоку зоною своїх національних інтересів, запропонували Саудівській Аравії розмістити на її території свої військові підрозділи. Після деяких вагань король країни Фейсал дав свою згоду. Вже 7 серпня до Саудівської Аравії почали прибувати американські війська. Операція із забезпечення безпеки країни отримала назву «Щит пустелі» (Desert Shield).

29 листопада 1990 року, після провалу численних спроб схилити Ірак до мирного врегулювання кризи, РБ ООН ухвалює резолюцію 678. Резолюція надавала Іраку півтора місяці для того, щоб припинити окупацію Кувейту. Якщо цього не відбудеться, держави-члени ООН, що співпрацюють з урядом Кувейту, уповноважуються «використовувати всі необхідні засоби з тим, щоб підтримати і виконати резолюцію 660 (1990) і всі подальші відповідні резолюції і відновити міжнародний мир і безпеку в цьому регіоні». Це означало, що ООН надала коаліції Багатонаціональних Сил (БНС), що вже сформувалася на той момент, право на проведення військової операції зі звільнення Кувейту.

Багатонаціональні сили