Японський націоналізм (япон. 国 粋 主義) — це форма націоналізму, яка стверджує, що японці є монолітною нацією з культурою та сприяє культурній єдності японців. Він охоплює широкий спектр ідей, вихованих японським народом протягом останніх двох століть щодо своєї рідної країни, її культурної природи, політичної форми та історичної долі. Корисно розрізняти японський культурний націоналізм () від політичного, або державного спрямованого націоналізму (тобто, етатизм Сьови (Хірохіто)), оскільки багато форм культурного націоналізму, наприклад, ті, що пов'язані з фольклористикою (тобто Янаґіта Куніо), не підтримують державно-центричного націоналізму.

У добу Мейдзі в Японії націоналістична ідеологія складалася з поєднання вітчизняних та закордонних політичних філософій, спочатку розроблених урядом Мейдзі для сприяння національній єдності та патріотизму й обороні від колонізації західними державами, а згодом у боротьбі за досягнення рівності з найсильнішими країнами світу того часу. Він розвивався протягом періодів Тайсьо і Сьови, щоб виправдати тоталітарний уряд та експансіонізм, і забезпечив політичну та ідеологічну основу для дій японських військових у роки, що передували Другій світовій війні.

Отже, під японським націоналізмом розуміють: етнічний або так званий культурний націоналізм (, міндзоку-сюґі), який обґрунтовує унікальність японського етносу; політичний націоналізм (, кокумін-сюґі), який визначає японців як політичну націю та обґрунтовує її право існування; державницький націоналізм або етатизм (, кокка-сюґі), який легітимізує існування японської держави і розглядає останню як досконалу форму організації японської політичної нації.

Інколи до японського націоналізму помилково відносять японський імперіалізм (帝国主義, ていこくしゅぎ, тейкоку-сюґі), який нехтує інтересами японської політичної нації заради побудови багатоетнічної імперії.

Доби Мейдзі у 1862-1912 Протягом останніх днів сьоґунату Токуґави (або Едо) загроза іноземних посягань, особливо після прибуття офіцера Метью Колбрайта Перрі та підписання Канаґавської угоди, призвела до посилення уваги щодо розвитку націоналістичних ідеологій. Деякі видатні феодали (даймьо) пропагували концепцію фукко (повернення в минуле), інші — осей (верховна влада імператора). Ці терміни не виключали один одного, влившись у концепцію сонно дзьойсонно дзьой (шанування імператора, вигнання варварів), яка, своєю чергою, була основною рушійною силою у добу Мейдзі.

Конституція Мейдзі 1889 року визначає вірність державі як вищий обов'язок громадянина. Хоча сама конституція містила поєднання політичних західних практик та традиційних японських політичних ідей, урядова філософія все більше зосереджувалась на сприянні соціальній гармонії та відчуттю унікальності японського народу (кокутай).

Основи економічного зростання Надзвичайна нерівність економічної та військової могутності між Японією та західними колоніальними державами була великою причиною для занепокоєння раннім керівництвом Мейдзі. Девіз Фукоку кьохей (збагачувати країну та зміцнювати військові сили) символізував націоналістичну політику періоду Мейдзі щодо надання державної підтримки для зміцнення стратегічних галузей. Лише при потужній економічній базі Японія могла дозволити собі побудувати потужні сучасні військові сили на західний зразок, і лише завдяки сильній економіці та військовим силам Японія могла змусити переглянути перегляд нерівних договорів, наприклад Канаґавської угоди. Урядова політика також заклала основу пізніших імперій промисловців, відомих як зайбацу.

Бусідо (武士道) Як залишок його широкого використання в пропаганді протягом XIX століття, військовий націоналізм в Японії часто називали бусідо (шлях самураїв). Слово, що позначає цілісний кодекс вірувань і вчень про правильний шлях самураїв, або те, що загалом називають «думкою воїна» (武家思 想, buke shisō), рідко зустрічається в японських текстах до епохи Мейдзі, коли 11 томів «Хагакуре» Ямамото Цунетоми, складені в роки з 1710 по 1716, були опубліковані.

