Гаїтянська революція () охоплює події 1791—1804 років у тодішній французькій колонії Сен-Доменґ (), які призвели до незалежності Гаїті. Вважається, що це перше вдале повстання рабів у сучасній історії.

Ситуація напередодні Французької революції

На Сен-Доменґ, як і в більшості французьких колоній Карибського басейну, існувало три соціальні групи: білі («вища каста»), раби (переважно чорні, але частково також мулати) і вільні «кольорові» люди (), тобто люди африканського походження, які не були рабами. Серед «кольорових» людей було багато мулатів. Чимало з них були багаті й отримали вишукану освіту. Попри це, їхній соціальний статус був нижчий від білих і вони не мали громадянських прав.

Сен-Доменґ була найбагатшою з французьких колоній Вест-Індії.

Французька революція

Французька революція почалася 1789 року. У перші ж роки білі плантатори обрали Колоніальну асамблею для керування Сен-Доменґ. Вільних людей африканського походження (мулатів) — навіть найбагатших з них — не допустили ані до участі у виборах, ані до роботи Асамблеї.

Плантатори вимагали надати колонії більше автономії, зокрема, повне право торгівлі з британськими колоніями і США. Навпаки, небагаті білі (у більшості) виступали проти автономії.

Водночас вільні «не-білі» мешканці вимагали рівних прав з білими. На початку жодна з цих груп не вимагала скасування рабства.

Щодо рабів, вони почали сподіватися на волю. Спостерігаючи за суперечками вільного населення, багато з них прийшло до висновку, що прийшов час діяти.

Повстання Венсана Оже

Венсан Оже () був мулатом. Він походив з багатої родини й здобув чудову освіту у Франції.

У 1790 році він активно вимагав рівних прав з білими для вільного «кольорового» населення. Після відмови він зібрав загін із 300 людей і підняв повстання. Повстання зазнало поразки. 25 лютого 1791 року Оже із соратником (Jean-Baptiste Chavannes) було колесовано. Страта Оже дала поштовх до збройних сутичок між білими та вільними «не-білими». Сутички відбувалися по всій території колонії й почали нагадувати громадянську війну. Зокрема, частину міста Порт-о-Пренс було спаленоSauveur Pierre Étienne. L'énigme haïtienne : échec de l'État moderne en Haïti. Montréal: Presses de l'Université de Montréal: Mémoire d'encrier, c2007. стор. 81.

Повстання рабів

14 серпня 1791 року в місцевості Буа-Кайман () на півночі колонії починається повстання рабів. Під час богослужіння вуду шаман Дутті Букман (Dutty Boukman) закликав повстати. За кілька днів повстання охопило всі плантації Півночі. Повстанці вбили близько тисячі білих.

Цікаво, що на початку повстанці вважали себе «військом короля Франції», якого «білі тримають у неволі в Парижі, тому що він хотів звільнити чорних, своїх вірних підданих»Général Pamphile de Lacroix ; édition présentée et annotée par Pierre Pluchon. La révolution de Haïti. Paris : Éditions Karthala, c1995. стор. 94. Пізніше ці ілюзії зникли.

Колоніальні війська не змогли повністю придушити цей виступ. Озброєні групи колишніх рабів продовжували контролювати сільську місцевість. Іспанія та Велика Британія, які передували в стані конфлікту з Францією, надавали цим групам військову підтримку. Деякі повстанські лідери отримували від іспанців військові звання та нагороди.

Тим часом у Франції скасовано монархію. Республіканська влада скасовує рабство.

29 серпня 1793 року рабство скасовано на півночі Сен-Доменґ, а 4 лютого 1794 року — на всій території колонії.

В умовах війни з Великою Британією та конфлікту з Іспанією керівництво колонії закликає рабів вступати до війська, обіцяючи їм за це волю.

Туссен Лувертюр

У 1794 році Туссен Лувертюр (), один з командирів повсталих рабів, що отримав від іспанців звання офіцера, переходить на бік французів. Він допомагає їм відбити британську навалу й не тільки вибити іспанців із Сен-Доменґ, а й окупувати іспанську частину острова Гаїті.

Туссен поступово стає фактичним головнокомандувачем французької армії на Сен-Доменґ. У 1796 році французька Директорія надає Туссенові звання генерала.

