Етнографічні групи українців

Етнографі́чні гру́пи украї́нців ().

Етнографічна група або субетнос це певна група людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності мови й складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-ужитковому мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі й побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

Загальна характеристика Впродовж багатьох століть на українській етнічній території відповідно сформувалися різні етнографічні групи українського етносу. Серед них лемки, долиняни, гуцули, замішанці, покутяни, ополяни, подоляни, волиняни, батюки, холмщаки, підгіряни, підляшани, пінчуки, поліщуки, литвини, польовики, поршане, черкаси, переяславці, полтавці, кирдани, сіврюки, слобожанці, степовики, задунайці, кубанці, донці та інші етнолокальні групи з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.

За умов урбанізації і стрімкого економічного розвитку активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньо-етнічної консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат — бойки, гуцули, лемки.

Опис окремих етнографічних груп українців

Подоляни

Подоляни — мешканці Поділля. Географічне Поділля — це плоска височина, перерізана багатьма ярами. Межа його починається від Миколаєва над Дністром, проходить уздовж Дністра на південний схід аж до міста Балти. Там звертає на схід і йде повз місто Гайворон, захоплюючи частину Черкаської, повністю Вінницьку і більшу частину Хмельницької областей. Іде далі на захід біля Кременця, займаючи цілу Тернопільську та частину Львівської області аж до Львова. Усе Поділля було поділене в XV ст. по ріці Мурафі на Західне та Східне. Західне Поділля було під впливом Речі Посполитої, а Східне Поділля було під впливом Великого князівства Литовського. Центром західного Поділля був Кам'янець, східного — Брацлав, а третім значним подільським осередком був Червоногородський замок, до якого входили землі від Збруча до Бучача. Східне Поділля мало в подальшому часі спільну історію з Подністровською Україною та перебувало під козацьким впливом. Що стосувалося побуту та традицій, одягу, забудови житла, то в цілому вони були однакові в усьому Поділлі. Територія від Брацлавщини до Чорного моря називалася Побережжя та відносилася в територіальному плані також до Поділля. Нижня границя Поділля проходила біля м. Очаків (Дашів). Де була межа між Подністровською Україною та Поділлям невідомо.

Назва подоляни пішла від назви території. В минулі часи подоляни заселяли землі по Дністрі з обидвох боків, та були на думку істориків нащадками тиверців. Відомий історик Ян Длугош називав також Кременець та Теребовлю подільськими містами. Характерною особливістю Поділля, яка мала вплив на побут населення, було те, що Поділля з XV ст. знаходилося на кордоні із татарами. Постійна небезпека з боку татар, зумовила виникнення міст-замків, в яких проживав міщанський прошарок населення. З цієї причини на східних подільських землях виник особливий військовий прошарок населення — козаки. Окрім того звичайне населення займалося в основному землеробством як у містах так і селах. Вирощували в основному пшеницю, також вирощували та сушили на продаж сливи, біля самого Дністра вирощували також виноград та робили вино, на баштанах вирощували дині. Безперервні татарські напади, знищення осель, масове забирання населення в полон мало вплив на характер та побут подолян. Адже саме Поділля називали землею политою кров'ю або землею войованою «вогнем та мечем». Пісні подолян відрізнялися особливою тугою та ліричністю, танцювали охоче на Поділлі також швидкі танці: шумки та чабарашки. Подібний побут, говір, традиції та одяг мають мешканці Буковини. З 1793 р. більша частина Поділля потрапила під владу Російської імперії, що спричинило заборону мови, традицій, традиційного одягу. Саме з цієї причини культура та традиції подолян збережені менше ніж у гуцулів чи бойків.

Подільські села були великими з широкими вулицями, налічували вони 200—300 осель, та декілька тисяч мешканців. Характерною особливістю яка відрізняла подільські села було те, що оселі були оточені валами або великі будинки — ровами, та обсаджені навколо вербами. В селах які знаходилися не біля річок чи природних водоймищ завжди викопувався один або декілька ставків. В центрі села знаходилася церква, навпроти неї через дорогу була завжди корчма. Наприкінці села знаходився панський будинок, відгороджений липами.

Бойки

Бойки — етнографічна група українського народу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Бистрицею Надвірнянською на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в північно-західній частині Закарпатської області.

За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює північно-західну частину Богородчанського району, Рожнятівський район і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. км².

Найпоширенішою є думка, що бойки є нащадками давнього слов'янського племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Походження самоназви «бойки» вченими ще повністю нез'ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом.

Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах Бойківщини проживало до 170—175 тис.чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживало до 400 тис. чол. Найвідомішими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина, Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бориня, Великий Березний.

Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець), а в новіших часах — землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших галузях господарства.

На Бойківщині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор у Кракові, а згодом проф. та ректор у Болоньському університеті, П.Конашевич-Сагайдачний — гетьман України, письменник, вчений, громадський діяч І. Я. Франко, а також письменники М. Устиянович, А. Могильницький, провідник ОУН — Степан Бандера.

В першій половині XX ст. (30-ті рр.) дослідження Бойківщини були зосереджені в музеї «Бойківщина» в Самборі Оксана Балицька, Музей «Бойківщина» у Самборі . Тут видавався «Літопис Бойківщини».

Гуцули

Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Вони мають свою етнографічну територію (Гуцульщину), яка умовно була окреслена наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході межа з бойками проходила по річці Лімниці, в Закарпатті — верхів'ями річок Берестянки, Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією.

Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Її територія становить 6.5 тис. км². Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9 тис. км²), Буковинську (2.2 тис. км²) та Закарпатську (1.4 тис. км²).

Найбільш заселеною є Галицька частина Гуцульщини і найменше — Закарпатська. Переважна більшість населення проживає у сільських поселеннях, а значно менша — у малих містах і містечках. Сільські оселі тут розпорошені, вони тут досягають найвищої верхньої межі постійного заселення (до 1400 м). На Гуцульщині досить багато сезонних сільських поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також перехідні форми між постійними та тимчасовими оселями.

Природні умови території зумовили основні напрямки господарської діяльності гуцулів. Основним їх заняттям завжди було скотарство, для якого тут були найсприятливіші умови. Землеробство велося на примітивному рівні (вирощування картоплі, кукурудзи, ячменю, льону, вівса, жита). Дещо пізніше почався розвиток курортного господарства, з якого не могли скористатися гуцули. Додатковими заняттями гуцулів є домашні промисли — ткацтво, обробка металу і шкіри, різьба по дереву, художня вишивка та ін.

В новітній час гуцули в значній мірі зайняті в лісовому господарстві, лісорозробках, в деревообробній та інших галузях господарства.

На Гуцульщині народилися ватажки опришківського руху в Карпатах та Прикарпатті — Іван Пискливий (с. Довгополе Руське), Олекса Довбуш (с. Печеніжин), керівник селянського повстання проти поміщиків Лук'ян Кобилиця. Тут народився письменник та громадський діяч, близький соратник Івана Франка — Михайло Павлик, його сестра, громадська діячка — Анна Павлик. На цій землі народилися відомі народні майстри з різьби по дереву Юрій та Дмитро Шкрібляки, а також відома вишивальниця, лавреатка Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ганна Василищук із с. Шешори.

Лемки

Лемки — етнографічна група українських горян, яка до 1947 р. жила по обох боках Карпатського хребта і державних кордонів (до 1772. — польсько-угорського, а з 1919. — польсько-чехословацького). Їхня територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною територією завдовжки 140 км і завширшки 25–50 км.