Львів — найбільше місто Західної України, що протягом багатовікової історії було, і є нині, науковим, культурним та національним центром регіону.
В найдавніші часи — столиця Галицько-Волинської держави, згодом — адміністративний центр Руського воєводства, автономного Королівства Галичини та Володимирії. 1918 року — столиця ЗУНР. Після захоплення Галичини Польщею Львів став центром однойменного воєводства. З початком Другої світової війни був окупований Червоною армією, а 1941 року — вермахтом. 1939 року включений до Радянського Союзу. Від 1991 року — адміністративний центр Львівської області Незалежної України.
Середньовіччя Заснування Історики встановили, що на місці сучасного Львова, зокрема на Знесінні і в центрі міста навколо ринку Добробут ще у V столітті існували поселення. Навколишні землі, імовірно, належали до племінного утворення білих, або великих хорватів. В 907 році вони взяли участь у поході київського князя Олега на Константинополь, що свідить про перебування цих теренів, вже у той час, в політичній орбіті Русі. Також, за них, ймовірно, змагалися представники великоморавських і польських династій, поки у 981 році, за свідченням Нестора Літописця їх було остаточно приєднано до Русі Володимиром Святославичем, який збудував свій форпост — град Володимир. Після 1084 року на частині земель Волинського князівства утворився уділ братів Ростиславичів, який став основою для окремого Галицького князівства, до якого відійшли поселення, що стали зародком Львова.
Дату першої згадки про місто за радянського періоду виводили на підставі опису пожежі столичного міста Холма у Галицько-Волинському літописі, котра відбулася орієнтовно навесні 1256 року:
Засновником міста традиційно вважають галицького князя Данила Романовича, хоча жодне джерело не дає підстав для такого твердження. Л. Войтович на основі білорусько-литовських літописів і авторів XVI–XVIII ст. стверджує, що місто заклав Лев Данилович. Місто розташувалося на межі належних Левові Перемишльського та Белзького князівствЛев Данилович: «князь думен и хоробор на рати» чи «безчесний князь»? / Л. Войтович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 148-189.. Я. Ісаєвич припускає, що Данило Романович здійснював загальне керівництво будівництвом, а Лев Данилович керував роботами безпосередньо на місціІсаєвич Я. Як виникло місто під назвою Львів // Львів. Історичні нариси. — Львів, 1996. — С. 16-18.. Л. Войтович зазначає, що Лев уже 1245 р. в битві під Ярославом командував окремим полком, отже, мав власний уділ, у якому міг закладати міста й без дозволу батькаВойтович Л. Король Данило Романович: політик і полководець // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. — Львів, 2008. — С.22–97.. Існує гіпотеза про заснування Львова Данилом Романовичем 1247 року з нагоди одруження Лева Даниловича з угорською принцесою Констанцією, дочкою короля Бели IV. За роки незалежності, на підставі аналізу джерельних матеріалів, Іван Паславський обґрунтував версію про заснування Львова у 1240 році. Мечислав Орлович вказував, що заснування, міста 1240 року певне було пов'язане з жорстоким зруйнуванням княжого ГаличаMieczysław Orłowicz. Ilustrowany przewodnik po Lwowie ze 102 ilustracjami i planem miasta.— Lwów-Warszawa, 1925.— 276 s.— S. 14. 1241 року.Ярослав Пастернак. Галич / — С. 341
Місто лежало на Галицько-Волинському шляху — відтинку важливого транс'європейського торговельного шляху, що відгалужувався від Великого Шовкового Шляху і через Кілію і Монкастро (тепер Білгород-Дністровський) вів до Галича і далі до Кракова і Німеччини.
1253—1349: Руське Королівство (Галицько-Волинська держава): протистояння з Золотою Ордою
1253 року Данило Романович був коронований як король Русі. Це означало, що відтепер він перестав вважатися васалом Золотої Орди. Король повсюди будує фортеці, однією з них був Львів. Його столиця була в Холмі, на заході Галицько-Волинської держави, біля польського кордону. Відтепер «старшим» престолом вважався галицький, який був удостоєний королівської традиції. За Галичиною закріпилася назва «Русь». «Молодшим», князівським, престолом був волинський.