Талановитий політик, він з часом узурпує владу й фактично створює нову державу зі всіма необхідними інституціями.

Туссен запроваджує систему, за якою більшість колишніх рабів мають залишатися на своїх колишніх плантаціях і продовжувати сільгоспроботи. Це викликає незадоволення частини населення. З іншого боку, деякі мулати, генерали французької армії, протестують проти авторитаризму Туссена. Вони вимушені шукати притулку у Франції.

8 липня 1801 року Туссен скликає асамблею, яку він цілком контролює. Асамблея проголошує широку автономію (але не незалежність) колишньої колонії. Туссена проголошено губернатором на решту життя.

Французьке вторгнення і війна за незалежність

Взявши владу, Наполеон Бонапарт хоче «навести порядок» у колоніях. Зокрема, він хоче відновити рабство. Проєкт відновлення рабства ретельно приховується від «не-білого» населення колоній. Навпаки, представники уряду поширюють заяви, що всі звільнені раби залишаться вільними. Водночас Франція відправляє війська на Гваделупу й Гаїті. На Гваделупі армія не зустрічає опору. Вона швидко роззброює місцеві збройні сили, складені здебільшого з мулатів і колишніх чорних рабів. Придушивши невеличке повстання, представники Наполеона поновлюють рабство. Мулати позбавлені громадянських прав. До того ж, вони вимушені документально підтвердити, що були вільними до 1789 року. Колишні чорні солдати, що захищали колонію від британців, депортовані до іспанських колоній. Частину з них продано до рабства.

Натомість на Сен-Доменґ Туссен наказує чинити опір інтервентам. Після тривалих боїв повстанці мусять відступити. Туссена заарештовано й депортовано до Франції, де він гине у в'язниці.

Але повстання триває. Його очолює Жан-Жак Дессалін, один з генералів Туссена. Дізнавшись про поновлення рабства на Гваделупі, генерали-мулати, що раніш билися на боці Франції, переходять на бік Дессаліна. Повстанці тримаються на високому рівні організації. Фактично йдеться про війну поміж двома регулярними арміями.

Французький генерал Рошамбо () застосовує жорстокі методи як до військовополонених, так і до мирного населення. Так, у 1803 році він наказує закопати живцем 500 військовополонених. У відповідь Дессалін вішає 500 полонених французів.

18 листопада 1803 року французи зазнають поразки в битві при Вертьєр (). Рошамбо капітулює. Його війська, разом з частиною білих колоністів, залишають острів.

1 січня 1804 року Гаїті проголошено незалежною республікою. Назва обрана, щоб підкреслити водночас аутентичність країни і її незалежність від Європи, адже за часів Колумба індіанці називали свій острів «Аїті».

Військові злочини

З перших днів повстання 1791 року і до кінця революції обидві сторони чинили масові страти мирного населення та військовополоненихGénéral Pamphile de Lacroix ; édition présentée et annotée par Pierre Pluchon. La révolution de Haïti. Paris : Éditions Karthala, c1995. стор. 92. Деякі ватажки (зокрема Дессалін) наказували вбивати білих «без різниці у віці чи статі»Général Pamphile de Lacroix ; édition présentée et annotée par Pierre Pluchon. La révolution de Haïti. Paris : Éditions Karthala, c1995. стор. 86, а також деяких чорних та мулатів. Натомість білі війська та волонтери діяли не менш жорстокими методами.Général Pamphile de Lacroix ; édition présentée et annotée par Pierre Pluchon. La révolution de Haïti. Paris : Éditions Karthala, c1995. стор. 92, 95. Щодо військовополонених, їх масово вбивали як повстанці, так і французькі війська.

Література James, C.L.R. The Black Jacobins. London: Secker & Warburg, 1938. New York: The Dial Press, 1938 Adélaïde-Merlande, Jacques. La Caraïbe et la Guyane au temps de la Révolution et de l'Empire (1789—1804). Paris: Karthala, 1992. 222 p. : ill., cartes ; 22 cm.

