Ме́рі Луї́з «Ме́ріл» Стріп (; 22 червня 1949) — американська акторка театру, кіно, телебачення, озвучення, продюсерка кіно та телебачення, співачка. Вважається однією з найкращих кіноакторок сучасності.
Життєпис Мері Луїз Стріп народилася 22 червня 1949 року в Самміті (штат Нью-Джерсі). Батько, Гаррі Вільям Стріп-молодший, — менеджер фармацевтичної компанії, мати Мері Вульф — художниця. Мала двох братів — Дена і Гаррі. Родина належала до пресвітеріанської церкви, предки матері мали швейцарське, ірландське і британське громадянства, батька — нідерландське, його далекі предки були сефардами.
Все дитинство Меріл провела в боро Бернардсвілль, штат Нью-Джерсі, де навчалась у . 1971 року Стріп здобула ступінь бакалавра мистецтв за спеціалізацією «драма» в коледжі Вассар, де її викладачкою недовгий час була акторка Джин Артур, і впродовж чверті за обміном навчалася в Дартмутському коледжі. Згодом здобула ще й ступінь в Єльській школі драми. Під час навчання тут Стріп втілювала різноманітних персонажок у місцевому театральному гуртку: від манірної Олени в шекспірівському «Сні в літню ніч» до 80-річної бабусі у виставі за п'єсою і «Ідіот Карамазов».
Меріл Стріп була заручена з актором Джоном Казале від 1976 року до його смерті від раку легень у березні 1978-го.
У 1978 році одружилася зі скульптором , народила чотирьох дітей: Генрі «Генка» Вулфа Гаммера (13 листопада 1979), Мемі Гаммер (3 серпня 1983), Грейс Гаммер (9 травня 1986) і Луїзу Джекобсон Гаммер (12 червня 1991). Мемі і Грейс стали акторками, Генк — музикантом під ім'ям Генрі Вулф.
На питання, чи дотримується Стріп релігії, відповіла: «Я не дотримуюся ніякої доктрини. Я не належу до церкви, храму, синагоги або ашраму. Але я не виключаю можливості існування Бога. У мене є відчуття того, що я повинна робити світ кращим. Звідки ж воно взялося?».
Кар'єра
Початок акторської кар'єри і перший «Оскар» Стріп розпочала кар'єру на сцені у 1971 році у п'єсі «Плейбой із Севільї». Після закінчення Єльської школи драми Стріп переїхала до Нью-Йорка, де грала в різних театральних виставах, у тому числі в тих, що демонструвалися на — спектаклях «Генріх V», «Приборкання норовливої» з Раулем Хулією в головній ролі та «Міра за міру», де партнерами Стріп були Сем Уотерстон і Джон Казале, з яким у акторки незабаром почались стосунки. 1975 року Стріп не пройшла кастинг на головну жіночу роль у фільмі «Кінг-Конг». Продюсер Діно де Лаурентіс, обговорюючи Стріп зі своїм сином італійською, сказав: «Навіщо ти надіслав мені цю свиню? Ця жінка настільки потворна…» і був шокований, коли акторка відповіла йому тією ж мовою: «Мені дуже шкода, що я розчарувала вас».
1977 року Меріл Стріп вперше з'явилася у повнометражному фільмі — мелодрамі Фреда Циннеманна «Джулія», в якій виконала невелику роль Енн-Марі поряд із Джейн Фондою та Ванессою Редґрейв. Стрічка була прихильно прийнята світовими кінокритиками та здобула три «Оскари» на 50-й церемонії вручення. За рік Стріп погодилася на роль Лінди у військовій драмі Майкла Чіміно «Мисливець на оленів». Як пізніше зізнавалася Стріп, вона дала згоду зіграти у фільмі тільки через те, що одну з головних ролей в ньому виконував її партнер Джон Казале, вже смертельно хворий. Також у ньому грав Роберт де Ніро. Акторка не була зацікавлена в самій ролі і говорила, що «їм була потрібна дівчина між двома хлопцями, і нею стала я». Фільм став подією, він був номінований на дев'ять «Оскарів» і виграв п'ять із них, в тому числі і в категорії «Найкращий фільм». Сама Меріл Стріп висувалася в номінації «Найкраща жіноча роль другого плану», але програла Меггі Сміт. Крім премії Кіноакадемії, Стріп номінувалася і на «Золотий глобус», проте знову програла, цього разу Даян Кеннон. Завдяки фільму до Стріп швидко прийшов успіх, як серед критиків, так і з комерційної точки зору. У захват від гри Стріп прийшов кінокритик Дан Жарден, сказавши: «…Стріп — найкраща акторка всіх часів. Назавжди». З ним погодився Вінсент Кенбі (The New York Times): «Меріл Стріп, яку давно визнали за її перевтілення на сцені нью-йоркських театрів, показала приголомшливу акторську гру…».
