Свобода преси чи свобода засобів масової інформації — свобода спілкування і висловлення через медіа, у тому числі різні електронні засоби масової інформації і публікування матеріалів. Тим часом як така свобода в основному має передбачає відсутність необґрунтованого втручання держави, її збереження може бути досягнуто шляхом конституційних або інших правових заходів захисту.
Що стосується урядової інформації, то будь-який уряд може визначити, які матеріали є публічними або є захищеними від розголошення громадянам на основі класифікації інформації на конфіденційну, службову або таємну та іншим чином захищати від розголошення інформацію, що стосується захисту національних інтересів. Багато урядів також є залежними від законів про свободу інформації, які використовуються для визначення сфери поширення національних інтересів. Загальна декларація ООН з прав людини 1948 року говорить: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, і поширювати інформацію та погляди будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.» Ця філософія, як правило, супроводжується законодавством, що забезпечує різні ступені свободи наукових досліджень (відомі як наукова свобода), публікування, друку, які сягають настільки далеко, наскільки це дозволяє конституційний порядок відповідної правової системи. Поняття свободи слова часто охоплюється тими ж законами, що і свобода друку, тим самим урівнюючи усну і письмову форми вираження.
Ставлення до самостійної видавничої діяльності Свобода друку розуміється як відсутність втручання з боку зовнішніх суб'єктів, таких як державні чи релігійні організації, а не як право авторів на те, щоб їх твори були опубліковані іншими. Ця ідея була хвацько підсумована американським журналістом 20-го століття, А. Я. Ліблінг, який писав: «Свобода преси гарантована тільки тим, хто є єдиним власником». Свобода друку дає друкарю або видавцю винятковий контроль над тим, що видавець вирішує публікувати, включаючи право відмовитися надрукувати що-небудь з будь-якої причини. Якщо автор не може досягти добровільної угоди з видавцем щодо видання праці автора, то автор повинен звернутися до самостійної видавничої діяльності.
Стан свободи преси у світі Крім юридичних визначень, деякі неурядові організації використовують інші критерії, щоб судити про рівень свободи преси по всьому світу: «Репортери без кордонів» розглядають кількість вбитих, вигнаних або переслідуваних журналісті та існування державної монополії на телебачення і радіо, так само як наявність цензури і самоцензури в ЗМІ, і в цілому незалежність ЗМІ, а також труднощі, з якими можуть зіткнутися іноземні журналісти. Комітет із захисту журналістів (КЗЖ) використовує інструменти журналістики, щоб допомогти відстежувати питання свободи преси через незалежні дослідження, збір фактів, і безпосередні контакти в тій чи іншій галузі, включаючи місцевих журналістів, які працюють в країнах по всьому світу. КЗЖ розповсюджує інформацію про справи іншим організаціям, які відстоюють свободу преси в усьому світі через Міжнародну асоціацію захисту свободи слова, глобальну мережу електронної пошти. КЗЖ також відстежує випадки смертей та арештів журналістів. Штаб КЗЖ застосовує суворі критерії для кожного окремого випадку; дослідники проводять незалежне розслідування і перевіряють обставини, які стоять за кожною смертю або тюремним ув'язненням. Фрідом Хаус також вивчає загальні політичні та економічні умови кожної країни, щоб визначити, чи існують відносини залежності, які на практиці обмежують рівень свободи преси та які можуть існувати в теорії. Так що поняття незалежності преси є тісно пов'язаним із поняттям свободи преси
Показник свободи преси у світі Кожного року «Репортери без кордонів» встановлюють рейтинг країн за рівнем свободи преси. Світовий показник свободи преси заснований на відповідях в опитуванні, що надіслано журналістам, які є членами організацій-партнерів «Репортерів без кордонів», а також пов'язаним спеціалістам: дослідникам, юристам та правозахисникам. Опитування ставить питання про напади на журналістів та ЗМІ, а також інші непрямі джерела тиску на вільну пресу, зокрема з боку неурядових груп. «Репортери без кордонів» обережно зазначає, що показник має відношення тільки до свободи преси, і не вимірює якість журналістики. У 2011—2012 роках, країнами, де преса є найбільш вільною були Фінляндія, Норвегія та Німеччина, далі йдуть Естонія, Нідерланди, Австрія, Ісландія та Люксембург. Країнами з найменшим ступенем свободи преси є Еритрея, далі слідують Північна Корея, Туркменістан, Сирія, Іран і Китай.Press Freedom Index 2011—2012" , Reporters Without Borders
Свобода преси це щорічний звіт американської неурядової організації Фрідом Хаус, що включає вимір рівня свободи слова та редакційної незалежності, якими користується преса в кожній нації та кількість суттєвих спірних територій по всьому світу. Рівні свободи оцінюються за шкалою від 1 (найбільш вільні) до 100 (найменш вільні). В залежності від цього, країни потім класифікуються як «вільні», «частково вільні» або «невільні». У 2009 році очолили список Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Данія та Швеція, внизу списку опинилися Північна Корея, Туркменістан, М'янма (Бірма), Лівія, Еритрея.
