Русифіка́ція або зросійщення (також іноді росіянізація, змосковщення, помосковщення)Ольга Васильєва. Говорімо і пишімо правильно: чим «русские» відрізняються від «росіян»., заст. московщення — змушення переходу на російську мову, засвоювання російських звичаїв і культури, також сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що опинилися у складі Російської імперії чи Радянського СоюзуЯк Російська держава, враховуючи спадкоємність політики і правонаступництво, розглядаються Московське царство, Всеросійська імперія, Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Російська Федерація. або перебувають у сфері її впливу, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російські мову й культуру та їхньої подальшої асиміляції. Найбільш характерний прояв національної політики російської владиМалая Советская Энциклопедия. Том седьмой. Прямая — Скулы. — М. : Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930. — Стб. 491. (див. Російський світ (геополітика)).
Русифікація перешкоджає перетворенню етносу на націю та спотворює цей процес.
Русифікацію зумовила державна політика російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставини, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської імперії чи Радянського Союзу неросійські народи. У XVIII—XIX століттях офіційно вживався термін «обрусение»І. М. Дзюба. Русифікація в українському контексті // .
Термін русифікація і його критика Русифікація — поняття, яке широко вживається (спершу — у політичній публіцистиці, потім — в історичній науці та в політології) з кінця 19 — початку 20 століття на означення державної політики, що мала забезпечити всебічну інтеграцію народів Російської імперії, а згодом — народів СРСР. Кінцевою метою русифікації була політична лояльність та мовно-культурна асиміляція неросійських етносів, тобто позбавлення їх власної ідентичності. У 18—19 столітті офіційно вживався термін «обрусение». В українському дискурсі застосовується також термін «російщення», інколи — також «московщення». Синонімічними є поняття «денаціоналізація», «деукраїнізація», «асиміляція».
Станом на 2022 рік в Україні термін русифікація є найпоширенішим як у публіцистиці, в органах влади, так і в науковій літературі.
Цей термін викликає критику у окремих мовознавців через співзвучність зі словами Русь та руський. Зокрема український мовознавець у діаспорі Богдан Романенчук у своїй праці «Російщення України» пише:«Російщення України»
З ним погоджується науковий співробітник відділу української етнології НДІУ Олег Чирков.
Однак в українській мові віддієслівні терміни-іменники з суфіксом -ція утворюються тільки від іншомовних основ. Відповідно слово русифікація походить від екзоніма Russia, від латинської назви Русі (Рутенія) походить термін рутенізація — історична назва українізації.
Історія питання
Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, утворення мішаних подружжів, ідейна, політична й культурна індоктринація, перебування в російськомовному середовищі (в армії, в державних та громадських установах, на підприємствах, будівництвах тощо), переміщування населення, відривання людей як від національної групи чи середовища, так і від національної мови й культури, позбавлення етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та як, так званої, другої мови неросійських народів.Орест Субтельний. Історія України. Частина п'ята. Україна у XX столітті. Застій та спроби реформ. Русифікація. Стор. 450—454
Швидка політична експансія Московії (з 1721 року — Російської імперії) була й є пов'язаною з русифікацією автохтонів Східної Європи й Північної та Центральної Азії. У цьому процесі зникають малі народи й племена, а чималий їхній відсоток (зокрема розпорошених) уживає російську мову (за радянським переписом 1970 5,4 % неросіян уважало російську мову за свою рідну, а 17,3 % вільно нею користувалося.Огляд національних аспектів перепису населення 1970 p. див.: Szporluk R. The Nations of the USSR in 1970 // Survey. — 1971. — 17. N 4. — P. 67-100. У кількісному вираженні, згідно з переписом 1926 р., кількість неросіян, що вважало російську мову за рідну, була зафіксована на рівні 6,4 млн, в 1959 р. — 10,2 млн, в 1979 р. — 13 млн, в 1989 р. — 18,7 млн.Новейшая история России 1945—2006. СССР в середине 1960-х — начале 1980-х гг. ГЛАВА 3. 15. Формирование политического курса нового руководства)
