Догма́т про непоми́льність Па́пи (іноді зустрічається термін Непогрі́шністьТермінологічно-правописний порадник Українського католицького університету рекомендує вживати термін «непомильність» ) — догмат католицької церкви, в якому стверджується, що, коли Папа визначає вчення церкви, які стосуються віри або моралі, проголошуючи його ex cathedra (тобто, як голова церкви), він огороджений від самої можливості помилятисяP.J. Toner, Infallibility, Catholic Encyclopedia, 1910. Згідно з Катехізисом католицької церкви, Христос доручив церкві навчати і «уділив їй участь у своїй власній непомильності»Катехизм Католицької Церкви, 2002, № 889..
Прийняття та використання Догмат був прийнятий 1869 році на Першому ватиканському соборі, ініціаторами обговорення виступила партія ультрамонтан. Офіційно догмат проголошений у догматичній конституції Pastor Aeternus 18 липня 1870 року поряд із твердженням «ординарної й безпосередньої» влади юрисдикції понтифіка у всесвітній церкві. У догматичній конституції визначені умови — проголошення ex cathedra, а не приватне вчителювання, і сфера застосування — судження про віру й моральність, що випливають із тлумачення Божественного Одкровення.
За історію католицької церкви Папа лише один раз скористався своїм правом проголосити нове навчання ex cathedra: 1950 року папа Пій XII проголосив догмат про небовзяття Пресвятої Діви Марії. Догмат про безпомилковість був підтверджений на Другому Ватиканському Соборі (1962–1965) у догматичній конституції про церкву Lumen Gentium.
Ставлення інших християнських церков Проголошення догмату про непомильність Папи викликало незгоду серед групи католиків, які 1889 року відокремились від католицької церкви та виділились у старокатолицизм.
Поряд із філіокве, цей догмат став одним з головних каменів спотикання у діалозі між католицизмом і православ'ям, яке вбачає у ньому порушення соборності церкви.
Більшість сучасних протестантів вважають єдиноначальність папи як історично обумовлену помилку християнства, і непомильність папи, як і першість юрисдикції, залишаються в числі найважливіших перешкод для об'єднання католиків і літургійних протестантів, таких, як лютерани й англікани.
Джерела
Література Brian Tierney. Origins of Papal Infallibility 1150—1350. Leiden, 1972. Thils G. Primaute et infaillibilite du pontife a Vatican I et autres etudes d’ecclesiologie. Leuven, 1989.