Українізація 1920—1930-х — політика РКП(б)—ВКП(б), спрямована на нейтралізацію національно-визвольних прагнень українського народу та зміцнення більшовицької влади в УСРР. Передбачала використання національних кадрів у радянських, партійних і громадських установах і організаціях, розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство засобами використання української мови та сприяння «пролетарським елементам» у національній культурі.

Була складовою частиною «коренізації», проголошеної XII з'їздом РКП(б) 1923 р. офіційним політичним курсом після утворення унітарного СРСР і фактичної ліквідації міжнародної правосуб'єктності національних республікКульчицький: У Росії ведеться пропаганда, що українці й росіяни — уже не братні народи, а один народ // УНІАН, Інтерв'ю з доктором історичних наук, професором, заввідділу історії України 20—30 років XX століття Інституту історії НАН України Станіславом Кульчицьким]А. Авторханов. ИМПЕРИЯ КРЕМЛЯ. Советский тип колониализма

Радянська «українізація» істотно відрізнялася як від попередньої українізаційної політики та практики Української Центральної Ради, Української Держави і Директорії, так і від українізаційних заходів, до яких вдавалися національно-демократичні сили періоду існування царської Росії.

За доби царату боротьба за українську національну справу велася переважно в культурній сфері: за школу з українською мовою навчання, україномовний друк тощо. Українські національні уряди вживали термін «українізація» для позначення процесів «дерусифікації», повернення народу до рідної мови та культури, власних історичних традицій і, головне, до власної державності.

Радянська політика «українізації» була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, а не метою діяльності. Вона не передбачала розвиток української культури на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної української держави. Імперська за змістом держава не була рушійною силою в українському національному піднесенні 1920-х років.

Особливо активними у запровадженні «українізації» були Микола Скрипник і Олександр Шумський.

Причини проведення українізації

Головною причиною радянської «коренізації» було намагання більшовиків перетягнути українські народні маси на свій бік, адже під час українсько-російського протистояння 1917—1921 років більшість українців віддавали перевагу національним гаслам. Національно-визвольний рух продовжував існувати в закритих формах і після закінчення війни, погрожуючи вирватися назовні. Серед причин, що змусили більшовиків піти на істотні національні поступки, були й причини економічного характеру.

Запровадження «воєнного комунізму» повернуло країну до часів так званого натурального господарства, наслідком чого стала деградація економічної системи. Щоби врятувати ситуацію, було проголошено нову економічну політику. В Україні, що відігравала значну роль у постачанні центральних районів Росії продуктами харчування, місце централізованої системи постачання зайняла торгівля. Тому владі потрібно було заспокоїти розбурхане подіями 1917 — 1920-х років селянство, яке було головним виробником продуктів харчування.

Не останню роль на шляху переходу до початку здійснення реформ у сфері національної політики відіграли й зовнішньополітичні обставини. Надій на світову революцію в міру стабілізації міжнародних обставин ставало дедалі менше. Тому увагу було спрямовано на національно-визвольні рухи, які могли би призвести до виникнення революційних ситуацій у капіталістичних країнах. До того ж, зважаючи на те, що частина територій, населених українцями, входила до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, радянський уряд був не проти, щоби використати українське населення як революційний елемент.

Певну роль у зміні більшовицької тактики щодо національного питання мало те, що його справедливе розв'язання належало до основних декларацій марксизму, а позаяк СРСР був у очах багатомільйонних народних мас утіленням саме марксистських поглядів, то довго ігнорувати національне питання означало втратити свій, такий привабливий, образ. Перехід до політики «коренізації» був і частиною компромісу в питанні утворення унітарної радянської держави — СРСР. Не надаючи політичних і економічних прав республікам, центральний уряд пішов лише на поступки в національно-культурній сфері.

Серед причин, які офіційно проголошувалися на сторінках партійної і радянської преси, було намагання наблизити русифіковане місто до українського села, налагодити тісніший зв'язок робітничого класу та селянства і таким чином сприяти стабільності українського суспільства, що було необхідною передумовою для побудови «комуністичного майбутнього». Важливу роль відіграли також суб'єктивні фактори. Національним питанням спекулював ряд керівників центральної влади. Під час внутрішньопартійної боротьби вони намагалися притягнути на свій бік більшовиків національних республік, у першу чергу українських.

Поставши як вимушена певними обставинами, «українізація» зумовила цим перебіг свого розвитку. Вона була запрограмована здійснюватися у певних межах, вихід за які кваліфікувався як «буржуазний націоналізм». Однак під впливом національно-культурного руху, який охоплював мільйони людей і якому вона сама надавала сили і підтримувала його певними правовими гарантіями, політика «українізації» вийшла за передбачувані межі. Національно-культурний рух став каталізатором радянської «українізації», підштовхував державний апарат і комуністичну партію до проведення українізаційних заходів. У 1920-х роках в УСРР постали дві «українізації» — офіційна й народна, що відбувалися паралельно і впливали одна на одну. Офіційна кваліфікувалася партійним керівництвом як «більшовицька», народна — як «петлюрівська».

Політика «українізації» суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх «українізації».

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У (Комуністична Партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей. Інтенсивніша «українізація» почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі.

У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про «українізацію», в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації…» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної «українізації» радянського апаратуПостанова ВУЦВК і РНК УСРР № 202 від 30 квітня 1925 «Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату», а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на «українізацію» партійного та проф. апарату і радянських установ. Головну роль у наступному здійсненні «українізації» відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувалися й усі ділянки культури), очолюваний до 1926 Олександром Шумським, а після його усунення — Миколою Скрипником. Секретарем Центральної комісії українізації радапарату при РНК УСРР був Антон Приходько

Українізація робітництва, населення

За відносно короткий час «українізації» відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УРСР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38 % до 50 %, у Києві з 27,1 % до 42,1 %, у Дніпрі з 16 % до 48 %, в Одесі з 6,6 % до 17,4 %, в Луганську з 7 % до 31 %.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1 млн робітників УСРР на 1926 за національністю поділялося так: 55 % українців (4 % усього українського населення), 29 % росіян (25 % усього їх ч.), 9 % євреїв (15 % усього їх ч.) і 7 % ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42 % працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69 %, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22 %).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6 % (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32 %), росіян 24,6 %, євреїв 12,2 %. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60 % (у важкій промисловості 53 %, серед шахтарів 46 %, у металургії 45 %, у хімічній промисловості 51 %, у видобутку залізної руди 77 %, на залізницях 77 %, у сільському господарстві машинобудуванні 60 %, у виробництві будів. матеріалів 68 %). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18 % у 1927 до 42 % у 1930. «Українізація» робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики «українізації».

Значний вплив на хід реалізації радянської українізаційної програми мали міграційні процеси. Неп як політика, спрямована на відбудову економіки, спричинив активізацію переселення сільського україномовного населення до міст, що сприяло дерусифікації останніх. У процесі бурхливого культурного розвою почала формуватися тенденція нетерпимості до централізації й уніфікації культурного життя, одним з наочних прикладів якого стало гасло М. Хвильового «Геть від Москви!».

«Українізація» сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47 % на 1926 до 8 % у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80 % у 1926 до 88,5 % у 1933. «Українізація» середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19 % на 1923 до 28,5 % у 1926 і 69 % у 1929. У ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-х pp.