Проте у 1259–1261 роках татари змогли відновити контроль над західними руськими землями і укріплення Львова були зруйновані. Коли помер король Данило 1264 року, його наступником став не старший син Лев, а другий син Шварно. Після смерті Шварна 1269 року Лев I став князем в Галичині (Русі), але змушений був визнати себе васалом Орди. Враховуючи наростання польської загрози, а також те, що давня столиця Галич лежала в руїнах після монгольського погрому 1241 року, він, імовірно, переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, про що є згадки з 1272 року. Як пише Юзеф-Бартоломей Зиморович, близько 1270 року було збудовано Високий замок.
Князівською резиденцією став Низький замок, у Високому замку було влаштовано скарбницю. Львів швидко розбудувався силами місцевого і прийшлого населення. Укріплене місто локалізувалося під Високим замком, розвиваючись у бік Низького замку (пізніше цей район називався Підзамче). Західною межею була річка Полтва, притока Західного Бугу, (вздовж нинішнього проспекту Чорновола), за якою простягалися болота. Центром була площа Ринок (тепер Старий ринок), яка, імовірно, займала більшу територію, ніж тепер, за рахунок забудованого кварталу, і на неї виходили найдавніші храми Підзамча — церква Миколая і костел Івана Хрестителя. Середньовічна традиція пов'язує костел Івана Хрестителя з іменем Констанції, церкву Миколая історики вважають надвірним княжим храмом. На Підзамчі було близько десяти православних руських церков і монастирів, серед яких найвідоміший Онуфріївський монастир. Тут виникають католицький (німецький), вірменський, татарський, єврейський, караїмський квартали. Центром німецької громади був костел Марії Сніжної, євреї мали синагогу на правому березі Полтви (в районі ринку Добробут), вірмени — церкву і монастир Анни (Ачкатар). На горбі за містом виник руський православний Святоюрський монастир. На початку XIV ст. Львів стає найбільшим містом на всій території сучасної України і залишається таким до другої половини XVII ст.
Лев помер 1301 року монахом у монастирі у Лаврові в Карпатах, де й був похований. У той час в Золотій Орді почалися чвари і син і наступник Лева I Даниловича Юрій І Львович зміг позиціонувати себе незалежним володарем і коронуватися королівською короною. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха заснування окремої Галицької митрополії, оскільки Київська митрополія перебралася до Владимира-на-Клязьмі, що належав Золотій Орді.
Проте скоро в Орді зміцніла влада хана Узбека. Це збіглося зі смертю Юрія І Львовича близько 1308 року. Його наступники сини Андрій і Лев (одному з них дістався галицький престол, іншому — волинський) вели війни за незалежність від Золотої Орди і загинули. Після них на престол сів їхній племінник (небіж) князь Юрій ІІ Болеслав, пов'язаний із польською князівською династією. Спочатку гарнізон Львова у 1324 році навіть не хотів відчинити перед ним браму. Зміцніло Польське королівство — Юрій ІІ Болеслав змушений був лавірувати поміж ним і Ордою.
Проте у 1340 році руські бояри, незадоволені зростанням при дворі польських впливів, отруїли Юрія ІІ Болеслава у Володимирі. Претензії на Руське королівство висловив польський король Казимир III Великий — зненацька захопив Львів, пограбував державну скарбницю на Високому замку, вивіз до Польщі галицьку королівську корону, мантію і трон. Після смерті хана Узбека у Золотій Орді почалися міжусобиці — волинські бояри обрали на престол литовського князя Любарта, спорідненого із галицькою династією. Любарт зміг встановити свою владу на Волині, а за Галичину (Русь) розгорнулася тривала польсько-литовська війна, в якій брали участь Золота Орда і Угорщина. Протягом 1340—1349 років владу в Руському Королівстві втримував перемиський боярин Дмитро Детько, котрий прийняв титул «capitaneus» — «управитель Руської землі», тобто представник князя.
