Розп'яття — вид смертної кари, що був поширений у Римській імперії та Персії. Засудженого прив'язували чи прибивали цвяхами за руки й ноги до дерев'яного хреста, лишаючи помирати довгою і болісною смертю. Основною причиною смерті при розп'ятті є асфіксія, в другу чергу — зневоднення і втрата крові.

Цей вид страти широко практикувався у стародавньому світі та вважався ганебним для засуджених способом смерті. Розп'яття Ісуса Христа є поширеним християнським символом.

Виконання Засудженому на смерть прибивали цвяхами руки й ноги до кінців хреста чи фіксували кінцівки за допомогою мотузок. Цвяхи при цьому вбивали не в долоні, а в зап'ястя, оскільки вбиті в долоні цвяхи не утримали б тіло на хресті: під вагою засудженого цвяхи прорізали б тканини кінцівок і засуджений упав би з хреста.

Хрест використовувався дерев'яний, як правило, Т-подібний (Crux Commissa), існували й інші його форми: Crux Simplex — простий вертикальний стовп. Crux Immissa — два перехрещених перпендикулярно бруси. Crux Decussata — хрест у формі «X».

При конструкції хреста з двох елементів кожен мав свою латинську назву. Перший елемент — стаціонарна, вертикально вкопана стійка називалась staticulum. Другий — patibulum, являв собою знімну горизонтальну балку, яку й несли на собі засуджені до страти (crux деколи називали не тільки зібрану з двох елементів конструкцію, але й окремо patibulum). Іноді в центрі хреста прикріплювався невеликий виступ, на який розп'ятий міг спертися. Потім хрест закріплювали вертикально на загальний огляд. Часто самому розп'яттю передувала ганебна процесія, у ході якої засуджений повинен був нести свій хрест або patibulum, — дерев'яний брус вагою до 45 кг.

По прибутті на місце із засудженого знімали одяг, клали його на землю і цвяхами, широко розтягнувши руки, прибивали їх до кінців перекладини, яку потім, за допомогою шнурків, підтягували на вершину заздалегідь вкопаного в землю стовба (або розпинали на хресті, який потім піднімали вертикально). Жінок могли розпинати обличчям до хреста, можливо, з міркувань дотримання певної публічної скромності.

Фізіологічні аспекти розп'яття відомі завдяки дослідженням за участю добровольців, які проводилися в США у 1980-і роки Фредеріком Т. Цугібе.

Можливість опори на прикріплений до хреста виступ дещо полегшувало дихання, але в цілому лише затягувала процес смерті. Для прискорення страти засудженим перебивали гомілки, що позбавляло їх додаткової опори, і це вважалося актом милосердя. Також людині могли дати алкогольний напій, аби притупити біль.

Смерть наставала через термін від 6 годин до 4 днів. На це впливали кровотеча та зневоднення, наслідки попередніх тортур, але найважливішим фактором була прогресуюча асфіксія, викликана набряком легенів і стомленням міжреберних м'язів, що беруть участь у процесі дихання, та м'язів черевного преса. Основною опорою тіла в цій позі є руки, і при диханні м'язи черевного преса й міжреберні м'язи повинні були піднімати вагу всього тіла, що призводило до їх швидкого стомлення.

Трупи розіп'ятих зазвичай залишали на хрестах розкладатися та на поживу тваринам. Йосип Флавій зазначав, що йому відомо про випадок, коли одна розіп'ята людина була помилувана і знята з хреста, після чого лишилася живою.

Історія Цей вид страти був поширений у Римській імперії, а також серед персів, селевкідів, македонян та карфагенян. Траплявся в ассирійців, скіфів, тавридів та кельтів. У 519 році до нашої ери Дарій I, цар Персії, розіп'яв 3 тис. політичних супротивників у Вавилоні. Александр Македонський запровадив це покарання у своєму царстві в IV ст. до н. е. Відомим прикладом його застосування є розп'яття 2 тис. полонених під час облоги Тіра. У 88 році до н. е. Александр Яннай, юдейський цар і первосвященик, розіп'яв 800 повсталих фарисеїв разом з їхніми дружинами та дітьми. Способи виконання розп'яття різнилися, але це завжди була повільна, болісна і принизлива смерть, яка слугувала для залякування інших.

Римляни почали використовувати страту шляхом розп'яття в III ст. до н. е. та продовжували практикувати її протягом 500 років. Ймовірно, вони запозичили цю страту від фінікійців або карфагенян, які практикували розп'яття у випадках державної зради. У Римській імперії до розп'яття засуджували осіб низького суспільного становища: рабів, негромадян; злочинців за особливо ганебні злочини (піратство, непокора військовому командуванню), а також політичних і релігійних злочинців. Якщо раб убивав свого господаря, то всіх інших рабів у його власності розпинали також.

Серед відомих розіп'ятих осіб: Спартак, апостол Петро, Симеон Єрусалимський, Ісус Христос. Красс наказав розіп'яти 6 тис. послідовників Спартака, яких вистежили та захопили в полон після того, як вони зазнали поразки в битві. Йосип Флавій стверджував, що під час облоги, яка призвела до зруйнування Єрусалима в 70 році н. е., римські солдати розіп'яли єврейських полонених перед стінами міста в різних позах. Тацит зазначав, що в Римі було спеціальне місце для здійснення страт за Есквілінською брамою, та спеціальна зона, відведена для страти рабів через розп'яття. Таку страту запроваджували і на територіях, окупованих імперією.

