Григорій Митрофанович Давидо́вський (18 січня 1866, Мельня — 13 квітня 1952, Полтава) — український хормейстер, композитор, співак (тенор), педагог, громадський діяч; член Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Заслужений артист УРСР з 1951 року. Автор гімну «Оборонцям України», який офіційно виконується на похоронах героїв російсько-української війни.

Життєпис Народився в селі Мельні (нині Конотопського району Сумської області, Україна) в багатодітній сім'ї священника Митрофана Лук'яновича, законовчителя Мельнянського сільського початкового училища. Основи музичної грамоти здобув у домашніх умовах, навчаючись у батька та старшого брата Івана — скрипаля-самоука. Родина Давидовських була співучою. В рукописних «Мемуарах» Григорій Митрофанович згадував:

Навчався у Чернігівській духовній семінарії. У 1891—1897 роках навчався на капельмейстерському факультеті Петербурзької консерваторії; у 1897—1902 роках продовжив своє навчання по класу сольного співу у професора Єгора Іванова-Смоленського. Бельканто вивчав у Наталії Ірецької, теоретичні предмети — у Миколи Римського-Корсакова та Анатолія Лядова. У студентські роки брав активну участь в оперних виставах консерваторії як співак і диригент, тоді ж розпочав свою композиторську діяльність, обробкою українських і народних пісень. Одночасно з протягом 1892—1896 років очолював великий робітничий хор Олександрівського чавунно-ливарного заводу; протягом 1896—1900 років керував студією хору Петербурзької консерваторії.

Виконавську і композиторську діяльність поєднував із викладацькою діяльністю, яку розпочав 1904 року. Виховав плеяду диригентів. Викладав у Київському музично-драматичному інституті, Ростовському музичному училищі, Військовій академії у Москві.

З 1919 року мешкав у Вінниці, де також організував хорову капелу, яка почала свої репетиції вже в травні того ж року. Протягом серпня та вересня 1919 року капела майже щонеділі давала концерти у вінницьких Міському та Літньому театрах. Ці заходи збирали повні зали й мали велику популярність. З становленням радянської влади в Україні, капела зазнала критики і матеріальної скрути, тому у жовтні 1922 року митець був змушений виїхати з Поділля до Києва, де очолив клас хормейстерів у Музичному інституті імені Миколи Лисенка. Попри переїзд, він зберіг професійні контакти з Вінницею, де з другої половини 1923 року до 1926 року виконував обов'язки регента хору в Казанському соборі УАПЦ. Проте через нову хвилю критики та неприязного ставлення композитор згодом мусив остаточно покинути це місто.

З 1937 року працював на московському радіо і за шість років провів понад сотню виступів. Після визволення Харкова у 1943 році повернувся в Україну, де керував Державною капелою при Комітеті мистецтв. Останні сім років життя були пов'язані з Полтавою, де він керував хоровою капелою обласної філармонії, яку сам і створив. Помер в Полтаві 13 квітня 1952 року. Похований в Полтаві на Монастирському кладовищі Хрестовоздвиженського монастиря. На могилі гранітний обеліск. Нині могила пошкоджена, ведуться відновлювальні роботи.

Музична діяльність Організував та очолював понад 35 хорових капел, зокрема у 1888 році рідному селі (складався із 25 селян, існував понад 60 років), протягом 1899—1902 років — у Санкт-Петербурзі (130 осіб — студентів 20 вищих шкіл), у 1902—1903 роках — в Ніцці, у році — в Ростові-на-Дону (гастролював Росією до 1917 року), у 1917—1919 та 1921 роках — у Києві, у 1923—1926 роках — у Вінниці, протягом 1933 та 1938—1944 років — у Житомирі, Лубнах, Керчі, Москві, у 1944 році — в Харкові, у 1945—1949 роках — Полтаві. До репертуару його колективів входили українські народні пісні, фольклор інших народів, революційні пісні у його аранжуваннях.

У травні 1902 року за постановою Санкт-Петербурзької міської думи українську капелу залучили до святкування візиту французької делегації та президента Еміля Лубе. Виступ колективу справив на гостей таке сильне враження, а його керівника, Григорія Давидовського, запросили до Парижа. Там він організував хор при російському посольстві, який згодом здобув широке визнання. Паризька газета «Ле фігаро» за 23 березня 1903 року писала:

Упродовж 1914—1916 років здійснив концертні турне Туреччина — Росія; у 1928—1931 роках — Грузія — Росія.

Творчість Перший твір, хорову сюїту «Бандура», написав у 1896 році під впливом спогадів про Україну, «її хороших народних пісень, які з дитинства співав у моєму рідному селі Мельні». Цей твір одержав міжнародне визнання, друкувався і виконувався в США та країнах Західної Європи, увійшов до репертуару тисяч хорових колективів України та Росії. Серед інших творів: опери — «Під звуки рідної пісні» на дві дії (1916), «Перемога пісні» на три дії (1920—1921, незакінчена); сюїти «Кобза» (1910), «Кубань» (1927); поеми — «Україна», «Б'ють пороги», «Єзуїти», «Ще як були ми козаками», «Світе тихий, краю милий» (усі — слова Тараса Шевченка), «На чужині», «Розпач» (обидві на власні слова); вальси — «Кохання», «Баламут»; хори («Буревісник» на слова Максима Горького, «Полька-Полтавчанка» на слова Андрія Пашка), пісні, вокальні ансамблі, імітації оркестру, хорові обробки народних (українських, російських, грецьких, єврейських, польських, молдавських та інших), революційних пісень; духовна музика: концерти — «О всепітая Мати» (1900), «В молитвах невсипущу Богородицю», оркестрові піснеспіви — «Тобі співаєм», «Хваліте», «Нині отпущаєши». Здійснив обробки пісень: «Заповіт» (мелодія Гордія Гладкого, для басу й мішаного хору), «Реве та стогне Дніпр широкий» (з «Причинної», мелодія Данила Крижанівського, для мішаного хору без супроводу).

Публікував у пресі статті (іноді полемічні) та рецензії.

Вшанування Рішенням виконкому Полтавської міської ради депутатів трудящих від 9 листопада 1962 року № 1044 «Про затвердження списку перейменування вулиць міста Полтави» провулок 2-й Рибальський перейменовано на провулок Давидовського.

Виноски

Примітки

Література

</div>

Посилання