Недемократичні держави
За даними «Репортери без кордонів», більше третини населення світу проживає в країнах, де немає свободи преси. У переважній більшості, ці люди живуть в країнах, де немає системи демократії або де є серйозні недоліки у демократичному процесі. Свобода преси є надзвичайно гострою проблемою/концепцією для більшості недемократичних систем державних органів, оскільки в сучасну епоху, жорсткий контроль доступу до інформації має вирішальне значення для існування більшості недемократичних урядів і пов'язаних з ними систем управління та безпеки їх апарату. З цією метою у найбільш недемократичних суспільствах працюють державні організації новин задля сприяння пропаганді критично підтримувати існуючу політичну владу і для придушення (часто дуже жорстоко, через використання поліції, військових або спецслужб) будь-яких істотних спроб ЗМІ або окремих журналістів оскаржити затверджені «урядова лінією» спірні питання. У таких країнах, журналісти, які працюють на межі того, що вважається допустимим, дуже часто є об'єктом серйозного залякування з боку агентів держави. Це може варіюватися від простих погроз до їх професійної діяльності (звільнення, професійне блокування) до погрози вбивством, викрадення, тортур і вбивства. «Репортери без кордонів» повідомляють, що у 2003 році 42 журналістів загинули через свою професію і, в тому ж році, принаймні 130 журналістів опинилися у в'язниці в результаті їх професійної діяльності. У 2005 році, 63 журналіста і 5 медіа-асистентів були вбиті у світі. Приклади включають: • Ліру Байсєтову — випадок в Казахстані. • Георгія Гонгадзе — випадок в Україні. • В Непал, Еритреї і материковому Китаї, журналісти можуть провести кілька років у в'язниці просто за використання «неправильного» слова або фото.
Регіони, що закриті для іноземних журналістів Чечня, Росія Огаден, Ефіопія Джамму і Кашмір, Індія Вазиристан, Пакистан Агадес, Нігер Північна Корея
Історія
Західна Європа Західна Європа має давні традиції свободи слова, включаючи свободу преси. Після Другої Світової Війни, Г'ю Бейл, президент United Press International, що базується в США, пропагував свободу поширення новин. У 1966 році він закликав до відкритої системи джерел новин та трансляцій, і мінімуму державного регулювання новин. Його пропозиції були озвучені на Женевська конференція з питань свободи інформації в 1948 році, але були заблоковані радянською владою і Франція.Eleonora W. Schoenebaum, ed. (1978), Political Profiles: The Truman Years, pp 16–17, Facts on File Inc., ISBN 9780871964533.
Велика Британія Згідно із New York Times, «Велика Британія має давні традиції вільної, допитливої преси», але «на відміну від Сполучених Штатів, Британія не має ніякої конституційної гарантії свобода преси.»«British Press Freedom Under Threat» , Editorial, New York Times, 14 November 2013. Retrieved 19 November 2013.
До 1694 Англія мала продуману систему ліцензування; остання існувала на основі закону «Про друк» від 1662 р. Не була дозволена жодна публікація без наявності ліцензії, наданої державою. За п'ятдесят років до того, під час Громадянської війни, Джон Мільтон написав свій памфлет «Areopagitica». У цій праці Мільтон рішуче виступає проти цієї форми запровадження цензури і пародіював цю ідею, писав, що «боржники і злочинці можуть ходити за кордон без підтвердження, але жодна книга, памфлет чи газета віднині не можуть бути надруковані інакше, як після попереднього перегляду та схвалення осіб чи, принаймні, однієї з осіб, для того призначених». Хоча в той час він зробив мало щоб зупинити практику ліцензування, пізніше це буде розглядатися як значуща віха найбільш красномовного захисту свободи преси.
Головним аргументом Мільтон було те, що індивід здатний за допомогою розуму відрізняти добро від зла, хороше від поганого. Для того, щоб мати можливість здійснювати це правильно, людина повинна мати необмежений доступ до ідей своїх побратимів у «вільному і відкритому змаганні». З творів Мільтона була розроблена концепція відкритого ринку ідей, тобто ідея, що хороші аргументи візьмуть гору, коли люди сперечаються один проти одного. Одна з форм промови, яка була широко обмежена в Англія — підбурювання до наклепу, і закони, які могли б критикувати злочини уряду. Король був вище суспільної критики, критичні заяви щодо уряду були заборонені на думку англійського Суду Зоряної Палати. Правда не була виправданням за крамольний наклеп, тому що мета була запобігти і покарати всіх хто засуджує уряд.
Локк сприяв завершенню дії закону «Про ліцензування» у 1695 році, після чого преса вже не потребувала жодних ліцензій. Тим не менш, багато осіб, що зводили наклеп, були засуджені протягом 18-го століття, поки «Спільнота Білля про права» на чолі з Джоном Горном Тук і Джон Вілкс організували кампанію з публікації парламентських дебатів. Цей процес досяг своєї кульмінації у вигляді трьох поразок Корони в 1770 р. у справах Алмона, Міллера і Вудфола, кожен з яких опублікував один з Листів Юніус, і закінчився невдалим арештом Джона Вебла в 1771 році. Після цього Корона була набагато обережнішою у притягненні до відповідальності за наклеп; наприклад, після бійні в Пітерлоо був засуджений Бердетт, а навпаки, справа Юніса закінчилася сатирою і сарказмом з приводу нелетальної поведінки і політики уряду.
У британських американських колоніях, перші видавці виявили, що їх читачам сподобалося, коли вони піддали критиці місцевого губернатора, губернатори виявили, що вони можуть припинити друк газет. Найбільш різке протистояння відбулось у Нью-Йорку в 1734 році, де губернатор подав до суду на Джона Пітера Зенгера за наклеп після публікації сатиричних творів. Адвокати обвинуваченого стверджували, що, відповідно до англійського загального права, правдивість інформації убезпечує від звинувачень у наклепі. Присяжні виправдали Зенгера, який став культовим американським героєм — борцем за свободу преси. В результаті виникає напруга між ЗМІ та державою. До середини 1760-х років було 24 щотижневі газети у 13 колоніях, і сатиричні напади на уряд стали звичайною ознакою американських газет.