В княжому Львові, який певний час виконував функції політичного центру Руського королівства крім трьох князівсько-королівських резиденцій (Високий Замок, Низький Замок, та Палац на місці сучасного храму Євхаристії), знаходилось щонайменше дванадцять православних, дві вірменські та одна римо-католицька церква.Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів / За наук. ред. Мирона Капраля. - К : ДНВП "Картографія", 2014. - 95 с. + 5 оригінальних карт, 11 карт-реконструкцій, 6 видів міста
1349—1387: Руське Королівство: протистояння з Польщею та Угорщиною
1349 року польський король Казимир III (разом з уграмиЛ. Городиський, І. Зінчишин. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів: Каменяр, 1998. — 294 с., іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.) вдруге захопив Галичину і здобув Львів — Руське королівство увійшло до складу Польщі на правах автономії. У 1350-их роках Львові почали карбувати власну монету — мідні денарії та півгроші. Львів отримав статус другої столиці Польської Корони поряд із Краковом. Хоч старостами до Львова призначалися представники польської шляхти, проте всюди на місцях сиділа сильна ще руська шляхта і бояри.
Травень 1353 року — військо Любарта спустошило місто.
У той час було відбудовано кам'яний Високий замок. Він був потужною фортецею — до 1648 року його не могли взяти штурмом. Почалася розбудова Низького замку, який залишився королівською резиденцією.
У 1356 році Казимир III затвердив Львову маґдебурзьке право — першому з міст на території сучасної України. Щоправда, початки самоврядування за маґдебурзьким правом простежуються тут ще від часів Лева Даниловича у середовищі католицької німецької громади. Не виключено, що у ХІІІ столітті маґдебурґія поширилася на всю міську територію Львова, а відтак і інші міста Галичини і Волині, про що є документальні свідчення.
Проте польська адміністрація поклала собі перетворити Львів у католицький анклав на території Руського Королівства і усунути від самоврядування русинів. На південній частині давньої міської території (Підзамча) було виділено окрему дільницю. Тут окреслено нову площу Ринок, яка стала центром нового міста. Навколо розбудовано житлові квартали за прямокутним (шаховим) принципом планування. Всю дільницю (Середмістя) обнесено потужними фортифікаціями по лінії сучасних проспекту Свободи, вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців. Сюди спрямовано німецьких колоністів, які невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Саме на цій дільниці повною мірою діяло самоврядування за маґдебурзьким правом. На Ринку було збудовано Ратушу, де засідав магістрат (Лава) на чолі з війтом.
На решту території Підзамча, де проживала переважна більшість міського населення, головно русини, самоврядування не розповсюджувалося. Ця дільниця перебувала в юрисдикції королівського старости, котрий представляв владу польського короля. Тут залишилося в силі звичаєве руське право, характерне для сільських громад; поступово ця колись велика дільниця занепала.
Звідси на нову міську дільницю переселяються русини, вірмени і євреї, але більшість у Середмісті становили німці. Для вірмен — як християн окремої конфесії, — а надто євреїв — нехристиян, були виділені окремі дільниці. На Вірменській вулиці будується вірменський собор Успення Богородиці (Аствацацін), тут з 1364 року був осідок львівського вірменського архієпископа, повноваження якого поширювалися на всю вірменську діаспору на території теперішньої України (крім Криму), Молдови і Волощини. У єврейському кварталі (гетто) на вулиці Жидівській було збудовано нову синагогу. Русини, як і католики, отримали право селитися всюди, в тому числі на Ринку, проте їхня чисельність, порівняно з католиками була мізерною. Також русини не мали у Львові православної ієрархії. Спроби Казимира ІІІ відновити Галицьку православну митрополію (архієпископство) не увінчалися успіхом — вона перебувала в Галичі, який тільки починав зводитися з руїн, і скоро занепала.