Радя́нські партиза́ни — учасники рухів опору, які вели партизанську війну проти країн Осі під час Другої світової війни в Радянському Союзі, на раніше окупованих Радянським Союзом територіях міжвоєнної Польщі в 1941–1945 роках і в східній Фінляндії. Діяльність радянських партизанів стартувала після того, як у середині 1941 року нацистська Німеччина розпочала операцію «Барбаросса». Рух партизанів координувався радянським урядом і був організований за зразком Червоної армії. Скоювали чисельні злочини проти цивільних.
Партизани відіграли значну роль у війні, протидіючи планам Німеччини щодо економічної експлуатації окупованих радянських територій, надали значну допомогу Червоній Армії, проводячи систематичні напади на тилові комунікації Німеччини, розповсюджували політичну риторику серед місцевого населення шляхом видання газет і листівок.
Радянські партизани також діяли на міжвоєнних територіях Польщі та країн Балтії, окупованих Радянським Союзом у 1939–1940 роках, але вони мали там значно меншу підтримку і часто вступали у зіткнення з місцевими національними партизанськими загонами, а також з контрольованою німцями поліцією.
Підготовка У 20-х та в першій половині 30-х років 20 століття радянське партійне, державне, та військове керівництво вважало, що в разі збройної агресії іноземних держав проти СРСР на території країни, окупованій ворогом, потрібно організувати партизанську війну. Закладались партизанські бази, схованки з запасами зброї, боєприпасів, паливно-мастильних речовин, продовольства тощо, велась розробка, випробування і виробництво засобів ведення «малої війни», готувались кадри для неї.Радянський партизанський рух на окупованій території України, О. Д. Бойко, Історія України, Київ, Видавничий центр «Академія», 2002 Тільки в УРСР на базі Українського військового округу під командуванням Йони Якіра (17 травня 1935 року Український військовий округ розділено на Київський і Харківський військові округи, а Йона Якір залишився командувати Київським військовим округом аж до кінця травня 1937) було підготовлено понад 50 тисяч диверсантів, зв'язківців та радіозв'язківців для майбутньої партизанської війниОфіційний вебсайт Українського інституту національної пам'ятіОфіційний вебсайт Українського інституту національної пам'яті, кеш, знімок сторінки станом на 5 квіт. 2017 11:23:05 GMT.
У другій половині 30-х років в радянській військовій доктрині переважила концепція наступальної війни «на ворожій території й малою кров'ю», а в такій війні партизани та бази на своїй землі були визначені як не потрібніУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПЕРШИХ ПАРТИЗАНСЬКИХ ГРУП І ЗАГОНІВ НА ТЕРИТОРІЇ ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ УКРАЇНИ (серпень 1941 — червень 1942 р.)., О. П. БІЛОУС, ба навіть розмови про можливість ведення партизанської війни на території СРСР вважались проявом невіри в сили Червоної армії. Крім того, в 1937 році в СРСР розпочався «Великий терор», складовою частиною котрого стали й сталінські чистки в армії, зокрема «Справа Тухачевського»«Велика чистка» 1937 року, або Як більшовики укоськували Червону армію, і що з того вийшло , Сергій Грабовський,газета «День», 2012-06-15Терор 1937-го року проти Червоної армії, Сергій Грабовський, Радіо Свобода, 4 липня 2007 року. Одним зі звинувачених у «порушенні присяги, зраді, шпигунстві, шкідництві, підготовці терористичних актів проти радянського керівництва, а також у змові з метою захоплення влади, реставрації капіталізму і відриву від Радянського Союзу частини території на користь Німеччини та Японії» був і заарештований 28 травня 1937 року командувач Київського військового округу Йона Якір Ще раніше, в 1936 році, за ґратами опинились заступник командувача Харківського військового округу Семен Туровський та декілька військових командирів високого рангу з Київського військового округу.
Створення партизанського руху Радянський партизанський рух був головним чином організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою руху було перешкоджання закріпленню німецької армії на завойованих територіях СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями радянських партизанів було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ, сил національного Руху Опору.
Політика «спаленої землі» була проголошена директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року. «… В зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди і скрізь, для підриву мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв'язку, підпалу складів і т. д.» У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було згадано ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 року та іншими документами. Тактика «спаленої землі» застосовувалась без винятку на всій території, що мала потрапити під окупацію.
5 липня 1941 року ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Наприклад, під час оборони Києва восени 1941 р. було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік.
18 липня 1941 року постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» прийняв ЦК ВКП(б).
Центральне керівництво «народними месниками» загалом і в цілому не довіряло не тільки місцевому населенню, але і самим партизанам. Починаючи з 1942 р. у кожному великому партизанському загоні існував особливий відділ НКВС, котрий не тільки боровся зі шпигунством і розстрілював «антирадянський елемент», але і перевіряв всіх і вся на благонадійність. Тільки в Барановіцькій з'єднанні партизанських загонів на початок 1944 агентурна мережа налічувала 2000 сексотівА.Гогун КРАСНЫЕ ПАРТИЗАНЫ Как это было в Западной Белоруссии .
Уявлення про партизанів як добровільних борців за народне щастя лише частково відповідає дійсності: керівництво «народних месників» з 1942 року під загрозою розстрілу насильно мобілізувало селян у червоні загони. До того партизанами були переважно чекісти, міліціонери, представники колишнього партрадактиву, оточенці і втікачі з таборів військовополонених.
