Коміте́т міні́стрів Ра́ди Євро́пи () або часто Коміте́т міні́стрів () — керівний орган Ради Європи. До його складу входять міністри закордонних справ усіх держав-членів або їхні постійні дипломатичні представники у Страсбурзі.(in French) "17 novembre : l'Italie prend la Présidence du Comité des Ministres du Conseil de l'Europe", strasbourg-europe.eu, 17 November 2021. Це одночасно урядовий орган, де на рівних засадах можуть обговорюватися національні підходи до проблем, що стоять перед європейським суспільством, а також колективний форум, де формулюються загальноєвропейські відповіді на такі виклики. У співпраці з Парламентською асамблеєю він є охоронцем фундаментальних цінностей Ради; він контролює дотримання державами-членами своїх зобов'язань. Святий Престол, Японія, Мексика та США є державами-спостерігачами в Комітеті міністрів.

Члени Комітету міністрів Міністр закордонних справ кожної держави-члена Ради Європи входить до складу Комітету міністрів. У травні 1951 року Комітет міністрів запросив кожну державу-члена призначити постійного представника, який би постійно підтримував зв'язок з організацією. Усі постійні представники проживають у Страсбурзі. Зазвичай це старші дипломати в ранзі посла, іноді тимчасові повірені у справах.

У 1952 році Комітет міністрів вирішив, що кожен міністр може призначити заступника. Заступники міністрів мають такі ж повноваження щодо прийняття рішень, як і міністри. Заступник зазвичай також є держави-члена.

Другий за рангом у делегації зазвичай має титул «заступник постійного представника», не слід плутати із «заступником міністра».

Виділено чинного голову Комітету, посаду якого з листопада 2023 року по травень 2024 року обіймає Домінік Гаслер з Ліхтенштейну.

25 лютого 2022 року, після російського вторгнення в Україну, права Російської Федерації на представництво були призупинені, але на той час вона залишалася членом Ради Європи та учасницею відповідних конвенцій Ради Європи, включаючи Європейську конвенцію з прав людини.

Засідання Комітету міністрів Комітет збирається на рівні міністрів один раз на рік, у травні або в листопаді. Ці засідання, відомі як «сесії», зазвичай проводяться у Страсбурзі та зазвичай тривають один повний день або два з половиною дні. Хоча більша частина кожної сесії зазвичай присвячена політичному діалогу, міністри можуть обговорювати всі питання, що становлять взаємний інтерес, за винятком національної оборони. Хоча протоколи засідань є конфіденційними, наприкінці кожної зустрічі публікується заключне комюніке. Міністри також можуть опублікувати одну або кілька декларацій.

«Зустрічі заступників міністрів» зазвичай проводяться в залі засідань Комітету міністрів раз на тиждень. Заступники також зустрічаються кілька разів на тиждень у допоміжних групах.

Роль Комітету міністрів Комітет міністрів виконує потрійну роль: як представник урядів, що дозволяє їм на рівних умовах висловлювати свої національні підходи до проблем, що стоять перед європейськими суспільствами; як колективний форум, де виробляються європейські відповіді на ці виклики, поряд з Парламентською асамблеєю Ради Європи, та як охоронець цінностей, заради яких існує Рада Європи.

Робота та діяльність Комітету міністрів включають політичний діалог, розвиток міжнародного публічного права через конвенції Ради Європи, взаємодію з Парламентською Асамблеєю Ради Європи та взаємодію з Конгресом місцевих та регіональних влад Ради Європи.

Прийняття нових держав-членів Комітет міністрів має повноваження запрошувати європейські держави стати членами Ради Європи (статті 4, 5 та 6 Статуту). Він також може призупинити або припинити членство.

Процес прийняття починається з того, як Комітет міністрів, отримавши офіційну заяву про членство, консультується з Парламентською Асамблеєю Ради Європи (відповідно до Статутної резолюції (51) 30). Асамблея приймає висновок, який публікується в прийнятих текстах Асамблеї.

Якщо Комітет вирішує, що держава може бути прийнята, він приймає резолюцію, якою запрошує цю державу стати членом. У запрошенні вказується кількість місць, які держава матиме в Асамблеї, а також її внесок до бюджету. Нещодавно запрошення містили низку умов щодо впровадження демократичних реформ у державі-кандидатці.

Після отримання запрошення держава стає членом шляхом передачі на зберігання, зазвичай Міністром закордонних справ, документа про приєднання Генеральному секретарю Ради Європи.

Єдиними європейськими державами, які не є членами Ради Європи і тому в принципі можуть бути прийняті, є Білорусь, Казахстан і Ватикан, а також Косово до з'ясування його міжнародно-правового статусу. Після того, як Європейська Унія (ЄУ) стане стороною ЄКПЛ, вона також зможе приєднатися до Ради Європи. Досі Європейські Спільноти (ЄС) підписали лише договори Ради Європи.