Пост-революційна ера

На Гаїті було створено незалежний уряд, але суспільство країни залишалося під глибоким впливом моделей, встановлених за часів французького колоніального правління. Як і в інших колоніях, після століть французького панування тут сформувався клас вільних кольорових людей. Багато плантаторів або молодих неодружених чоловіків мали стосунки з африканськими чи афро-карибськими жінками, іноді даруючи свободу їм та своїм дітям, а також забезпечуючи освіту дітям змішаної раси, особливо хлопчикам. Деяких відправляли до Франції для здобуття освіти, а інші вступали до французької армії. Мулати, які поверталися до Сен-Домінго, ставали елітою кольорового населення. Як освічений клас, звиклий до французької політичної системи, після закінчення війни вони посіли панівне становище у гаїтянському суспільстві. Багато з них використовували свій соціальний статус для збагачення, а деякі вже володіли землею. Частина з них більше ототожнювала себе з французькими колоністами, ніж із рабами, оскільки вони були виховані у французькій культурі, мали певні права, спілкувалися французькою мовою та сповідували католицизм (із синкретичним поглинанням африканських релігій).

Після вбивства Дессаліна інший чорношкірий генерал, Анрі Крістоф, перебрав контроль над північчю країни, тоді як Александр Петіон очолив уряд мулатів на півдні. Між республікою Петіона та майбутнім королівством Крістофа існували значні відмінності в управлінні. Південна республіка зосереджувалася на ліберальному розподілі земель та освіті, приділяючи менше уваги економічному розвитку. Натомість північне королівство стало відносно багатим, хоча розподіл статків там був нерівномірним. Завдяки тимчасовим торговельним угодам зі Сполученими Штатами та британськими колоніями Крістоф зміг відбудувати північний регіон. Були здійснені значні інвестиції в освіту, громадські роботи, військову інфраструктуру та будівництво замків, найвідомішим з яких є палац Сан-Сусі в Міло. Однак, як і за його попередників, це було досягнуто шляхом примусової праці, що зрештою призвело до падіння режиму. Петіона ж, навпаки, любив його народ, але зневажав північний суперник.

Масштабна спроба Крістофа захопити Порт-о-Пренс у середині 1812 року зазнала невдачі. З лютого 1807 року по травень 1819 року в тилу мулатів, у південних горах Гран-Анс, діяв осередок повстання під проводом чорношкірого лідера на ім'я Гоман, який відбив кілька каральних експедицій. У 1819 році новий лідер мулатів, Жан-П'єр Буайє, відправив шість полків у Гран-Анс, щоб вистежити Гомана; його загнали в пастку і застрелили на 300-метровій скелі. У 1820 році, після того як Крістоф покінчив життя самогубством, острівна держава була возз'єднана. Невдовзі Буайє з 20-тисячним військом увійшов до Кап-Аїтьєна, північної столиці, щоб встановити свою владу над усім Гаїті. Згодом він зміг заручитися підтримкою генерала сусіднього іспанського Гаїті, і в лютому 1822 року розпочав 22-річне об'єднання зі східною державою, яке завершилося в 1844 році спалахом Домініканської війни за незалежність.

Борг за незалежність Майбутнє новоствореної держави опинилося під загрозою у 1825 році, коли Франція за часів Карла X змусила її виплатити 150 мільйонів золотих франків репарацій колишнім французьким рабовласникам (під час переговорів французькі військові кораблі стояли на якорі біля узбережжя). Це було висунуто як умову для політичного визнання з боку Франції та припинення політичної й економічної ізоляції Гаїті. Указом від 17 квітня 1825 року французький король відмовився від своїх суверенних прав над Санто-Домінго та визнав незалежність Гаїті. Президент Жан-П'єр Буайє вважав, що постійна загроза французького вторгнення гальмує гаїтянську економіку, і тому прагнув вирішити це питання раз і назавжди.

Хоча у 1838 році розмір репарацій був зменшений до 90 мільйонів франків, Гаїті не могло повністю погасити свій борг аж до 1947 року. Ці виплати призвели до банкрутства скарбниці та глибокого зубожіння країни, що спричинило довготривалу нестабільність. Гаїті було змушене взяти позику у французьких банках для сплати великого першого внеску, що серйозно підірвало можливості держави для розвитку та процвітання.

Вплив на інші аболіціоністські та постколоніальні рухи