Недовіра було багато в чому обґрунтована: керівники партизанських загонів хронічно брехали у своїх звітах у центр, постійно применшуючи власні втрати й нечувано перебільшуючи втрати ворога. Так, після війни на основі донесень партизан кількість убитих ворогів оцінювалося в півтора мільйона людей. Використавши німецькі документи, американський дослідник Джон Армстронг вивів іншу цифру — 45 тис. чоловік, половину з яких становили німці. У цьому випадку 95 % успіхів партизанів існувало лише на папері.
Партійний функціонер Дубов так у липні 1943 описав стан у бригаді ім. М. В. Фрунзе, яка налічувала 650 бійців. Безглуздість його посилювалася тим, що ця бригада складалася переважно з молодих місцевих селян, насильно мобілізованих до лав «народних месників»: «Командування бригади бойових завдань перед загоном не ставив, не проводило жодної бойової операції. Навчанням та набутті бригади і загонів не займалося. У бригаді і загонах була відсутня дисципліна, процвітало пияцтво, мародерство і незаконні розстріли. Населення відгукувалося про бійців Фрунзенської бригади, як про мародерів і бандитів».
Декотрі добровольці встигали по кілька разів змінити сторону, за яку воювали. Найяскравіший приклад — колишній офіцер міліції НКВД з Києва Іван Хитриченко. Він потрапив у німецький полон в ході евакуації з Київського котла, записався в таборі, як червоноармієць Зайченко, і був відпущений додому. В грудні 1941 року він узявся реорганізовувати місцеве підпілля на Житомирщині у партизанський загін, який був знищений нацистами одразу на місці збору. У 1942 році Хитриченко з'явився у Києві, де став командиром підрозділу поліції, що охороняв відбудову моста через Дніпро. Паралельно він почав налагоджувати зв'язки з столичним партійним підпіллям, що мало наслідком серію провалів, за які підпільники заочно засудили його до смерті. В грудні 1942 року Хитриченко полишив службу в поліції, і з'являвся у низці партизанських загонів Київщини та Житомирщини, намагаючись об'єднати їх під своїм командуванням. У березні 1943 року він добився санкції на такі дії від Ковпака, й зрештою очолив Київське партизанське з'єднання ім. Хрущова. У 1944 році за наказом Лаврентія Берії Хитриченко був заарештований і засуджений, проте у 1955 році, після приходу до влади Микити Хрущова, його реабілітували. (ГДА СБУ. — Ф. 6. — Спр. 46175ФП. — Т. 1. — Арк. 13, 189, 257; Т. 3. —Арк. 137—144, 250 зі зв.; Т. 4. — Арк. 11-122.)
Цілі та завдання
17 грудня 1941 року з'явився секретний Наказ Ставки Верховного Головного Командування № 0428. Він проголошував: «…Лишити німецьку армію можливості розміщатися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле, викурити їх з теплих домівок і примусити мерзнути просто неба….
Ставка Верховного Головнокомандування наказує:
1. Зруйнувати та спалити до тла всі населені пункти в тилу у німців на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю та на 20-30 км вправо и вліво від доріг.
Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії використати не гаючи часу авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, озброєні пляшками з запальною сумішшю, гранатами та вибуховими засобами.
2. В кожнім полку зібрати команди мисливців по 20-30 чоловік кожна для підриву та спалювання населених пунктів, в яких розташовані війська ворога. В команди мисливців підбирати найбільш відважних і міцних в політико-моральнім відношенні бійців, командирів та політпрацівників, ретельно роз'яснюючи їм завдання та значення цього мироприємства для розгрому німецької армії. Видатних сміливців за відважні дії по знищенню населених пунктів, в котрих розташовані німецькі війська висувати для урядової нагороди.
3. При вимушеному відступі наших частин на тому чи іншому відрізку фронту відводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати. В першу чергу для цієї цілі використовувати виділені в полках команди мисливців.
4. Військовим радам фронтів і окремих армій систематично перевіряти, як виконується завдання по знищенню населених пунктів у вказаному вище радіусі від лінії фронту. Ставці через кожні 3 дні доносити, скільки і які населені пункти знищені за останні дні і якими засобами досягнуті ці результати.
Ставка Верховного Головного Командування: І. Сталін Б. Шапошников».
(Джерело : Сталин И. В. Сочинения. — Т. 18. — Тверь: Информационно- издательский центр «Союз», 2006. С. 283—284.)
Відомий письменник та історик-дослідник Володимир Батшев, відповідально посилаючись на Центральний архів Міністерства оборони СРСР, у своїй чотиритомній фундаментальній праці «Власов» (т. 1, стр. 214, изд-во «Мосты-Литературный европеец», Франкфурт-на-Майне, 2001/2005) доводить інший варіант тексту цього сталінського наказу:
«…Всі населені пункти на відстані 40-60 на глибину від лінії фронту та на 20-30 км по ліву та праву сторону від доріг, в котрих знаходяться ворожі війська, мусять бути спалені і зруйновані. Для знищення наслених пунктів в означенім радіусі наказую використовувати авіацію, артилерію, а також команди розвідників, лижників і партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками з підплюванною сумішю.
При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій ділянці уводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати.
Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені в трофейну форму німецького вермахту та військ СС.
Щоб після кожної „каральної експедиції“ залишалися свідки, котрі потім зможуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашистських окупантів, полегшіть вербовку партизанів в тилу ворога.