Географія Європи
Загальні відомості На півночі Європа омивається Північним Льодовитим океаном і його морями — Карським, Баренцовим, Білим, Норвезьким, на заході і півдні — Атлантичним океаном і його морями — Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним, Азовським; на сході та південному сході кордон з Азією найчастіше проводиться по східному підніжжю Уралу, по річці Емба до Каспійського моря, річок Кума і Манич до гирла Дону. Крайні материкові точки Європи: на півночі — мис Нордкін, 71° 08' пн. ш., на півдні — мис Мароккі, 36° пн. ш., на заході — мис Рока, 9° 34' зх. д., на сході — східне підніжжя Полярного Уралу біля Байдарацької губи, 67° 20' сх. д. До Європи відносяться острови й архіпелаги, найбільшими з яких є: Нова Земля, Земля Франца-Йосипа (мис Флігелі на острові Рудольфа — найпівнічніша точка Європи, 81° 49' пн. ш.), Шпіцберген, Ісландія, Британські, Зеландія, Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Крит.
У зазначених межах площа Європи разом з островами — близько 10 млн км²; площа островів — близько 730 тис. км². В Європі прийнято виділяти три великі частини: Східну, Західну і Центральну Європу.
Берегова лінія
Серед інших частин світу Європа виділяється найбільшою розчленованістю берегової лінії: на 1 км її довжини припадає близько 246 км² території. Загальна довжина берегової лінії — близько 38 тис. км. Максимальна відстань внутрішніх районів Європи від моря 1600 км. Близько 25 % площі Європи припадає на півострови: Канін, Кольський, Скандинавський, Ютландія, Бретань, Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський. Переважають вирівняні акумулятивні й абразійні береги, що формуються переважно хвильовими процесами моря: східні береги Білого і південно-східні береги Баренцового морів, південного берега Балтійського моря, західного берега Північного моря, східного берега Біскайської затоки, велика частина берегів Середземного і Чорного морів. Південні і південно-східні береги Північного моря, окремі ділянки південних берегів Баренцового моря відносяться до ватного (маршового) типу, що формується в умовах низького узбережжя під впливом припливно-відпливних рухів моря.
В інших районах переважають відносно високі, сильно розчленовані тектонічні береги: скидні береги Кольського півострова, складчасті береги на півночі Піренейського півострова, місцями оброблені стародавніми льодовиками (Фіордові і шхерні береги Норвезького моря, північної частини Балтійського моря, узбережжя Шотландії й Ісландії) або змінені під впливом морської інгресії (ріалові береги півостровів Бретань, Уельс, західної Ірландії, північний захід Піренейського півострова; далматинські береги на заході Балканського півострова).
Основні риси орографії За середньою (близько 300 м) і максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) висотами Європа поступається іншим частинам світу, крім Австралії. Близько 60 % поверхні Європи знаходиться на висоті менше 200 м (частково нижче рівня моря: узбережжя Каспійського моря — 28 м, деякі райони узбережжя Північного і Балтійського морів), 24 % — від 200 до 500 м, 10 % — від 500 до 1000 м, 6 % — понад 1000 м (у тому числі 1,5 % — вище 2000 м). Такий розподіл висот поверхні відображає панування в Європі рівнинного рельєфу. Майже всю Східну Європу і північну частину Середньої Європи займають Східноєвропейська (Російська) рівнина і її продовження на захід — Середньоєвропейська рівнина; значні площі займають рівнини у Фенноскандії. В інших районах рівнини украплені між горами (Середньодунайська, Нижньодунайська тощо). На крайньому сході простягаються гори Урал, на північному заході — Скандинавські гори. Смуга невеликих за площею і висотою гір охоплює південну частину Середньої Європи: Центральний французький масив, Воґези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори тощо. З півдня ця смуга обрамлена найвищими горами Європи — Альпами, а також Карпатами. Гірський рельєф переважає у Південній Європі: Піренеї, Андалузькі гори, Апеннінські гори, Стара Планина, Динарські гори, Родопи, Пінд та інші.
