Тадеуш Зелінський, Таде́й Фра́нцович Зелі́нський (, , *2 (14 вересня) 1859, село Скрипчинці, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія — †8 травня 1944, Шондорф-ам-Аммерзее (), Баварія, Німеччина) — російський і польський науковець у сфері класичної філології, дослідник античної культури, а також мислитель і громадський діяч.
Біографія
Дитинство і юність Тадей Францович Зелінський народився 14 вересня 1859 року у с. Скрипчинці, неподалік від Умані, у польській родині. Він був другою дитиною в сім'ї, перша — померла в ранньому віці.
Його батько,— Францішек Зелінський,— походив із збіднілого шляхетського роду, однак, як старший син у родині, отримав гарну юридичну освіту і працював державним службовцем у Петербурзі. Мати,— Людвіга,— також мала шляхетних пращурів. Родина Зелінських була релігійною, тому й дітей в ній виховували відповідно до принципів католицької етики.
Свої перші дитячі спогади Зелінський описує з особливою ніжністю: батьківський поріг, сад, теплі літні ночі. Однак найбільше запам'яталась малолітньому хлопцеві кімната його хворої матусі. Людвіга Зелінська померла, коли Тадею було лише чотири роки. Він важко переніс смерть неньки. Ця подія дуже вразила малолітнього хлопця.
Свою любов до української землі він зберіг на все життя і навіть у німецькому Шондорфі іноді співав із донькою українських пісень.
З ранніх років Зелінський вивчав французьку та латинську мови під керівництвом Ганни Кутузової, що пізніше стала його мачухою.
Коли настав час обирати для Тадея навчальний заклад, батько вирішив віддати сина до гімназії Св. Анни, де навчались діти німців та поляків, щоб вберегти дитину від цькувань з боку однолітків з приводу його національної приналежності.
У 70-ті рр. XIX ст., коли Зелінський навчався в гімназії, в Російській імперії проходила реформа середньої освіти під керівництвом міністра народної просвіти Д. А. Толстого, який також виступив фундатором російської філологічної семінарії при Лейпцизькому університеті (1973), що дала Росії по-європейськи освічених філологів-класиків. Ідеолог цієї реформи М. Н. Катков, апелюючи до досвіду Англії та Німеччини, висловив твердження, що класицизм є єдиним для Росії засобом, що дозволить їй стати інтелектуально незалежною країною. Попри всі недоліки Толстовської реформи, гостру полеміку на шпальтах періодичних видань і неприязнь до ідей Каткова з боку Зелінського, вважається, що цей фактор визначальним чином посприяв становленню Тадея Францовича як антикознавця і вченого. Класична школа середини 60-х — кінця 80-х рр. (гімназія та університет) підготувала чудову когорту філологів-класиків, у якій Зелінському належить особливе місце.
1873 року помер батько Тадея і він, разом з молодшим братом, потрапляє під опіку батькового брата Олексія. Дядько виступив проти здобуття Зелінським класичної освіти. Тадей згадував про нього з особливою неприязню, як про людину поверхову і прагматичну, що не вбачала в інтелектуальній діяльності жодного сенсу. В цей же час перериваються його зв'язки із молодшим братом, який, за словами Зелінського, був посереднім хлопчиком, якого погано опікала і недолюблювала мачуха. Тадей Францович побіжно згадує про нього у своїй автобіографії після приїзду з Лейпцига в 1882 році, однак тісної дружби між двома братами так і не встановилось.
Продовженню навчання Зелінського посприяв його вчитель Мейєр. Зелінський згадує про десятиліття між 1863 та 1873 рр. як про особливо важкий період свого життя. Незважаючи на це Тадей Францович не втратив свого вітального світлого оптимізму, який проніс через все життя Він продовжував гарно вчитись і закінчив гімназію з відмінними результатами.