Створена протягом довгого часу вдома керівництва про війну і войовничості, вона отримала деяку офіційну підтримку зі створенням Бакуфу, яка прагнула перенести ідеологічну ортодоксальність з неоконфуціанства Чжу Сі для адаптованих військових ешелонів, які лягли в основі нового уряду сьогунівGrant K. Goodman, Japan and the Dutch 1600-1853, Curzon Press, 2000, pp.1-8. Важливу роль на початку в навчанні нового війська зіграв . Після скасування феодальної системи нові військові установи Японії формувались за європейським зразком, із західними викладачами, а самі кодекси складали за типовими моделями, адаптованими з-за кордону. Бездоганна поведінка, з точки зору міжнародних критеріїв, демонструється японськими воєнними перемогами в російсько-японській війні та була доказом того, що в Японії нарешті з'явилася сучасна армія, навчання якої, техніка та бойовий етикет мало чим відрізнялися від тих, що панували серед західних імперських держав.Kozo Yamamura, "Success illgotten? The role of Meiji militarism in Japan's technological progress." Journal of Economic History 37.1 (1977): 113-135.

(1890) представив Японію як «священну націїю під захистом богів». Тенденція традиційних цінностей воїнів ніколи не зникала повністю, й коли Японія ковзала до циклу повторюваних криз від середини Тайсьо до ранніх епох Сьови, старі самурайські ідеали почали набувати значення серед більш політизованих офіцерів в Імператорській японській армії. Садао Аракі зіграв важливу роль в адаптації доктрини сейшин кіоку (духовного навчання) як ідеологічної основи для військовослужбовців. Бувши міністром освіти, він підтримав інтеграцію самурайського кодексу в національну систему освіти.

Роль синтоїзму Основна стаття:

Розробляючи сучасні концепції державного синтоїзму (国家神道, кокка-сінтō) та поклоніння імператорам, різні японські філософи намагалися відродити або очистити національні вірування (кокугаку), вилучаючи імпортні іноземні ідеї, запозичені насамперед із китайської філософії. Цей «реставраційний синтоїстський рух» розпочався Мотоорі Норінаґою у 18 столітті. Мотоорі Норінаґа, а пізніше Хірата Ацутане, засновували свої дослідження на Кодзікі (збірка міфів та легенд) та інших класичних текстах Сінтō, які вчать про перевагу Богині Сонця Аматерасу. Це лягло в основу державного синтоїзму, як Японський імператор претендував на пряме сходження з Аматерасу. Тому сам імператор був священним, і всі проголошення імператора мали, таким чином, релігійне значення.

Після реставрації Мейдзі новому імперському уряду потрібно було швидко модернізувати політику та економіку Японії, й олігархія Мейдзі вважала, що ці цілі можуть бути досягнуті лише завдяки сильному почуттю національної єдності та культурної ідентичності, а державний синтоїзм вважався основною противагою до імпортованого буддизму минулого, християнства та інших західних філософій сьогодення.

У 1890 р. було видано Імператорський рескрипт про освіту, й студенти повинні були ритуально читати присягу «мужньо запропонувати себе державі», а також захистити імператорську сім'ю. Практика поклоніння імператору отримала подальше поширення, розповсюджуючи імператорські портрети для езотеричного шанування. Всі ці практики, що застосовуються для зміцнення національної солідарності через патріотичне централізоване дотримання святинь, надають довоєнному японському націоналізму відтінок містицизму та культурної замкнутості.Hall, Japan From Prehistory to Modern Times, page 328

Філософія Ґакко іччю (八紘一宇) стала популярною під час Другої китайсько-японської війни. Це стало сприйматися мілітаристами як вчення про те, що імператор був центром феноменального світу, надаючи релігійний поштовх ідеям японської територіальної експансії.