Геологічна будова і корисні копалини Європа відрізняється великою складністю і високим ступенем вивченості геологічної будови. Великі простори розташовані в межах Східноєвропейської (Російської), або Європейської, платформи, що має складчастий фундамент докембрійського віку. На сході, у межах Російської плити, де він глибоко занурений, і в східній частині Балтійського щита, де він виступає на поверхню. На заході (південь Скандинавії, Данія і Велика Британія) широко розвинуті пізньопротерозойські метаморфічні породи. Після консолідації фундаменту протягом останніх 1200—1600 млн років окремі частини платформи тривалий час занурювалися, покриваючись морями і лагунами. На північ від Східноєвропейської платформи, займаючи північний шельф материка (від Землі Франца-Йосипа до Печорської низовини), простягається докембрійська платформа Баренцевого моря. Схожа на неї платформа (Еріа) утворює край шельфу на північ від Британських островів. Ісландія та о.Ян-Майєн являють собою неоднорідні вулканічні підняття, що виникли у кайнозої над північною частиною Серединно-Атлантичного хребта.
Гірські споруди півдня Європи (Андалузькі гори, Апенніни, Альпи, Карпати, гори Балканського півострова, Криму та ін.) належать до Альпійської геосинклінальної (складчастої) області. У межах Альпійської складчастої області виникли своєрідні западини, що характеризуються близьким до океанічного типом будови земної кори (частково западина південного Каспію, Чорноморська, Тірренська та ін.). Згідно з даними геофізичних досліджень у них сильно скорочений (або повністю відсутній) «гранітний» шар і земна кора в цілому має товщину близько 20-30 км.
Корисні копалини До палеозойських і мезозойських відкладів платформи відносять нафтові і газові родовища (Волго-Уральська нафтогазоносна область, Прикаспійська область, Дніпровсько-Донецький авлакоген, родовища Польщі, ФРН, Нідерландів, Великої Британії, Паризького й Аквитанського басейнів, підводні родовища Північного моря); ряд родовищ нафти належить до неогенових відкладів передгірних і міжгірних прогинів Альпійської (Румунія, Югославія, Угорщина, Болгарія, Італія та ін.). Розробляються родовища кам'яного і бурого вугілля: в Україні — Донецький, Львівсько-Волинський, у Росії — Підмосковний, Печорський басейни; у Західній Європі — Верхньосілезький (у Польщі), басейни у ФРН (Рурський, Ахенський, Саарський), Бельгії, Великої Британії (Уельський, Ньюкаслський та інші). Значні поклади залізних руд розробляються в Україні і Росії на Уралі та Кольському півострові, у Воронезькій і Курській областях), у Західній Європі велике значення мають родовища Швеції, а також юрські осадові оолітові руди (Лотарингійський басейн у Франції і Люксембурзі). Велике родовище марганцевих руд розташоване у районі Нікополя. Родовища бокситів є на Уралі та в інших районах Східноєвропейської платформи, в Угорщині, Франції, Югославії, Італії, Греції. Руди кольорових металів (міді, нікелю, кобальту, свинцю, срібла й ін.) поширені в основному у поясі герцинід (у ФРН, Іспанії, Югославії, Болгарії, у Верхньосілезькому басейні Польщі). Родовища кам'яної і калійної солей поширені серед девонських і пермських відкладів України, Білорусі, Прикаспію і Передуралля. Багаті родовища апатито-нефелінових руд розробляються на Кольському півострові. Великі соленосні родовища пермського і тріасового віку розташовані на територіях Данії, ФРН і Польщі. Велике значення мають родовища калійних солей у ФРН, Франції.