Того ж року в мінісеріалі «Голокост» Стріп виконала роль німкені Інги Хельм, яка одружилася з єврейським художником Карлом Вайссом. Пізніше зазначала: «Я погодилася через гроші. Я мала в них велику потребу і не приховую цього». Мінісеріал був позитивно визнаний критикою і номінований на «Еммі» в 15 номінаціях (8 перемог) і три премії «Золотий глобус» (2 перемоги). За роль знедоленої німкені Стріп стала володаркою першої премії «Еммі» в категорії «Найкраща жіноча роль в міні-серіалі або фільмі». Після повернення з Німеччини, де акторка знімалася в «Голокості», вона виявила, що стан Джона Казале сильно погіршав, й увесь свій час до його смерті доглядала за ним. Казале помер від раку легенів 12 березня 1978 року.
1979 року Меріл Стріп з'явилася у трьох картинах: романтичній комедії Вуді Аллена «Мангеттен», політичному трилері Джеррі Шацберга «Зваблення Джо Тайнена» та соціальній драмі Роберта Бентона «Крамер проти Крамера» з Дастіном Гофманом. Всі три фільми були дуже добре прийняті публікою і критикою і відзначені преміями. Останній фільм отримав 9 номінацій на «Оскар» і переміг у 5 з них, включаючи «Найкращий фільм». За роль дизайнерки Джоани Крамер, яка судиться з чоловіком через п'ятирічну дитину, Меріл Стріп здобула першу статуетку на 52-й церемонії вручення; крім цього, Стріп стала лауреаткою премії «Золотий глобус». Вінсент Кенбі назвав гру Стріп «однією з найбільш важливих за 1979 рік», а Дон Вілмотт вважав, що «саме цей фільм зробив з Меріл Стріп справжню зірку». Прикметно, що під час обговорення сценарію з продюсером Стенлі Джеффі, режисером Робертом Бентоном і партнером по знімальному майданчику Дастіном Гофманом Стріп наполягала, щоб її героїня була ближчою до реальних жінок, які стикаються з розлученням і судом, і не була «занадто злою». Всі присутні погодилися із запропонованим Стріп варіантом, і сценарій заново переписали.
1979 року Стріп розпочала роботу над театральною адаптацією «Аліси у Дивокраї» (мюзиклом Alice in Concert). Проєкт створювався у співпраці з письменницею та композиторкою і режисером ; вистава стартувала в нью-йоркському Public Theater у грудні 1980 року. з газети The New York Times назвав Стріп «єдиним дивом» цієї постановки, проте висловив подив, чому вона присвятила їй так багато сил і енергії. До 1980 року Стріп почала грати головні ролі в кінофільмах. Вона з'явилася на обкладинці журналу Newsweek під заголовком «Зірка 80-х». писав про неї: «У її грі присутнє відчуття таємниці; вона не просто імітує (хоча в житті вона чудово вміє копіювати людей). Вона випромінює певну небезпеку, відчуття первісної тривоги, що ховається прямо під поверхнею звичайної поведінки».
Другий «Оскар» та успіх у Голлівуді Після здобуття «Оскару» Меріл Стріп стала затребуваною у Голлівуді й отримала безліч пропозицій зйомок. Першою у 1980-х роках стала роль Сари Вудраф в мелодрамі Карела Рейша «Жінка французького лейтенанта» за класичним романом Джона Фаулза. Разом зі Стріп грав тоді ще актор-початківець Джеремі Айронс. Злагоджена акторська робота принесла Стріп першу премію BAFTA, другий «Золотий глобус» і третю номінацію на «Оскар», в якій вона програла прославленій Кетрін Гепберн, що здобула рекордний 4-й «Оскар» в кар'єрі. 1982 року на екрани світових кінотеатрів вийшла драма Алана Пакули «Вибір Софії» (екранізації однойменного роману Вільяма Стайрона), в якій Меріл Стріп зіграла польку Софію Завістовську, яка пережила нацистську окупацію й емігрувала до США. У новому житті героїню Стріп переслідувало відчуття провини за загибель дітей у таборі (після прибуття туди німецькі солдати надали їй вибір: убити одразу сина або доньку) і за батька, який був переконаним антисемітом. Все це привело Софію до трагічного кінця. За цю роль Стріп здобула другий «Оскар» і третій «Золотий глобус». Авторитетний кінокритик Роджер Еберт так висловив свою думку про акторську гру Стріп:
За словами рецензентки The New York Times Джанет Маслін, Стріп досягла майже неможливого, втіливши героїню Стайрона досить переконливо для глядача, але зберігши весь закладений письменником масштаб персонажки.