Між іншим, це дозволяло офіційним часописам ще з 1959 року почати розмову про те, що радянська федерація виконала свою історичну місію й невдовзі її може заступити унітарна держава.Детальний огляд радянських праць, що стосуються до проблем визначення «нації» та природи радянського федералізму, див.: Hodnett G. The Debate over Soviet Federalism // Soviet Studies. — 1967. — 18. N 4. — P. 458—481; What's in a Nation? // Problems of Communism. Soviet Studies. — 1967. — 16. N 5. — P. 2-15. Імовірність близького злиття радянських націй публічно висловлювали й деякі післяхрущовські автори (Фазулов М. В дружной семье целинников. — Алма-Ата, 1966. — С. 115, 122; Семенов П. Г. Программа КПСС о развитии советских национально-государственных отношений // Сов. государство и право. — 1961. — № 12. — С. 25) Ідею про те, що радянська федеративна система «виконала своє завдання й повинна поступитися місцем унітарній», критиковано в різних авторитетних радянських працях, що деякі з них процитовано в кн.: Шерстобитов В. П. «Освіта СРСР та історичні долі народів нашої країни» (Образование СССР и исторические судьбы народов нашей страны // История СССР. — 1972. — № 3. — С. 36-38).. Проте, це все спричинило досить нервову реакцію представників неросійських народів.Арутюнян Ю. В. Конкретно-социологическое исследование национальных отношений // Вопр. философии. — 1969. — № 12. — С.129-139. Щодо цього див. коментар проф. В. В. Покшишевського, зокрема його думку про поширені серед географів та етнографів традиційні уявлення про те, що саме село, з його тенденцією зберігати відмітні етнічні особливості (на противагу місту з його стандартизованою матеріальною культурою та мішаним етнічним компонентом, що його розглядають як щось «антиетнографічне»)… нині може реалізувати втрачені можливості, особливо коли йдеться про основні етнічні групи, що на їхній основі сформовано союзні та автономні республіки (Урбанизация и этногеографические процессы // Сов. география: обзоры и переводы. — 1972. — № 2. — С. 114—116).
Згідно зі згаданим переписом 1970 p., кількість населення в неросійських народів більшає швидше, ніж у росіян, заразом, найвищі темпи приросту населення спостерігають у найменш русифікованих традиційно мусульманських народів. Колишні сподіванки, що населення перемішається, також виявилися перебільшеними. Шукаючи розв'язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистостіАрутюнян Ю. В. Зазнач, праця. — С.139..
У Російській імперії
Політика зросійщення була властива російській державіРусіфікація / Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Юрій Іванович Римаренко [та ін.]. — К. : Генеза, : Довіра, 1996. — С. 790. в усі часи її існування.
Від Петра I до вступу на престол Олександра III російська національна політика мала імперський характер: вона вирізнялася відносною терпимістю стосовно національних особливостей народів, що жили в імперії.
У часи правління Катерини II, ще до зруйнування Запорозької Січі, у таємній інструкції генерал-прокурору Олександру Вяземському імператриця вказувала: Російська імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також до численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Османської імперії й Німецької імперії (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.Журнал «Нева» 2004, № 6. Игорь Яковенко. Я — русский. Кто я и зачем я? Послесловие А. Мелихова: «В СССР центр, и прежде всего столица, оттягивал на себя ярких, талантливых, перспективных специалистов в любой сфере деятельности.» http://magazines.russ.ru/neva/2004/6/iak12-pr.html Також треба мати на увазі те, що російська імператриця Катерина II наполегливо запрошувала в Росію талановитих людей.Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы). Перевод О. Ю. Уральской. М.: Междунар. отношения, 1998. ISBN 5-7133-0967-3 Компьютерный набор: Сергей Петров, 09.11.00 http://www.lib.ru/POLITOLOG/AMERICA/bzhezinskij.txt «Россия ассимилировала многочисленные нерусские и неевропейские народы.»Один из эпизодов деятельности российских агентов в Галиции в начале 1870-х годов мне удалось проследить достаточно подробно. См. Miller A. Panika Galicyjska 1772 — 1773. //Przegląd Polski. 1988, N. 1. См. также Himka J.-P. Hope in the Tsar: Displaced Naive Monarchism Among the Ukrainian Peasants of the Habsburg Empire // Russian History. 1980. Vol. 7. Pts. 1 — 2.
Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою 1720 р.- Указ Петра І про заборону друкувати нові книжки українською мовою, а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Росифікацію України посилено за Катерини IIІсторія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 157 (Част. 3. Козацька Ера.) Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції,- казала вона,- слід русифікувати…»* При Екатерине ІІ начинается системное наступление на украинское слово, …. Этот процесс был усилен русификацией элиты через поголовное воспитание детей в … [ukrlife.org/main/evshan/mova_ru1.htm] Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському посилити русифікацію України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії., після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму росифікації УкраїниІсторія України. Орест Субтельний. С. 158, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання переведена також Києво-Могилянська Академія. У другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковнослов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі аспекти суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.