Серед гімназійних учителів кумиром Зелінського був австрієць Йозеф Кьоніг, якого він характеризував так: «Справжній професіонал з енциклопедичними знаннями, що володів особливою манерою подачі матеріалу — живою і цікавою».
Навчання в Німеччині У 1876 році, склавши випускні іспити і отримавши запрошенням стати стипендіатом російської філологічної семінарії при Лейпцизькому університеті, Зелінський вирушає до Німеччини. В автобіографії він писав, що тоді закінчилась польська фаза його життя і почалась нова — німецька. Першими кроками Зелінського в Лейпцигу керував Георг Гьотц (Götz). Навчання в Західній Європі, без сумніву, посприяло його становленню як науковця. Він відвідував студії Рітшля — представника формально-лінгвістичного методу критики тексту і вчителя Ніцше. Це було для молодого вченого гарною школою, однак більший вплив справив на нього Людвіг Ланге, про якого він згадує з приємністю і вдячністю учня. Ланге виступив і як керівник його першої роботи, написаної в семінарії про особливості римського календаря. Історію античного мистецтва викладав Зелінському Л. Овербек, а філософію Джона Стюарта Міля — К. Гьорінг. Також захоплювався в університеті молодий романтик Зелінський і ідеями Вільгельма Вундта, результатом чого стало написання ґрунтовної роботи «Вільгельм Вундт і психологія мови» вже після повернення до Петербургу.
Він часто відвідував музичні концерти й особливо полюбляв слухати Вагнера і Вебера. Зелінський мав звичку купувати брошури спіритуалістичного змісту: про четвертий вимір, про матеріалізм тощо й обговорювати їх з друзями. Серед найближчих своїх товаришів в Лейпцигу Зелінський виділяє Г.Шварца, Отто Круса та Вільгельма Ланге. Цікаво, що в цей же час відбулось його знайомство з засновником сучасної німецької філології Фрідріхом Ніцше. Звичайно, ідеї німецького генія мали певний вплив на становлення молодого антикознавця, однак, на нашу думку, М. А. Вес перебільшує, коли в одній зі своїх робіт стверджував, що ідеї Зелінського були першою в Європі масштабною інтерпретацією античності в ніцшеанських термінах.
1880 рік видався важливим і успішним для Зелінського. По-перше, навесні він на відмінно захистив докторську дисертацію на тему Die letzten Lahre des zweiten punischen Krieges («Останні роки Другої Пунічної війни»), яка була опублікована за сприяння його вчителя Ланге. По-друге, Т.Моммзен дав позитивну оцінку цій роботі. По-третє, молодий науковець отримав стипендію, що дозволила йому подорожувати і відвідувати класи з вивчення античності в багатьох містах Європи.
Влітку 1880 року Зелінський брав участь у практичних заняттях, присвячених античній матеріальній культурі (вазам і вазовому живопису), у Генріха Брунна в Мюнхені, взимку — слухав курс з епіграфіки у Отто Хіршфельда в Відні, а також займався перекладом на німецьку мову творів І.Крашевського.
Протягом 1881—1882 рр. молодий вчений мандрував по Італії та Греції. Він відвідав багато визначних місць і музеїв. Особливо надихнула його Венеція і він навіть запланував у майбутньому написати нарис про венеціанського купця (пізніше реалізував). До речі, Зелінський ще в дитячі роки почав виявляти схильності до написання віршів та прозових творів. На жаль, рукописна збірка його віршів «Juvenilia» була втрачена разом із особистим архівом антикознавця у Варшаві. Під час Першої світової війни він написав книгу белетристичного характеру «Іресіона», в якій виявив себе як неперевершений прозаїк і стиліст.
Коли Тадей Францович перебував у Помпеях, відбулось його перше знайомство з російськими антикознавцями, зокрема з В. В. Латишевим, з яким він потім співпрацював, однак перша їх зустріч була доволі прохолодною. В Італії Зелінський мав стосунки з Кандідою Ранданіні, яка вразила його своєю вродою, вони разом відвідали Неаполь — батьківщину Джанбатісто Віко, місто, про яке кажуть: «Videre Napoli et mori», і це справедливо.
