Альмоха́ди — берберська династія (1121-1269), заснована Мухамадом ібн Тумартом (1080-1130), а власно державу було засновано Абд аль-Муміном (1101-1163) після перемоги народного повстання проти Альморавідів. Держава відома як Альмохадський халіфат.
Правили в Марокко й Іспанії (Андалузії); пізніше поширили свою владу на території сьогоднішніх Алжиру і Тунісу.
Їхня політика релігійної «чистоти» включала знищення єврейського населення Іспанії.
Зазнали поразок від християнських королів Іспанії 1212 року та від повсталого берберського племені бану-марин 1269 року (Марокко).
Назва Походить від арабського аль-Мувахідун («Альмохади»), що означає «ті, хто стверджує єдність Бога».
Історія Передумови Рух Альмохадів виник завдяки Мухаммаду ібн Тумарту, представника племені харгів з берберської племінної конфедерації масмуда з Атлаських гір. На початку свого життя Ібн Тумарт поїхав до Іспанії, щоб продовжити навчання, а потім до Багдада, щоб поглибити його. У Багдаді Ібн Тумарт приєднався до теологічної школи Абу аль-Хасана аль-Ашарі та потрапив під вплив вчителя аль-Газалі. Невдовзі він розробив власну систему, поєднавши доктрини різних майстрів. Головним принципом Ібн Тумарта був суворий таухід, який заперечував незалежне існування атрибутів Бога як несумісні з Його єдністю, і тому був політеїстичною ідеєю. Ібн Тумарт уособлював бунт проти того, що він сприймав як антропоморфізм у мусульманській ортодоксії.
Після повернення до Магрибу між 1114 та 1117 роками Ібн Тумарт провів деякий час у Насірії, проповідуючи та агітуючи, став критикувати звичаї та життя Хаммадідів. Він також виступав проти малікітського мазгабу, оскільки був прихильником загіризму, якого підтримував Ібн Тумарт. Хаммадідський султан Абд аль-Азіз ібн Аль-Мансур намагався його схопити, але той сховався серед племен санхаджа. 1120 року перебрався до держави Альморавідів. Зупинившись спочатку у Фесі, де він ненадовго вступив у дебати з малікітськими вченими міста. Він навіть напав на сестру еміра мусульман Алі ібн Юсуфа на вулицях Феса, бо вона ходила без одягу, як це роблять берберські жінкиMessier, Ronald A.; Miller, James A. (2015-06-15). The Last Civilized Place: Sijilmasa and Its Saharan Destiny. University of Texas Press. ISBN 978-0-292-76665-5. Після вигнання з Феса він вирушив до Марракеша, де йому вдалося викликати володаря Алі та провідних вчених Альморавідів на доктринальні дебати. Після дебатів вчені дійшли висновку, що погляди Ібн Тумарта були богохульними, а ця людина небезпечною, і наполягали на його страті або ув'язненні. Але емір мусульман вирішив лише вигнати його з міста.
Ібн Тумарт знайшов притулок серед свого племені харгів у долині Сус. Зрештою, ближче до кінця Рамадану наприкінці 1121 року, після особливо зворушливої проповіді, в якій він переосмислив свою невдачу в переконанні Альморавідів до реформ шляхом аргументів, Ібн Тумарт «явив» себе як справжнього Махді, божественно керованого суддю та законодавця, і був визнаний таким своєю аудиторією. Це фактично було оголошенням війни державі Альморавідів.
Боротьба з Альморавідами 1122 році ібн Тумарт вирушив у Високий Атлас, де забезпечив підтримку інших племен конфедерації масмуда —ганфісів, гадмів, хінтат, хаскурів та хазрадж. Близько 1124 року Ібн Тумарт заснував свою базу в ТінмеліAbun-Nasr, Jamil (1987). A history of the Maghrib in the Islamic period. Cambridge: Cambridge University Press, p. 89Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press, p. 67Baadj, Amar S. (2015). Saladin, the Almohads and the Banū Ghāniya: The Contest for North Africa (12th and 13th centuries). Brill, p. 51. Ймовірно головною причининою, окрім релігійної, стало те, що Альморавіди фактично відсунули від посад та прибутків від транссахарської торгівлі шейхів племен масмуда.
Протягом перших 8 років Альмохади обмежувалося партизанською війною вздовж вершин та ущелин Високого Атласу. Їхня основна шкода полягала в тому, що вони зробили небезпечними або взагалі непрохідними шляхи та гірські перевали на південь від Марракеша, що загрожувало шляху до надзвичайно важливої Сіджилмаси, одного з центрів транссахарської торгівлі.