Походження і розвиток рельєфу Перевага у європейських платформних структурах виявляється у поширенні рівнинних типів рельєфу, особливо характерних для Східної Європи. Окремі височини, кряжі (Смоланд, Суоменселькя, Манселькя, Західно-Карельська, Вітряний Пояс, Кейви), низькогір'я і середньогір'я (Ловозерські тундри, Хібіни) відповідають зонам найбільших тектонічних підняттів або виходам дуже щільних порід. При загальній рівній поверхні і невеликій середній висоті (близько 170 м) характерне сполучення височин висотою до 300—400 м (Середньоросійська, Валдайська, Приволзька, Верхньокамська, Бугульмінсько-Белебеївська, Північні Ували) і низовин (Оксько-Донська рівнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспійська низовини, низинне Заволжя, Середньоєвропейська рівнина та ін.), що відображає тектонічну неоднорідність фундаменту платформи, різну спрямованість і розмах неотектонічних рухів. Ступінь виразності льодовикових форм зменшується в цілому при просуванні на південь, до меж максимального (дніпровського) заледеніння.
Особливо добре зберігся льодовиковий рельєф у районах останнього (валдайського) заледеніння. Для них характерні свіжі морені пасма (Балтійське, пасма Валдайської височини та ін.), пагорби основної морени, озерно-льодовикові низини.
Різноманітним рельєфом відрізняється Альпійська геосинклінальна складчаста область, для гірського рельєфу якої характерні складчасті альпійські середньовисотні і високі лінійно витягнуті або дугоподібно вигнуті хребти з чітко вираженими вододільними гребенями, добре розвинутими схилами і передгір'ями. Найвищими з них є Альпи, орографічним продовженням яких на північному заході служить Юра, на північному сході — Карпати, що переходять потім у Стару Планину, на південному сході — Динарські гори і Пінд, гори півострова Пелопоннес і о. Крит, на півдні — Апеннінські гори; до цього ж типу відносяться Піренеї, Андалузькі, а також Кримські гори. У формуванні рельєфу згаданих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові й інші процеси, а у формуванні найвищих гір — кількаразове плейстоценове і (в Альпах) сучасне заледеніння. Карстові форми найтиповіші для вапнякових районів Альп, Юри, Динарських та Кримських гір.
Другим характерним типом гір області є брилові середньовисотні і низькі хребти і нагір'я, що відносяться до серединних масивів палеозойського віку, вони мають вирівняну верхову поверхню, густу тектонічну розчленованість, круті схили (Родопи, Рила, гори Македонії і східної Греції, Калабрійські Апенніни, велика частина гір Корсики і Сардинії, Центральна Кордильєра Піренейського півострова, Кантабрійські гори та інші). Значні території зайняті пластовими й акумулятивними рівнинами і плато міжгірних і передгірних прогинів з домінуванням форм водної ерозії та акумуляції (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паданська, Андалузька, Португальська рівнини, плато Нової і Старої Кастилії) або карстового рельєфу (плато Карст, Добруджа). Своєрідним рельєфом відрізняється Ісландія, де представлена серія різновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами і конусами погаслих і діючих вулканів, нерідко похованих під льодовиками; поширені форми льодовикового рельєфу.
Клімат Географічне положення визначає панування в Європі помірного клімату, а наявність над нею західного переносу повітря з Атлантичного океану призводить до переваги морських і перехідних від морських до континентальних типів клімату. Середні річні величини радіаційного балансу скрізь позитивні і збільшуються з півночі на південь: на островах Арктики вони становлять близько 10, біля 50-ї паралелі близько 40, у південних районах Європи до 250—290 кдж/см² (60-70 ккал/см²). У січні вся Європа, крім Середземномор'я і більшої частини Франції, має радіаційний баланс від −17 до −4,2 кдж/см² (від −4 до −1 ккал/см²); у липні розходження між північними і південними районами стираються внаслідок збільшення тривалості дня при просуванні на північ, і радіаційний баланс майже по всій Європі близько 34 кдж/см² (8 ккал/см²). Переміщення повітряних мас у системі загальної циркуляції атмосфери призводять до істотного територіального перерозподілу тепла, особливо взимку.