Повернення до Петербургу У листопаді 1882 року Зелінський повернувся до Петербургу. Деякий час працював приватним вчителем і після того, як успішно здав магістерські екзамени, почав читати лекції про Аристофана в університеті та викладати класичні мови в гімназії Св. Анни. Він розширює своє коло знайомств: відвідує вечори у домі Гіоргієвських, де збиралось багато світської інтелігенції. Однак, його природним середовищем залишався все ж таки університет — Карл Люгебіль, І. В. Пом'яловський, Ф. Ф. Соколов, а також нова генерація вчених — Петро Нікітін та Ернштад. Спільнота Петербурзького університету дотримувалась лівої позиції, цю позицію підтримував також і Зелінський. Однак це не означає, що Тадей Францович уникав компанії правих інтелектуалів. Він був толерантним щодо політичних поглядів та ідей інших та любив брати участь у полеміці на шпальтах періодичних видань або в прямих дискусіях.
Молодий Зелінський мав значний успіх в галузі антикознавства, гарні відгуки про його роботи з боку Моммзена та Віламовіца, а також велика кількість знайомств сприяли його кар'єрному зростанню в науковій сфері. Загалом, Зелінський був досить прагматичною і раціоналістичною людиною, часто звертався за допомогою до колег і друзів. Багатьом колегам зі свого університетського оточення він у автобіографії дає чітку, лаконічну характеристику, зазначає науковців, що ставились до нього неприязно, у деяких моментах він справляєивраження нещирої людини. Успішність є для нього важливою категорією, що, мабуть, допомагала йому самоствердитись. Росію, як і росіян Тадей Зелінський ніколи не любив, найкращим другом в Петербурзі вважав свого учня Ростовцева. Здобувши освіту в Німеччині, він був інтелектуалом західного зразка, любив Мюнхен за його католицький дух і Альпи за їх фантастичну красу.
Окрім викладання в університеті, гімназії та на Вищих жіночих курсах, Тадей Францович був членом історико-філологічного інституту, до якого входили також К. В. Кєдров, Н. П. Некрасов, Нікітін, Вейсман. Починаючи з 1894 року очолював історико-філологічну екзаменаційну комісію, у складі якої відвідав Одесу, Харків, Київ; у автобіографії Зелінський зазначає, що ця діяльність сприяла його знайомству з перебігом наукового життя в провінційних університетах, де він має значний авторитет.
На історико-філологічному факультеті в Петербурзі популярність Зелінського як викладача зростала з року в рік, з-поміж відомих на той час лекторів-антикознавців варто виділити також І. М. Гревса, М. І. Ростовцева. На кінець 10-х рр. ХХ ст. його викладацька робота займала двадцять п'ять годин на тиждень, однак, при своїй високій працездатності він встигав також займатись і науково-літературною роботою. Це десятиліття Зелінський визначив як апогей свого життя, найщасливіший життєвий період.
Ми вважаємо, що Зелінський був за своєю натурою реалістичним. Читаючи між рядків його автобіографії можна дійти до висновку, що Тадей Францович вважав, що його науковим успіхам заздрили його колеги по університету, що до нього ставились упереджено через його національну приналежність. Наприклад, у записах антикознавця написано: «Поляк не може бути деканом», — так Зелінський пояснює той факт, що під час обрання нового декана у 1905 році більшість голосів отримав Жебелєв [46, 148]; або також фраза з його щоденника «Поляк не може стати академіком» [46,183], або «Як поляк я є громадянином другої категорії» [46, 186]. Зростання інтересу студентської аудиторії до античності протягом кін. ХІХ — перших років ХХ ст. Зелінський сприймає як результат своєї одноосібної діяльності у цій сфері, хоча й інші вчені сприяли цим позитивним для російської науки змінам.