Ча́сів Яр — місто в Україні, адміністративний центр Часовоярської міської громади Бахмутського району Донецької області. 2011 року населення складало 14 тис. осіб.
Географія Місто розташоване за 10 км від Бахмуту та 65 км від обласного центру.
До Часовоярвської міської громади входить 2 села та 1 селище, а саме село Григорівка, село Богданівка та селище Калинівка, докладніше про Часовоярвську міську громаду.
У місті є декілька ставів — Дніпровський, Центральний, Хлібопекарський та Ставок 30-річчя. Крім того, через місто тече Канал Сіверського Донця.
Історія За даними 1859 року Грузьке (Плещеєве), панське село, над Грузькою, 16 господ, 114 осіб.
Місто постраждало внаслідок Голодомору 1932—1933 років: кількість встановлених жертв — 387 людей.
У 1938 році Часів Яр набув статусу міста.
Друга світова війна Під час Другої світової війни Часів Яр був під окупацією німецьких військ, які захопили місто 28 жовтня 1941 року. Протягом перших двох днів окупації відбувався масова крадіжка речей німцями у місцевого населення. На третій день з'явилася окупаційна влада у вигляді бургомістра Ахматенка та групи поліцейських. Міська управа знаходилася у будівлі школи імені Орджонікідзе, а на вулиці Горького розташовувалося відділення гестапо. Для німецьких солдат був влаштований «міський театр» у будівлі клубу Новошамотного заводу, де проводилися кіносеанси. У діючих під час окупації протягом 1942-1943 років велику увагу приділялося вивченню німецької мови, у класах були розміщені портрети Гітлера.
Окупаційна влада ввела у місті комендантську годину з 20:00, зобов'язала мешканців дотримуватися режиму світломаскування, здати всі радіоприймачі. Всі працездатні були зобов'язані зареєструватися на біржі праці. Обліком громадян займався паспортний стіл.
У першу зиму німецької окупації у квартирах і приватних будинках не було електрики та води. Місцеве населення не мало ніяких коштів для існування. Люди направлялися за декілька кілометрів до сусідніх сіл, що виміняти хоч декілька продуктів для себе.
Навесні 1943 року німецькі спеціалісти на Часівоярському вогнетривкому комбінаті намагалися відновити власне виробництво. Але преси були виведені з ладу та зібрати їх не вдалося.
Мешканців Часового Яру примусово виводили маршем під наглядом німецьких конвоїрів на дорожні та інші роботи. З березня 1942 року відбувалося примусове вигнання хлопців та дівчат на роботу до Німеччини.
З Часового Яру до Бахмута протягом січня-березня 1942 року було вигнано та страчено у алібастровій шахті більше 60 сімей євреїв.
Перед звільненням Часового Яру 5 вересня 1943 року солдатами 266-ї і 279-ї стрілкових дивізій, а також 1001-м стрілковим полком Радянської армії, гітлерівці намагалися максимально знищити ту інфраструктуру, яка на той момент залишалася цілою. Внаслідок тяжких боїв залишки Часового Яру були перетворені на руїни.
Російсько-українська війна
11 травня 2014 року у місті був проведений псевдореферендум щодо створення так званої «Донецької народної республіки». Його ключовим організатором був Юрій Карпеченко, який працював звичайним водієм автобуса. Через два місяці, 11 липня 2014 року, Збройні сили України ліквідували колаборанта.
9 липня 2022 року російськими обстрілами міста був знищений вокзал і частково зруйновано два п'ятиповерхові будинки. За попередніми даними удар був завданий балістичними ракетами ОТРК «Іскандер».
Один із будинків, в який влучили російські окупанти, — це гуртожиток, де перебували цивільні люди. Було повністю знищено два під'їзди.
Рятувальні та пошукові роботи були завершені вранці 14 липня 2022 року. З-під завалів дістали 48 тіл загиблих, серед них одна дитина. Врятувати вдалось 9 постраждалих.
Через війну населення міста впало в 15 разів. Станом на 1 вересня 2024 року в Часовому Яру перебуває близько 496 людей. Переважно, це пенсіонери, які відмовляються від евакуації. Решта населення числяться як ВПО.