1130 року ібн Тумарт зібрав 40 тис., з яким взяв в облогу Марракеш, столицю Альморавідів, втім Алі ібн Юсуф зміг відбити напад. 12 квітня того ж року емір мусульман Алі ібн Юсуф у битві при Бухайра завдав Альмохадам нищівної поразки, а Ібн Тумарт загинувThe Encyclopedia of Islam, Volume 6, Fascicules 107–108. The Encyclopaedia of Islam. Brill. 1989. p. 592. ISBN 978-90-04-09082-8. Смерть Ібн Тумарта трималася в таємниці протягом 3 років, період, який літописці Альмохадів описували як гайбат («потаємничість»). Цей період дав Абд аль-Муміну (одного з найближчих прихильник Ібн Тумарта) час забезпечити собі посаду наступника політичного лідера рухуBennison 2016, p. 70. За цей час він оженився на доньці Абу Хафса, шейха племені харга, звідки походив Мухаммед ібн Тумарт.
Абд аль-Мумін продовжив війну, спираючись на невдоволення населення високими податками й зборами, якими Альморавіди обклали місцеве населення. При цьому створив потужне військо. 1133 року аль-Мумін оголосив себе халіфомMolins, Viguera; Jésus, Maria (2014). "Almohads". In Fleet, Kate; Krämer, Gudrun; Matringe, Denis; Nawas, John; Rowson, Everett (eds.). Encyclopaedia of Islam, Three. Brill. ISBN 9789004269606. ISSN 1873-9830. Після 1133 року Абд аль-Мумін швидко розширяв владу Альмохадів, зайнявши області Драа і м. Сус. Після поразок у 1135—1140 роках зумів зберігти кістях війська й перейти у наступ. 1142 року зайняв область Ер-Ріф, міста Оран, Мелілью, Бадіс, Накур та Таса. У 1144 році аль-Мумін перетягнув на свій бік мосарабів, що мешкали у північному Марокко. Водночас на бік Альмохадів перейшла потужна племенна конфедерація зената. У 1145 році аль-Мумін у битві при Тлемсен завдав поразки Ташфіну ібн Алі, володарю АльморавідівAbun-Nasr 1987, p. 90. Після раптової смерті останнього швидко перейшов у наступ, чому сприяв прихід до влади влабких альморавідських емірів.
Протягом 1146 року Альмохади зайняти Фес, Мекнес і Сале. Водночас військовик аль-Маймун захопив Кадіс. Слідом за цим підійшов до Марракешу. Останній Альмохади тримали в облозі протягом 10 місяців. Після вступу 1147 року до столиці Альморавідів бої тривали протягом 3 днів, під час яких було вбито 30 тис. АльморавідівAbun-Nasr 1987, p. 91.
Піднесення У 1151 році Абд аль-Му'мін розпочав експедицію на схід. Це, можливо, було спонукано нормандськими завоюваннями вздовж узбережжя Іфрікії, оскільки боротьба з християнськими загарбниками тут дала йому привід для завоювання решти регіону. У серпні 1152 року він захопив більшу частину держави ХаммадідівAbun-Nasr 1987, pp. 92–93.У квітні 1153 року у битві при Сетіфі було завдано поразки бедуїнським племенам бану-хілал і бану-сулеймBennison 2016, p. 79. Преможені племена було переселено до західного МагрибуLevtzion, Nehemia (1975). "The western Maghrib and Sudan". In Oliver, Roland (ed.). The Cambridge History of Africa. Cambridge University Press. p. 343. ISBN 978-0-521-20981-6.
Абд аль-Мумін став обмежувати вплив конфедерації масмуда, почавши спиратися на бедуїнськими племена та власне плем'я куміїв з конфедерації зенатаLarousse, Éditions. "Almohades en arabe al-Muwaḥḥidūn". www.larousse.fr. Retrieved 2021-08-20. У березні 1159 року було захоплено Іфрікію. 1160 року захоплено в сицилійців порт Махдія, потім міста Сус, Кайруан, Триполі, Сфакс, Гафса, Габес. В результаті було підкорено усю Триполітанію та узбережжя затоки Сирт до КиренаїкиAbun-Nasr 1987, p. 93.
