Мико́ла Орестович Сцібо́рський (псевдо — «Житомирський», «Органський», «Рокош», , Житомир — , Житомир) — український державний, військовий та політичний діяч, учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921, провідний діяч УНР й УВО, один із засновників ОУН, підполковник Армії УНР, член Проводу Українських Націоналістів, публіцист та теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проєкту конституції Української Держави. Один з найближчих соратників Голів ПУН й ОУН полковника Євгена Коновальця та полковника Андрія Мельника. Відповідно до чинного українського законодавства є борцем за незалежність України у ХХ столітті,почесний громадянин Житомира (посмертно).

Життєпис

Дитинство. Юнацькі роки

У фондах Державного архіву Житомирської області збережена метрична книга Свято-Успенської церкви Житомира, в якій охрещений Микола Сціборський. Запис свідчить, що батьками його були: «Спадковий дворянин, губернський секретар Орест Михайлович Сціборський і законна дружина його Євдокія Євдокимівна, обоє православні».Іван Ковальчук, Сергій Стельникович. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року . Житомир: «Рута», 2011. Хрещеними батьками записані колезький асесор Теофіл Лукич Брановський та дружина почесного громадянина Житомира Івана Семеновича Краєвського НадіяДАЖО, ф.1, оп. 77, спр. 1773, 1898 р., арк. 29 зв.. Запис зроблено 30 серпня 1898 року; дата народження зазначена — 28 березня 1898 року. В різних джерелах зазначається, що Сціборський за походженям поляк.

Родина Сціборського мешкала у Житомирі на вулиці Новосєвєрній, в домі Кулика. Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Нині це Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Збережено журнал успішности з предмету «Закон Божий» за 1914—1915 навчальні роки з оцінками МиколиДАЖО, ф. 72, оп. 1, спр. 1118, 1898 р., арк. 16 зв.. 1915 року, закінчивши 6 клас, залишив гімназію, хоча сам шкільний журнал зазначає, що Сціборський в 1914—1915 навчальних роках перебував у 2-му відділові 4-го класу.

Перша світова війна Службу в царській армії розпочав ще 1915 року однорічником І розряду. 1 січня 1916 року закінчив навчання у Військовій школі хорунжих. Службу відбував у імператора Олександра II полку гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Георгіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі поранений.

По лютневій революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин.

У жовтні 1917-го старшини-українці почали творити українську національну військову частину в з створено з ініціатим українських страшин. Це було надто складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було значно менше, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. У бою проти німців, в листопадові цього року, Сціборський був отруєний газами і покинув частину. Вилікувавшись у шпиталі, він був визнаний інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Період УНР

Після шпиталю Сціборський демобілізувався, вступивши до Української армії. Національно свідомий офіцер із військовим досвідом став у пригоді під час створення Армії УНР.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського :

Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому міністрові Жуковському, часто був вартовим старшиною на зборах Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича.

Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на майбутній світогляд офіцера й уможливила опанувати державну працю. Маючи добрий аналітичний розум, Микола збагнув, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У наступних працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу.

Роман Коваль («Багряні жнива Української революції»):

Згодом Сціборський стверджував, що на шляху до успішного втілення національної мети стали провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму.

Період Гетьманату

Сціборський підтримав переворот Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового команданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового команданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо поміщики повернули свої маєтки. Дедалі частіше та гостріше спалахувало селянське питання, що в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що справа спричинить катастрофу. У листопаді повстання охопило вже усю Чернігівщину. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому коли Скоропадський підписав грамоту з небільшовицькою Росією, остаточно покинув його. У грудні 1918 року він вже був у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що він повертає стару владу.

Директорія УНР

У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема 1920 року він був ад'ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР . В 1920 дослужився до звання підполковника.

Еміграція 21 листопада 1920 року Микола Сціборський, інтернований на територію Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліша.

Службу в Українській армії завершив 1924 року на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Наперед, у червні, відбув річні курси Академії генерального штабу Армії УНР. 10 червня 1924 р. командир Окремої кінної дивізії видав Миколі Сціборському посвідку (Ч. 460) такого змісту : Ще перебуваючи в таборі для інтернованих в Калішеві, Микола надіслав заяву на вступ до Української господарської академії в Подєбрадах, про що свідчить створена 27 червня 1924 року особиста справа. Вступаючи до академії, Сціборський мав певні труднощі, позаяк не мав повної середньої освіти. Декілька місяців йому відмовляли у вступі. Натомість Микола бажав здобувати високу освіту лише українською. Тому мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову прохав про вступ. За нього вступилася Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17 жовтня сенат Української господарської академії ухвалив рішення зарахувати Сціборського. Під час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре».

Темою дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму». У ній він зазначив, що

9 квітня 1929 року Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста.

Легія Українських Націоналістів

Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав: анархію і безлад у національно-політичній роботі різних «центрів» та партій; необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення; остаточну зневіру в «старих божках»; ті великі психологічні зрушення й переломи, що супроводили революцію і процес наших визвольних змагань.

Сціборському належить блискуча критика й дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціалістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зведена до таких протиставлень: провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу; органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености — звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму; негація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених із Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнароднього братерства» як кінцевої мети всього людства; надмірний раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас; пошук альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди; опанування доктрин лібералізму, демократизму й соціалізму, що ставили інтереси одиниць і класу понад націю; пацифізм замість наступальности, дегенерація й атрофія творчого вольового імпульсу; вплив на ворога лише розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають розв'язати національну проблему.

12 листопада 1925 року на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій у Празі постала Легія Українських Націоналістів. Засновниками стали Українська Національна Громада в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук тощо), Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович), Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів — згодом були виключені з Легії за роботу на німецьку та російську розвідки відповідно; останній — теж за невідповідність «моральним прикметам» члена ОУНМірчук Петро/Мірчук П. Нарис історії ОУН. — Мюнхен—Лондон—Нью-Йорк : Українське видавництво, 1968. — Перший том : 1929—1939.).

Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Легію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічні засади українського націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на спілку націоналістичних рухів та стала одним із закладників ОУН.

Критика демократії, як соціально-політичного устрою є притаманною рисою більшості творів Миколи Сціборського. Зокрема в його творі «Націократія», можна знайти безліч критики демократії як системи, а також як «духовного стану», на противагу якій, поставлено «первні націй»

Організація Українських Націоналістів

28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала Легія Українських Націоналістів Сціборського. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, яким він був до самої смерти . Водночас, виконував обов'язки організаційного референта. Мав довіру Євгена Коновальця.

Мешкав у Парижі, звідки 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. перебував один із керівних центрів ОУН.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського:

Протягом 1930-х — на початку 1940-х років Сціборський провадив активну видавничо-публіцистичну діяльність: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та рештою націоналістичних періодичних видань та альманахів.

Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р. за дорученням А. Мельника напрацював проєкт Конституції України, що передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави.

Андрій Мельник згадував:

Після відокремлення ОУН(р) залишився на боці А. Мельника

Похідні групи ОУН

Аби відновити місцевий уряд та Українську державу, кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворили похідні групи. Вони були поділені на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, натомість, складалися з малих операційних груп по 7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного міста Житомира і Сціборський.

Атентат у Житомирі