Попри часте використання розп'яття римлянами, деякі з видатних римських діячів засуджували його. Цицерон описував розп'яття як «найжорстокіше та найогидніше покарання», що мусить бути чужим для римських громадян. Тацит писав у своїх «Анналах», що коли Луцій Педаній Секунд був убитий рабом у 61 році н. е., деякі члени Сенату намагалися запобігти масовому розп'яття 400 його рабів, оскільки серед них було багато жінок і дітей. Але зрештою традицію вирішили не порушувати і стратили їх усіх.

Костянтин Великий скасував страту шляхом розп'яття в Римській імперії на початку IV ст.

Розп'яття (салб) в доісламські часи згадується в Корані, а в ісламському світі практикувалося і як вид тортур перед стратою, і спосіб демонстрації трупа злочинця, і окремий вид страти. Розп'яття було запроваджено в Японії в період Сенґоку (1467—1573). Відоме японською як харіцуке (磔), розп'яття застосовувалося в Японії до та під час сьоґунату Токуґава, а також у часи Другої світової війни для покарання військовополонених. Є відомості про розп'яття радянськими військами цивільного німецького населення у Східній Пруссії.

Розп'яття присутнє в законодавстві кількох країн, таких як Бірма, Об'єднані Арабські Емірати, Іран та Судан. Такий вид страти застосовував ІДІЛ у 2015 році для вбивства хлопчиків у Іраку.

Також несмертельні розп'яття практикуються в Мексиці та Філіппінах як форма релігійного співпереживання стражданням Ісуса Христа (див. Розп'яття на Філіппінах). Відомо про принаймні один випадок самогубства через розп'яття на хресті, коли в 2011 році кореєць Кім Чжон Бон скоїв самогубство, імітуючи смерть Ісуса (див. Розп'яття в Мунгьоні).

Археологічні знахідки Хоча розп'яття на хресті було поширеною формою страти, є тільки 4 археологічні знахідки, які доводять існування такої практики пробитими цвяхами кістками. Справа в тому, що зі скелетних останків важко встановити чи було розп'яття причиною смерті.

Перші археологічні докази були виявлені в 1968 році в гробницях єврейського кладовища Другого Храму в Єрусалимі Вассіліосом Цаферісом. У квітні 2018 року міждисциплінарна команда дослідників опублікувала статтю в журналі «Археологічні та антропологічні науки», в якій детально описується аналіз скелета, розкопаного в Римі в 2007 році. За словами дослідників, скелет мав ознаки травми, подібної до розп'яття. У 2017 році у Фенстантоні у Великій Британії було також виявлено кістки розп'ятого тіла з цвяхом у п'яті. Четвертий скелет знайдено в 2021 році теж у Британії.

У мистецтві

Відомо про 2 давньоримських графіті в Італії — одне, так зване графіті Алексамена, на Палатинському пагорбі в Римі, що зображає постать з головою осла; а інше у Путеолах, що зобрадає людину, побиту батогом або зі здертою шкірою. Обидва зображують розп'яту фігуру на Т-подібному хресті та датуються кінцем I — серединою III ст. н. е. третього століть нашої ери. Інше раннє зображення — червоний дорогоцінний камінь з розп'ятою фігурою, оточеною магічним написом. Характерно, що в усіх трьох випадках ноги прибиті до хреста з різних боків стовпа, на відміну від християнських ікон.

Зображення Ісуса Христа розіп'ятим на хресті було важливою темою західного мистецтва з раннього Середньовіччя. Ранні християни не зображували Розп'яття реалістично до V ст., надаючи перевагу його символічним інтерпретаціям. Після визнання християнства державною релігією в Римській імперії на початку IV ст. зображення Розп'яття стали слугувати реліквіями. До VI ст. зображення стали тріумфальними — де Христа показано живим, з відкритими очима та без слідів страждань, — як переможця смерті. Натомість у IX ст. візантійське мистецтво демонструвало мертвого Христа, водночас надаючи Його смерті таємничості. На Заході з XIII ст. акцент робився на зображенні страждань Христа на хресті й надалі продовжилася традиція реалістичних демонстрацій.

Мистецтво епохи Відродження уникало відвертого вираженням емоцій на сценах Розп'яття, як і в епоху бароко. Тема Розп'яття використовувалася менше після XVII ст.

Іконографія Розп'яття включає скорботні постаті Діви Марії та апостола Івана, що стоять поруч. Зустрічаються зображення поряд із Христом біблійних розбійників, один з яких кається, легіонера, який проколов бік Христа списом (а потім визнав його Сином Божим), і воїна, який глузливо запропонував йому оцет на губці; персоніфікації Сонця та Місяця (з огляду на їх затемнення, описуване в момент смерті Христа); та алегоричні зображення церкви й синагоги. Інші фігури на іконах із Розп'яттям можуть включати воїнів, які ділили одяг Христа, та Марію Магдалину.

Див. також

Колесування

Джерела