Іва́н Олексі́йович Світли́чний (20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільська окр., Україна — 25 жовтня 1992, Київ, Україна) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, дисидент, діяч шістдесятництва (українського руху опору 1960–1970-х років), репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994), лауреат премії імені Василя Стуса (1989). Старший брат Надії Світличної. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

Життєпис

Дитинство й освіта

Народився в селі Половинкине теперішнього Старобільського району Луганської області. Походить із селянської родини. Батько Олексій Світличний (1910—1955), мати Меланія Іллівна, до шлюбу Твердохліб (1910—1994). Мав двох молодших сестер: Марію (1932 р.н.) і Надію (1936 р.н.).

До школи пішов у селі Половинкине в 1937 році. 1943 року, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу.

З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

Наукова, редакторська й дисидентська діяльність 1952-1955 роках навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік Олександр Білецький. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуалДіячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. Київ: Книги — ХХІ. 2007. С. 373. ISBN 978-966-8653-95-7.

1956 року одружився з Леонідою Терещенко.

З 1957 — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було центром інтелектуального життя наукової молоді, своєрідним дискусійним клубом шістдесятників. Знайомі відзначали не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві. (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна.)

У 1963 р. внаслідок конфлікту з академіком Іваном Білодідом був змушений залишити посаду головного редактора журналу «Радянське літературознавство». Через свою громадянську позицію Світличний зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Репресії Уперше був заарештований 1 вересня 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховували. 31 серпня 1965 року в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, провели обшук. Через кілька днів обшук повторили, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді арештували Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачували за ст. 62, ч.1, КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів відпустили.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року заарештували Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну.

27–29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де Світличного засудили до 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання) за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху опору — його називали «табірною совістю». Багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року й до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда Павлівна. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР Віталія Федорчука. Термін відбув повністю.

Звільнення та смерть

Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 року. Він був тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина (ділянка № 33, ). На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.

Премію ім. В. Стуса Світличному було присуджено у 1989, а у 1990 році — стає членом Спілки письменників України.

Державну премію України ім. Шевченка Світличному присуджено в 1994 році (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Київські адреси Будучи аспірантом Інституту літератури, в 1953—1955 роках мешкав на вул. Костельній, 13-а (2-й поверх, 1-а кімната ліворуч) Від 1960 року до ув'язнення в 1973 році, а також після повернення з ув'язнення у 1983 році до кінця 1980-х мешкав на вулиці Уманській, 35, кв. 20. Враження від нового місця проживання Світличний виклав у листі до сестри: «Цього листа я тобі пишу з нової, СВОЄЇ квартири. Це — по дорозі з центру на аеродром. Місце хороше, старих будинків і близько немає, кругом одні новобудови, планування чудесне, до центру — 20 хвилин тролейбусом» Нове житло сприймалося Світличними дещо ідеалізовано, оскільки перед цим вони мешкали в переобладнаній на кімнату келії Флорівського монастиря, разом з сім'єю жінки, Леоніди Світличної. Микола Плахотнюк порівнював її з «рукавичкою», а Василь Стус — із «голубником» через майже постійну присутність гостей. Сюди часто навідувалися Алла Горська, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, який жив неподалік, та низка інших представників творчої молоді з усієї УРСР. У спогадах сучасників квартира на Уманській постає як мультифункціональний відкритий простір. Там відбувалися колективні вечері, академічні дискусії, читання поезій, «відкриття» творчості заборонених митців «розстріляного відродження», прослуховування віршів в авторському виконанні поетів на журналістському магнітофоні «Весна». Останньою адресою, де Іван Світличний мешкав останні декілька років життя, з кінця 1980-х й до своєї смерті в 1992 році, є будинок на вулиці Преображенській, 16, кв. 91.

Літературознавство

Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок.

Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-х років і критиці вад офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І. Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах. Рецензія на збірку І. Калинця «Відчинення вертепу» («На калині клином світ зійшовся»,1968) досі лишається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичного світу митця.

Іван Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми: «Гармонія і альґебра» (в журналі «Дніпро», ч. 3 за 1965) та інше. Остання з друкованих у журналах критичних студій Івана Світличного побачила світ (під прізвищем А. Перепаді 1970 р. в «Жовтні». Це фахово компетентна докладна рецензія на тритомний «Російсько-український словник» (у першому варіанті ремінісцентно названа «Словникові холодини»). Тут намацано больові точки панівної явно русифікаторської словникової політики. Звертався І. Світличний і до творчості Тараса Шевченка. В одній із ранніх статей "Художні скарби «Великого льоху» (1962) він досить-таки повно наводить (удаючись до спростування) версію символіки цього твору, запропоновану Смаль-Стоцьким. У «коментарі критичному до коментаря наукового» (1965) вельми прискіпливо, з цікавими й слушними зауваженнями та доповненнями прорецензовано "Коментар до «Кобзаря» Шевченка, здійснений Юрієм Івакіним. У статті «Духовна драма Шевченка», написаній у таборі (1976) і опублікованій лише незадовго до смерті у збірці «Серце для куль і для рим» (1990), він рішучо виступає проти ретушування «Кобзаря» за простолінійною схемою: «добрі люди» — «лихі пани».

Літературна творчість Поезія стала для Івана Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В. Стусові, В. Симоненкові, Є. Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г. Севрук, Л. Семикіній, М. Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку Світличного є написана в таборі поема «Курбас».

Перекладацтво Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок Світличного, переважно зі слов'янських мов та французької (Незвал, Словацький, Д. Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).

Перекладати почав з 1957 р. з Беранже, більшість перекладів (54 з 81) було опубліковано 1970 року в збірці поезій у серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро». Разом із Григорієм Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування. У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської «Слово про Ігореву січ» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба.

Родина Сестра — Надія Олексіївна — соратниця по дисидентському рухові.