Укладення конвенцій та угод Стаття 15.a Статуту зазначає, що Комітет міністрів Ради Європи «розглядає дії, необхідні для досягнення мети Ради Європи, включаючи укладення конвенцій та угод».

Наразі для підписання відкрито понад 190 договорів. Європейська конвенція з прав людини 1950 року є одним із найвідоміших договорів Ради Європи та тим, що має найсильніший механізм нагляду з боку Європейського суду з прав людини у Страсбурзі та Комітету міністрів.

Текст будь-якого договору вважається остаточним після його прийняття Комітетом. Згідно зі статтею 20 Статуту, прийняття договору вимагає:

більшість у дві третини голосів представників; більшість тих, хто має право голосу.

Така ж більшість голосів потрібна для схвалення публікації будь-якої пояснювальної доповіді. Комітет також встановлює дату відкриття договору для підписання. Конвенції є юридично обов'язковими для тих держав, які їх ратифікують.

Прийняття рекомендацій для держав-членів Стаття 15.b Статуту передбачає, що Комітет міністрів надає рекомендації державам-членам з питань, щодо яких Комітет узгодив «спільну політику».

Згідно зі статтею 20 Статуту, для прийняття рекомендації потрібне одноголосне голосування всіх присутніх представників та більшість голосів тих, хто має право голосу.

Однак на своїй зустрічі за статтею 519-біс (листопад 1994 року) заступники міністрів вирішили зробити процедуру голосування більш гнучкою та уклали «джентльменську угоду» про те, щоб не застосовувати правило одноголосності до рекомендацій. Рекомендації не є обов’язковими для держав-членів.

З 1993 року Комітет також приймав рекомендації відповідно до своєї ролі у впровадженні Європейської соціальної хартії (стаття 29). Рекомендації, прийняті до 1979 року, були опубліковані в серії прийнятих текстів «Резолюції».

Статут дозволяє Комітету міністрів звертатися до урядів-членів з проханням «інформувати його про вжиті ними дії» щодо рекомендацій (стаття 15.b). У 1987 році на своєму 405-му засіданні заступники міністрів ухвалили звернення до міжурядових комітетів (керівних комітетів та комітетів експертів), закликаючи їх покращити моніторинг виконання рекомендацій та резолюцій.

Прийняття бюджету Згідно зі статтею 38.c Статуту, Генеральний секретар зобов'язаний щороку готувати проєкт бюджету та подавати його Комітету міністрів для затвердження. Проєкт бюджету подається заступникам у листопаді кожного року. Він приймається разом із Програмою діяльності у формі резолюцій. Згідно зі статтею 29 Фінансового регламенту (переглянутого у травні 1997 року), заступникам допомагає Бюджетний комітет, що складається з одинадцяти незалежних експертів, призначених Комітетом міністрів за пропозиціями урядів країн-членів. Скорочена версія прийнятого бюджету доступна в електронному вигляді.

Комунікація У 2006 році Комітет міністрів започаткував «Комунікаційну стратегію Ради Європи», що стало першим випадком, коли Рада Європи мала належну комунікаційну політику.

Прийняття та моніторинг Програми діяльності З 1966 року Рада Європи організовує, планує та складає бюджет своєї діяльності відповідно до річної робочої програми, опублікованої як «Міжурядова програма діяльності». Заступники приймають програму наприкінці кожного року та доручають контролювати її виконання. Стаття 17 Статуту уповноважує Комітет міністрів створювати «консультативні або технічні комітети». Це призвело до створення близько 30 керівних комітетів та великої кількості спеціальних експертних комітетів, які допомагають Комітету міністрів у виконанні програми діяльності.

Нагляд за виконанням рішень Європейського суду з прав людини Відповідно до статті 46 Конвенції з поправками, внесеними Протоколом № 11, Комітет міністрів контролює виконання рішень Європейського суду з прав людини. Ця робота здійснюється переважно на чотирьох регулярних засіданнях (засіданнях Голови Верховного суду/Високого представника) щороку. Документація для цих засідань має форму анотованого порядку денного та порядку денного. Ці документи оприлюднюються, як і, загалом, рішення, прийняті в кожній справі. Основна функція Комітету міністрів полягає в забезпеченні виконання державами-членами рішень Європейського суду з прав людини. Комітет завершує кожну справу прийняттям остаточної резолюції. У деяких випадках можуть бути доцільними проміжні резолюції. Обидва види резолюцій є публічними.

Примітки

Посилання Головна сторінка Комітету міністрів