1983 році Стріп зіграла свою першу роль, засновану на реальних подіях, у біографічному фільмі Майка Ніколса «Сілквуд». Вона виконала роль викривачки порушень в атомній промисловості та профспілкової активістки , яка загинула за підозрілих обставин в автокатастрофі під час розслідування ймовірних правопорушень на заводі з виробництва плутонію . Стріп відчула особистий зв'язок із Сілквуд, в рамках підготовки вона зустрілася з людьми, близькими до цієї жінки, і в процесі спілкування зрозуміла, що кожен із них бачили різні межі її особистості. Вона сказала: «Я не намагалася перетворити себе на Карен. Я просто намагалася розібратися у тому, що вона зробила. Я зібрала кожну інформацію, яку змогла знайти про неї… Зрештою я просто проаналізувала події в її житті і спробувала зрозуміти її зсередини». Джек Кролл із Newsweek назвав гру Стріп «блискучою», тоді як бойфренд Сілквуд Дрю Стівенс похвалив те, що акторка зіграла Карен як людину, а не як міф. Тоді як батько Карен Білл вважав, що Стріп і фільм принизили його дочку. Полін Кейл вважала, що Стріп не підходила на цю роль.
1985 року Меріл Стріп перевтілилась в данську баронесу Карен фон Бліксен-Фінеке в драмі Сідні Поллака «З Африки». Фільм зібрав хорошу касу і безліч кінопремій, у тому числі 7 «Оскарів» і 3 «Золотих глобуси». Сама Стріп номінувалася на обидві премії та обидва рази поступилася — Джеральдін Пейдж і Вупі Голдберг. Попри численні номінації, світові критики переважно негативно сприйняли акторські роботи Роберта Редфорда. Більшість з них нарікали на відсутність «любовної хімії» між акторами, яка за сюжетом мала бути. Впродовж наступних двох років Стріп з'явилася в двох не звернених до широкої публіки картинах за участю Джека Ніколсона — «Ревнощі» Майка Ніколса і "Будяк "Гектора Бабенка, у яких співала на екрані, вперше від часів телефільму «Секретна служба» (1977).
Драма Фреда Скепісі «Крик у темряві» (1988) принесла акторці нові номінації на «Оскар» і «Золотий глобус», і єдиний в кар'єрі приз за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю; Стріп програла «Оскар» Джоді Фостер і «Золотий глобус» Фостер, Сіґорні Вівер і Ширлі Маклейн. Стріп зіграла , засуджену за , попри її твердження, що дитину викрала собака динго. Вінсент Кенбі назвав гру Стріп «незрівнянною»; з ним погодився і Роджер Еберт, додавши, що «Стріп зіграла ризиковано, але впевнено». Два роки по тому на широкі екрани кінотеатрів вийшла трагікомедія Майка Ніколса «Листівки з краю безодні», в якій Стріп зіграла наркозалежну акторку Сьюзен Вейл. Вчергове Стріп номінувалася на «Оскар» і «Золотий глобус», проте на обох церемоніях вручення статуетки дісталися іншим акторкам — Кеті Бейтс і Джулії Робертс. Після виходу «Листівок» акторка планувала створити феміністичний фільм «Тельма і Луїза» разом з подругою Голді Гоун, але через вагітність Стріп не змогла взяти участь у проєкті, і розробка картини відійшла Рідлі Скотту.
Біографка Карен Холлінгер описала 1990-ті роки як «абсолютний спад популярності фільмів за участю Меріл Стріп»Карен Холлінгер, Biography of Meryl Streep, сторінка 78. Перша половина 1990-х виявилася найневдалішою в кар'єрі Стріп. Якщо за провальну комедію «Дияволиця» акторку висували на «Золотий глобус», то надалі невдачі переслідували Стріп по п'ятах. У першій половині 1990-х вона зіграла в таких провальних, за відгуками кінокритиків, картинах як «Заради іншого життя» (1991), «Смерть їй личить» (1992), «Дім духів» (1993), «Дика річка» (1994). Єдиним успішним проєктом серед них була драма Клінта Іствуда «Мости округу Медісон», в якій Стріп перевтілилася в добропорядну італійку Франческу Джонсон. Фільм Іствуда часто порівнюють з радянською мелодрамою Тетяни Ліознової «Три тополі на Плющисі».