Національно-визвольна боротьба казахського народу — національно-визвольний рух казахського народу за звільнення від колоніальної залежності від російської, а згодом радянської, імперії. Казахстан отримав формальну незалежність 16 грудня 1991. Історія національно-визвольного руху казахів до визнання незалежності Казахстану трактувалася на основі колонізаторських цілей спочатку Російської імперії, а потім — на принципах концепції класової боротьби Радянської владиНационально-освободительное движение в Казахстане 10.11.2014. .
Національно-визвольна боротьба казахського народу проти колонізації Російською імперією За підрахунками вчених, з кінця XVI століття до 1916 року в Казахстані мало місце близько 300 національно-визвольних хвилювань, воєн, повстань.
Одна з істотних вад при вивченні боротьби казахського народу за незалежність — відсутність узгодженої її періодизації. За періодизацією академіка Манаша Козибаєва, весь період визвольних змагань поділяється на сім етапів. За хронологічною диференціацією визвольних рухів, запропонованою професором Жанузаком Касимбаєвим можна виділити наступні етапи боротьби казахів проти російських завойовників з кінця XVI століття до 1916 року: боротьба за збереження традиційної форми влади (Абулхайр-хан, Нурали-хан, Аблай-хан) — сорокові — сімдесяті роки XVIII століття; боротьба в Молодшому жузі проти аграрно-політичного наступу царизму (повстання Сирима Датова) — 1783-1800 роки; антиколоніальні повстання у 1820—1860 роках за відновлення ханської влади; боротьба казахів проти остаточного утвердження колоніального панування в краї у 1860-1890 роках, народно-визвольний рух проти соціального і політичного закабалення військово-феодальною монархією.
Незалежно від способів підрахунку кількості повстань і їх періодизації, що, звичайно, теж викликає певний інтерес, кожне з них мало свої роль і місце у російської послабленні колоніальної системи, в наближенні краху колоніальної імперії.
Національно-визвольний рух в Казахстані в період колонізації Казахстану Росією (XVIII — середина XIX ст.)
Колонізація Казахського степу Російською імперією на початку XVIII століття є результатом сукупного впливу безлічі факторів, серед яких економічні, політичні, військові, культурні, природно-географічні. Цей процес тривав майже 150 років і йому сприяли відсутність стійких політичних і економічних зв'язків між жузами, міжусобна боротьба казахської феодальної верхівки. Частина казахських родів Північного Казахстану прийняла російське підданство у XVIII столітті. Однак основні райони Семиріччя і Південного Казахстану залишалися поза впливом Російської імперії аж до другої половини XIX століття .
У процесі колонізації Казахстану Росією простежується три етапи: з кінця XV століття майже до кінця XVI століття — в основі політики Росії було прагнення встановити військово-політичні зв'язки з Казахським ханством; з початку XVII століття до 30-х років XVIII століття — визначилася тенденція колоніальної політики, зміцнення своїх загарбницьких позицій шляхом побудови укріплених ліній, фортець, форпостів, переселення російського козацтва, захоплення родючих земель казахів; з 1730-х до 1860-х років — завершення процесу колонізації казахських земель і повне приєднання території Казахстану до Росії.
Незважаючи на очевидність процесу, в історичній літературі стверджувалося думка про добровільне підданство, про добровільне приєднання Казахстану до Росії. Все це робилося з метою завуалювати сутність російської імперської політики з захоплення казахських земель і перетворення Казахстану на сировинний придаток імперії. Якщо політику Росії в перший період можна характеризувати як «м'яку», то на наступних етапах вона круто змінилася, замістившись «жорсткою». Царські влади розширили фронт каральних заходів, відтісняючи казахські кочовища вглиб степів, що викликало загальний протест в усіх жузах. Захопивши землі Молодшого і Середнього жузів військовими силами, царський уряд почав проводити територіально-адміністративний перебудову і вводити, всупереч бажанню місцевого населення, нову систему управління. Таке ставлення також викликало законне невдоволення в народі. Великі народні хвилювання часто переростали у національно-визвольні повстання.