В січні 2025 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила опублікувала відео Часового Яру з пташиного польоту на якому видно, що не залишилось жодної вцілілої будівлі. Також стало відомо, що станом на січень 2025 ЗСУ контролювало 30% території міста, а територія Часівоярського вогнетривкого комбінату була захоплена ворогом.
Намагання захопити стратегічно важливе місто коштували російській армії надзвичайно дорого. За даними ОТУ «Луганськ», за рік оборони Часового Яру (квітень 2024 — квітень 2025) втрати противника склали: Особовий склад: 3301 вбитий («безповоротні втрати») та 5107 поранених («санітарні втрати») — загалом понад 8400 осіб. Танки: Знищено 44 одиниці. Бойові броньовані машини (ББМ): Знищено 167 одиниць. Артилерійські системи: Знищено 139 одиниць. Засоби РЕБ: Знищено 24 одиниці. РСЗВ: Знищено 3 одиниці. Автомобільний транспорт: Знищено 693 одиниці. БПЛА: Знищено 7736 одиниць.
Станом на квітень 2026 року українські військові контролюють частину цього міста. Повний контроль над ним дав би загарбникам можливість просуватися далі у напрямку Костянтинівки та заходити на висоти.
Політика Парламентські вибори, 2019 На позачергових парламентських виборах 2019 року у місті функціонували 11 окремих виборчих дільниць № 140650–140660.
Результати зареєстровано 10767 виборців, явка 44,73%, найбільше голосів віддано за «Опозиційну платформу — За життя» — 50,26%, за «Слугу народу» — 23,22%, за «Опозиційний блок» — 8,92%. В одномандатному окрузі найбільше голосів отримав Федір Христенко (Опозиційна платформа — За життя) — 41,53%, за Дмитра Реву (Опозиційний блок) — 25,28%, за Родіона Вощанова (Слуга народу) — 18,48%.
Населення За даними перепису 2001 року, населення міста становило 16 767 осіб, із них 52,39 % зазначили рідною мову українську, 46,62 % — російську, 0,16 % — вірменську, 0,14 % — циганську, 0,10 % — білоруську, 0,06 % — румунську, 0,01 % — грецьку, гагаузьку та німецьку мови .
Станом на вересень 2024 року в місті залишалося 496 жителів .
Економіка У Часовому Ярі за радянських часів був найбільший в Україні й один із найбільших в СРСР комбінат вогнетривких виробів, який відкритий на базі багатого родовища високоякісних вогнетривких глин (площа родовища бл. 2000 га, введено в експлуатацію у 1880-х роках); випускав широкий асортимент вогнетривких виробів.
Існували заводи: Часовоярський ремонтний завод, залізобетонних виробів та дослідно-експериментальний.
У місті діяв краєзнавчий музей.
Відомі особи Гагін Віктор Іванович (1934—2016) — письменник і краєзнавець. Шамшур Анатолій Іванович (1924—1943) — Герой СРСР. Брагіна Людмила Лазарівна (нар. 1938) — радянський матеріалознавець. Кобзон Йосип Давидович (1937—2018) — радянський і російський естрадний співак, політичний та громадський діяч. Ландік Володимир Іванович (нар. 1949) — український політик.
Пам'ятки
Водонапірна вежа Шухова, яка розташована на території ПАТ «Часівоярський вогнетривкий комбінат». 5 листопада 2019 її внесено до Переліку як щойно виявлений об'єкт науки і техніки за категорією національного значенняhttps://rda.org.ua/rda/bahmutska/news/1575026348/. Водонапірна башта в м. Часів Яр — це єдиний витвір видатного інженера В. Шухова, який донедавна зберігався на сході України. Скіфський курган, на якому встановлено триангуляційну вежу, що слугує вказівником географічних координат на місцевості. Ботанічний заказник «Рідкодуб'я» — заснований 1972 року і налічує більше сотні дубів, віком від 200 до 400 років.
Примітки
Література
Василь Пірко. Заселення Степової України у XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с. Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с. Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII століттях (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с. Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8 Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні у 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ імені Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с. Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров. — Укр. культурол. центр, Донец. видання Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 с.
Посилання