Рамбо Альфред (, 1842–1905), французький історик і політик, автор праць з історії французько-російських взаємин.
Брав участь у 3 Археологічному з'їзді в Києві (1874) і надрукував у «Revue des Deux Mondes» статтю про цей з'їад (1874), а також «Україна і її історичні пісні» (1875). У книзі «La Russie épique» (1876) опублікував 10 переспівів з українських народних дум. Зокрема, описав діяльність українських кобзарів.
Життєпис Альфред Ніколя Рамбо народився в Безансоні. Після навчання у Вищій нормальній школі він завершив навчання в Німеччині. Він був одним із тієї групи молодих учених, серед яких також були Ернест Лавісс, Ґабріель Моно та Ґастон Паріс, чий ентузіазм був викликаний принципами та організацією наукових досліджень, що застосовувалися за Рейном, і які були готові присвятити себе своєму заповітному плану реконструкції вищої освіти у Франції. Після заснування в 1868 році Практичної школи вищих досліджень, його було призначено у ній репетитором.
На той час його наукові пошуки були зосереджені на візантійському періоді середньовіччя, якому він присвятив дві свої дисертації на здобуття ступеня доктора словесності: «Про візантійський іподром та циркові партії» (перероблена французькою мовою для часопису Revue des Deux Mondes під назвою «Візантійський світ: спорт та іподром», 1871) та «Грецька імперія у X столітті: Костянтин Багрянородний» (1870).
Ця остання праця донині вважається авторитетним джерелом, завдяки якому Рамбо визнали майстром візантиністики; проте, за винятком статті про Дігеніса Акріта у Revue des deux mondes (1875) та ще однієї — про Михаїла Пселла у Revue Historique (т. III, 1876), дослідницькі інтереси Рамбо змістилися в бік інших регіонів Сходу: Французько-прусська війна надихнула його на створення циклів лекцій, що згодом переросли у книги «Французьке панування в Німеччині: французи на Рейні, 1792–1804» (1873) та «Німеччина за Наполеона I, 1804–1811» (1874). Він уважно стежив за роллю, яку відігравала Росія, і невдовзі зауважив, наскільки вигідним для інтересів Франції було б порозуміння з цією державою.
Відповідно до цього він занурився у вивчення російської історії, проживаючи в Росії, щоб опанувати мову, державний устрій та звичаї. У 1874 році він взяв участь у III Археологічному з’їзді, що проходив у Києві, та підготував про нього звіт для Revue des Deux Mondes. Після повернення він опублікував працю «Епічна Росія» (1876) — дослідження дум, українськихепічних пісень, стислу, проте блискучу «Історію Росії від початків до 1877 року» (1878; 5-те вид., 1900), роботу «Французи та росіяни: Москва та Севастополь 1812–1854» (1876; 2-ге вид., 1881), і, зрештою, два важливі томи з історії російської дипломатії у серії Recueil des Instructions données aux ambassadeurs (томи VII та IX, 1890 і 1891). Цілком імовірно, що міркуваннями зовнішньої політики була продиктована й публікація його популярної, хоч і заснованої на ґрунтовних дослідженнях праці «Росіяни та пруссаки: Семирічна війна» (1895). Після викладання історії на факультетах словесності в Кані (1871) та Нансі (1873) він був запрошений до Сорбонни (1883), де став першим завідувачем кафедри сучасної історії.
На той час він уже розпочав політичну кар’єру, обійнявши посаду керівника кабінету Жюля Феррі (1879–1881), що, втім, не відволікало його від літературної праці. Саме за таких обставин він написав «Історію французької цивілізації» (у 2-х томах, 1885, 1887; 9-те вид., 1901) та «Історію сучасної цивілізації у Франції» (1888; нове, повністю перероблене видання, 1906), а також узяв на себе загальне редагування фундаментальної праці «Загальна історія від IV століття до наших днів». План цієї грандіозної роботи був розроблений спільно з Ернестом Лавіссом, проте безпосередній нагляд за її виконанням цілком здійснював Рамбо, власноруч написавши для неї кілька цікавих розділів з історії Сходу, яку знав досконало. У 1885 році Рамбо у співавторстві з Ж. Б. Байєм опублікував французький переклад праці Дж. Р. Сілі «Експансія Англії», де в передмові зробив особливий акцент на колосальному посиленні Англії завдяки її колоніальним володінням, вбачаючи у цьому важливий урок для Франції.
Він прагнув побачити становлення Великої Франції за зразком Великої Британії, і саме з цією ідеєю він взявся представити публіці серію есеїв, написаних відомими дослідниками або політичними діячами, під назвою «Колоніальна Франція, історія, географія, комерція» (1886; 6-те видання, 1893).
Ставши сенатором від департаменту Ду (1895–1902), Рамбо обіймав посаду міністра народної освіти з 29 квітня 1896 року по 28 червня 1898 року і на цій посаді прагнув продовжувати освітню справу Жуля Феррі, пам’яті якого завжди залишався вірним. Своєму колишньому керівникові він присвятив книгу «Жуль Феррі» (1903), що є цінним свідченням зусиль, докладених Францією для організації державної освіти та розбудови колоніальної імперії; проте ця відданість також нажила йому ворогів, яким протягом певного часу вдавалося перешкоджати його вступу до Інституту Франції. Зрештою, 11 грудня 1897 року він був обраний членом Академії моральних і політичних наук на місце герцога Омальського, життєпис якого він згодом склав для наукових записок цієї академії. Численні зацікавлення та невпинна праця зрештою підірвали навіть його міцне здоров’я, і він помер у Парижі в 1905 році.
Наукові праці
L’Empire grec au X siècle, 1870
La Domination française en Allemagne; les Français sur le Rhin, 1873 L’Allemagne sous Napoleon, 1874 La Russie épique, 1876 Français et Russes, Moscou et Sévastopol, 1876 Histoire de la Russie depuis les origines jusqu'à l’année 1877, 1878 Histoire de la civilisation française, 1885 Expansion de l’Angleterre, 1885 Histoire de la civilisation contemporaine en France, 1888 Instructions données aux ambassadeurs, 1890 Histoire générale du IV siècle jusqu'à nos jours, 12 vol., 1891—1900 Russes et Prussiens, guerre de Sept Ans, 1895 Jules Ferry, 1903
Примітки
Література
Encyclopædia Britannica (11th ed.). Посилання