У 1170-х і 1180-х роках влада Альмохадів у східному Магрибі була оскаржена родом Бану Ганія, гілки Альморавідів, а потім в Іфрікії. Останньому допомогали загони, відправлені єгипетським султаном Салах ад-Діном. Новий халіф Абу Юсуф Якуб аль-Мансур переміг цих супротивників та відвоював Іфрікію в 1187–1188 рокахBaadj 2015, pp. 121–146. У 1189–1190 роках халіф відмовився надати допомогу султану Салах ад-Діну для боротьби проти хрестоносців в ПалестиніBaadj 2015, pp. 146–149. Але вже у 1190 року Бану Гані захопили Триполітанію.
Водночас у 1147 році було захоплено міста Мертола, Ньєбла, Херес-де-ла-Фронтера, Сілвеш, Бежу. У 1154 році вдалося захопити Гранаду, 1157 року — Альмерію. Згодом було захоплено землі західного Аль-Андалуса. Втім боротьба за владу у 1163—1168 роках припинило наступ на Піренеях. Лише зі зміцнення у владі Юсуфа I.
1168 року португальські війська захопили міста Евора, Трухільйо, Касерес, Монтанчес, Серпаї Журоменья. У відповідь Альмохади 1169 року захопили Хаєн. Проте зазнали нападу з боку Арагонського королівства, яке захопили землі на сході Аль-Андалуса. 1170 року почалися нові альмохадські кампанії на півострові. 1172 року, перемігши еміра Мухаммеда ібн Марданіса, вдалося захопити Валенсію, Мурсію, Аліканте, Куенка, Хатіва, Ельче і Оріуела, Алькарас та Вільчес. Втім 1173 року Альмохади зазнали поразки від леонського королівства у битві при Сьюдад-Родріго, неподалік Саламанки. 1175 року було втрачено місто куенка, а 1180 року альмохадський флот зазнав поразки при спробі захопити Лісабон. 1184 року Альмохади зазнали ніщивної поразки від коаліції християнських королівств Піренеїв у битві біля Сантарену.
1189 року зазнали нового наступу Кастильського, Арагонського і Португальського королівств, що захопили низку міст в Аль-Андалусі. 1191 року Альмохади перейшли у контрнаступ, відвоювавши міста, а 1193 року завдавши португальцям поразки, а 1195 року — кастильцям у битві при Аларкосі, 1196 року відвойовано міста Трухільйо, Монтанчес і Санта-Крус.
Занепад Вже у 1198 року Альмохади вимушені було знову протистояти бану Гані, що захопили більшу частину Іфрикії, Триполітанію та Феццан. Халіф Мухаммед ан-Насір перебирається до Фесу, який зробив своєю ставкою. До 1207 року вдалося перемогти Багу Гані, відвоювавши Іфрікію та Триполітанію, а 1203 року — Майоркську тайфу. 1210 року розпочато бойові дії проти Арагонського королівства. 1211 року альмохадське військо, перед тим виснажене невдалою облогою фортеці Сальватьєрра, зазнало ніщивної поразки від коаліції кастильських, арагонських, наваррських, португальських військ, загонів провідних лицарських орденів у битві при Навас-де-Толосі.
Смерть у 1213 році халіфа й сходження на трон малолітньогго Юсуфа II ще більше послабило халіфат. В Іфрікії та Триполітанії владу захопили Хафсіди, в Атласі — плем'я бану-марина. Але вдалося зберегти контроль над Аль-Андалусом, завдяки своїм родичам-валі. Втім поступово влада тут послаблювалася, оскільки халіф більше уваги приділяв розвагам і розкошам. Настав період фактичного регентства, коли владу здійснювала олігархія старших членів родини, палацових сановників та провідної знаті на чолі із візирем візир Абу Усманом.
1219 року вбалося відвоювати центральний і східний Магриб, а також північну Іфрікію. 1222 року розпочато військові кампанії проти Леонського королівства, але 1224 року халіф раптово помер. після цього почалася боротьба за владу між членами правлячої династії.
1228 року почався розпад держави. Худіди створили Мурсійський емірат, а Кастилія захопила Касерес, Бадахос і Меріду, а 1229 року — Арагон захопив Майорку. 1230 року відновилася війна з Маринідами. Леонське королівство захопило міста Меріду і Бадахос. 1232 року відпали Валенсія, Гранада, Альгарве, повстали міста Сеута, Тлемсен та Беджайя. Невдовзі Хафсіди відвоювали північну Іфрікію. 1233 року втрачено на користь Кастилії Убеда на Піренеях, а 1236 року — Кордову. 1236 року Заяніди повстали в Орані і Тлемсені. Цього ж року зрештою завершилася боротьба за владу між Альмохадами, в якій переміг Абд аль-Вахід II.