Повстання під проводом Сирима Датова
Через сім років після придушення селянської війни 1773—1775 років під проводом Омеляна Пугачова, в якій казахи брали активну участь, у Молодшому жузі в 1783 році спалахнуло повстання шаруа. На чолі повсталих став старшина роду Байбакти Сирим Датули.
Національний рух казахів під проводом Сирима Датова був напряму пов'язаний зі спробами уряду Росії регулювати внутрішнє життя підкорених казахських родів. У другій половині XVIII століття найбільше від російського колоніалізму страждав Молодший жуз. Російська колоніальна політика на землях Молодшого жузу в 1750—1770 роках проявилася в будівництві укріплених ліній, встановленні уздовж річок забороненої десятиверстої смуги, забороні переганяти худобу в пониззя Яїку, зловживаннями козаків. Землі в межиріччі Уралу і Волги, на березі Каспійського моря, на правому березі Іртишу або були зайняті під козацькі хутори і казенні ріллі, або були заплановані під такі, уральські козаки вимагали надання аманатів (заручників) при проході через територію, контрольовану військом, а потім правління війська і зовсім заборонило козакам здачу землі під найм, тобто фактично заборонило перехід казахів за Урал, на «внутрішню сторону». 19 жовтня 1742 Росія відмовила хану Нурали, який просив зняти обмеження на випас худоби вздовж Яїка, а 2 жовтня 1756 року казахам заборонили переганяти худобу взимку на правобережжя Уралу. У відповідь спалахнуло справжнє повстання, розпочалися численні набіги на форпости і укріплення, а у відповідь каральні експедиції козаків і урядових військ. Лідер повстання Сирим Датули виступив проти хана Нурали. Метою повстання було припинення колоніальних захоплень і повернення захоплених земель, обмеження свавілля сім'ї хана і козаків Уралу. Рушійною силою повстання стали шаруа. Фактично повстання почалося у 1778 році. У першій із сутичок з козаками загинули діти Датули. Але Датов ще вважав, що вилучення земель можна припинити, переконавши російську владу .
Перша велика битва з козаками відбулася у 1784 році. Загін повстанців налічував понад тисячу сарбазів. Воїни Датули Датова обложили козацьку фортецю Уральськ і дотримувалися партизанської тактики. В свою чергу, карателі, що були не в силах впоратися з повстанцями, нападали на мирні аули. Хан Нурали, побоюючись повстанців, відкочував до Уральської козацької лінії. Надалі Нурали-хан відкрито допомагав карателям. Послаблювало його положення в Жузі і отримання платні від Петербургу. Зростання конфронтації підштовхнули Датова до повалення Нурали з ханського трону.
Симбірський намісник барон Ігельстром, бажаючи скасувати ханську владу, почав вносити розкол між чингізидами і батирами. Реформа Ігельстрома полягала в спробі скасування ханської влади в Молодшому жузі і зосередження влади у Прикордонного суду. Датов теж був за усунення єдиновладдя хана і за владу ради біїв. Нурали-хан був незадоволений цим. Це призвело до того, що Датов відійшов від первинних завдань повстання, хоча і залишився ворогом царизму. У 1785 році старшини Молодшого жузу скинули Нурали з ханського трону. У 1791 році ханом став султан Єрали, але він помер у 1794. Його наступник, хан Єсім був убитий військами Датова в ході повстання. Побоюючись наростання антимонархічних настроїв, російська влада відмовилися від плану Ігельстрома. Датов, в свою чергу виступив «за такого хана, якого поважав би народ». У 1797 році Ігельстром все ж таки відновив ханське управління і поставив ханом впливового у жузі старого Айшуака, лояльного до Росії. 17 березня 1797 року Датов напав на Ханську ставку, після чого князь Потьомкін наказав «витіснити кіргизкайсацьких розбійників до Емби». У 1797 році Датули, уникаючи атак, відступив у Хіву, де і помер.