Освіта Основна стаття:

Основний освітній акцент періоду Мейдзі робився на великому значенні традиційних національних політичних цінностей, релігії та моралі. Імператорський Рескрипт про освіту 1890 р. сприяв поверненню до традиційних конфуціанських цінностей в ієрархічному характері людських відносин, причому держава вища за особу, а імператор — за державу. Японська держава організаційно модернізувалась, але зберегла свої національні особливості. Позиція, посилена з 1905 р., полягала в тому, що Японія повинна бути могутньою державою, рівною західним державам. У період Сьови освітню систему використовували для підтримки мілітаризованої держави та підготовки майбутніх солдатів.

Уряд видавав офіційні підручники для всіх рівнів студентів і посилював їх завдяки культурним заходам, семінарам тощо. Акцент на таких текстах, як «Кокутай-но-шуґі» в школах, мав на меті підкреслити «унікальність Японії» з давніх століть. Ці культурні курси були доповнені військовими курсами та курсами виживання проти іноземного вторгнення.

Окрім індоктринації в націоналізмі та релігії, діти та учні школи отримували військові навички (виживання, перша допомога). Вони були продовжені Імператорською федерацією молоді; студенти коледжів готувались, а деякі набирались для оборони та резерву військових частин. Молоді жінки пройшли навчання з надання першої медичної допомоги. Всі ці дії, як зазначалося, були вжиті для забезпечення безпеки Японії та захисту від великих і небезпечних країн.

Національна політика

Походження націоналістичних структур та партій Основна стаття: Японська імперія

У 1882 р. Уряд Японії організував Тейсейто (Імперська губернаторська партія, або Конституційно-монархічна партія) — одну з перших націоналістичних партій у країні. Починаючи з російсько-японської війни, Японія прийняла прізвисько «Японська імперія» («Дай Ніппон Тейкоку»), придбавши колоніальну імперію, з придбанням Рюкю (1879), Формозі (Тайвань) (1895), півострова Ляодун і Карафуто (1905), острови, отримані завдяки Південнотихокенаському мандату, (1918–1919) та Чосон (Корея) (1905–10).

Війни проти Китаю та Росії були сучасними війнами та вимагали націоналістичного вираження патріотичних настроїв. З цього періоду святилище Ясукуні (заснована в 1869 р.) було перетворене у фокус націоналістичних настроїв і отримувало державний патронат до кінця Другої світової війни. Ясукуні був присвячений тим японцям та неяпонцям, які втратили життя, слугуючи Японії, й включає всі смерті на війні внаслідок внутрішніх та закордонних конфліктів у 1869–1945 роках (і жодного з конфліктів після 1945 року), а також цивільних осіб (жінок та студентів) та цивільне управління в колоніях та окупованих територіях.

У період між 1926 і 1928 рр. Центральний уряд організував «Департамент збереження миру» (секція протидії диверсії) й притягнув до кримінальної відповідальності всіх місцевих комуністів, що фінансуються Радянською Союзом, які пропонували соціалістичну форму правління. Японська армія організувала Кемпейтай (службу військової поліції). Інакомислення контролювалося за допомогою політичних репресій, а Закон про збереження миру дозволяв міліції обмежувати свободу слова та свободу зібрань.

З 1925 по 1935 рік Ніппон Шимбун (日本 新聞) пропагував націоналістичну ідеологію і прагнув вплинути на політичний ландшафт Японії. Попри відносно невеликий загальний тираж, він мав широку аудиторію серед правих політиків і виступав за концепцію божественного права імператора, енергійно атакуючи «теорію імператорських органів» Тацукічі Мінобе.

Реалії політичної влади З часу реставрації Мейдзі центральною фігурою держави був імператор. Згідно з конституцією, імператор був главою держави (стаття 4) та верховним головнокомандувачем армії та флоту (стаття 11). З 1937 року імператор Сьова також був командувачем Імператорського Генерального штабу. Громадяни Японії були об'єднані в «Оборонну Державу» або «Державу Консенсусу», в якій нація підтримувала колективні цілі, ґрунтиуючись на міфах, історії та догмах — таким чином отримуючи «національний консенсус». Демократичні інститути були встановлені в 1890 р. з оприлюдненням конституції набували легітимності до 1920-х рр.