Причинами поразки повстання прийнято вважати родові протиріччя і розбіжності старшин Молодшого жузу, розбіжності у вимогах рядових кочовиків, військова перевага карателів. Наслідки повстання — казахам у 1801 році дозволили переходити на правий берег Яїку, виникло Букеєвське ханство. Повстання Датова було найбільшим повстанням в кінці XVIII століття в колоніях Росії. Повстання Пугачова і Датули продемонстрували що ханська влада слабка і не забезпечує реалізацію політики царизму, зростання активного небажання значної частини місцевої феодальної еліти співпрацювати з колоніальною владою.
Національно-визвольна боротьба казахського народу у 1824—1870 роках
У 1820-х роках Росія розпочала великомасштабний наступ на Казахське ханство з метою остаточного його підкорення та перетворення на колонію. Цей наступ вівся за трьома основними напрямками : Військове закріплення — будівництво нових укріплених ліній, збільшення військових гарнізонів, створення козацьких поселень; Політичне закріплення — проведення адміністративних заходів, що обмежували права казахів; Економічне закріплення — масове захоплення казахських земель, введення численних податків. Сукупність цих заходів склала зміст колоніальної політики царизму в Казахстані. У відповідь на це казахи усіх жузів піднялися на боротьбу з агресією і колоніальне завоювання затягнулося на цілих сорок років.
Колоніальні заходи в молодшого та середнього Жузе 1822—1814
На початку XIX ст. стало чітко вимальовуватися величезне стратегічно значення Казахстану, розташованого між Росією, середньоазіатськими ханствами і Китаєм. Для подальшого просування в Азію Росії було потрібно зміцнитися, перш за все, в казахських степах. Активізація колоніальної політики пояснювалася також економічними інтересами зростаючої російської буржуазії. Казахстан привертав руських купців як джерело тваринного водческого сировини і ринок збуту промислових товарів, неконкурентоспроможних на західному ринку.
Користуючись арештом Арингази і смертю Уалі хана, колоніальна адміністрація вирішила перейти в наступ на степ. Спираючись на частину султанів, відданих російським властям, царат створив у Північному та Західному Казахстані нову систему управління, засновану на «Статуті про сибірських киргизів» і «Статуті про оренбурзьких киргизів».
Статут про сибірських киргизів 1822 року
Цей документ був розроблений 1822 року під керівництвом М. Сперанського. Після поділу Сибіру на дві частини (1822 р.) територію Казахського степу зараховано до Західного Сибіру, головне управління якого до 1839 р. знаходилося в Тобольську, з 1839 р. — в Омську.
За Статутом, Область сибірських киргизів поділялася на зовнішню та внутрішню округу. Під зовнішню округу ввійшли казахи, що кочували за р. Іртиш. З 1822 до 1838 року було утворено 7 округ — Каркаралінську, Кокчетавську, Аягузьку, Акмолінську, Баянаульську, Кушмурунську, Кокпектинську. На чолі округ стояли окружні накази «Дуан», де зосереджувалися адміністрація, поліція, суд. Накази очолювали ага-султани, при них працювали чотири засідателі, два російських чиновники, призначувані губернатором і два казахи, які обираються на два роки почесними біямі, старшинами. Старший султан обирався, згідно з положеннями Статуту, на зборах султанів на три роки. Йому надавалося на час служби звання майора. Хто успішно витримав три вибори, міг претендувати на диплом дворянина.
До округи входило від 15 до 20 волостей. На чолі волостей стояли волосні султани, правда, за неіменіем їх у багатьох пологах на цю посаду вибирали представників «чорнойкості». За своїм становищем вони прирівнювалися до чиновників 12 класу, їх власть була виконавчого характеру, виконання наказів і поста новлення дуана та виконання судових вироків.
Кожна волость складалася з 10—12 аулів. Аульні старшини обиралися кожні три роки, затверджувалися окружним при казом. Кожен із таких адміністративних аулів об'єднував від 50 до 70 юрт-шанираків. При організації округів і волостей вчи розробляються родовий поділ, з цим поєднувалися і територіальні ознаки. Кожен округ отримував певну територію.