Напад на Перл-Гарбор () або Гавайська морська операція () — раптовий комбінований напад японської палубної авіації авіаносного об'єднання віцеадмірала Тюїті Наґумо та японських карликових підводних човнів, що були доставлені до місця нападу підводними човнами Японського імператорського флоту, на американські військово-морську та повітряну бази, розташовані в околицях Перл-Гарбора на острові Оаху, Гавайські острови. Напад був здійснений рано-вранці 7 грудня 1941 року за місцевим часом і став початком війни на Тихому океані між Японією та США. Мета нападу на Перл-Гарбор — нейтралізація тихоокеанського флоту США для забезпечення свободи дій японської армії і флоту в Південно-Східній Азії.
Японське військове командування називало напад «Гавайською операцією» та «Операцією AI», а під час планування — «Операцією Z».
Передісторія Відповісти точно на питання про причини трагедії Перл-Гарбора неможливо. Більшість американських істориків наголошує на раптовості й «підступності» японського нападу. Насправді у складній міжнародній ситуації 1930-х років США намагалися всіма силами зберегти мир на Тихому океані й не допустити загострення відносин з Японією. Робилось це не тільки і не стільки з міркувань миролюбності. Просто американське командування збройними силами вважало, що їхня країна не готова до боротьби на два фронти в прийдешній світовій війні, і як пріоритетний обрало європейський напрям. Американці не тільки не втручались в японсько-китайську війну, але навіть не відреагували на знищення японськими літаками американської канонерки «Пенаї», що приймала на борт співробітників посольства США, які евакуювалися (інцидент стався на річці Янцзи 12 грудня 1937 року).
Тривало постачання в Японію нафти і брухту; весною 1941 року конгресмен Дж. Кіфі навіть звинуватив уряд демократів у тому, що «озброюючи Японію, США стали її партнером по агресії».
17 серпня 1941 року президент Рузвельт заявив, що якщо Японія здійснюватиме подальші дії зі встановлення панування над сусідніми країнами за допомогою сили або загрози силою, то США змушені будуть вжити всіх можливих заходів для охорони своїх законних прав та інтересів.
16 жовтня 1941 року уряд Коное, який виступав проти війни зі США і робив відчайдушні, але невдалі спроби домовитися з американцями про розподіл сфер впливу, пішов у відставку, і новий прем'єр-міністр (57-річний генерал Тодзіо) віддав наказ готуватися до нападу на Перл-Гарбор. Японському послу в Вашингтоні була передана директива, згідно з якою встановлювався граничний строк перемовин зі США — 25 листопада 1941 року. Після цієї дати переговори варто було продовжувати лише з метою маскування справжніх намірів Японії. Але навіть у таких форс-мажорних обставинах міністерство закордонних справ Японії 20 листопада 1941 року спробувало досягнути угоди зі США: японський посол Номура запропонував уряду Рузвельта досить м'який проєкт мирного договору: сторони мали б узяти на себе зобов'язання не просувати своїх сил у будь-які райони Південно-Східної Азії й південної частини Тихого океану (за винятком Індонезії, де вже перебували японські війська). Японія обіцяла вивести свої війська з Індокитаю після підписання миру з Китаєм. Натомість США мали б відновити торгові стосунки з Японією й поставляти їй необхідну кількість нафти. Відповідь США була неочікувано жорсткою: від Японії вимагалось добровільно відмовитись від усіх завоювань і відновити стан справ на 18 вересня 1931 року. Ця нота отримала назву Програми десяти пунктів; японською стороною вона була розцінена як ультиматум.
2 грудня японський уряд запросив у союзних їй Німеччини й Італії формальні зобов'язання щодо спільної з Японією війни проти США. У відповідь Муссоліні в характерному для нього зверхньому стилі заявив, що японсько-американська війна неминуча «зважаючи на тупоголовість Сполучених Штатів і підступну натуру президента Рузвельта»; Ріббентроп же просто передав до Токіо (4 грудня 1941 року) текст німецько-італо-японської угоди про спільне ведення війни й про відмову від сепаратного миру.
Зарозумілий тон, взятий американськими дипломатами на переговорах з Японією, також пояснювався впевненістю вищого керівництва й командування флотом США в тому, що 1941 року головні зусилля Японії будуть спрямовані проти Приморських областей СРСР. До 7 грудня 1941 року керівник розвідки Тихоокеанського флоту Лейтон отримав 50 повідомлень із різних джерел, що японці без сумніву вже наступного тижня нападуть на СРСР. . Виходячи з цих даних, військові аналітики прогнозували японську агресію проти СРСР, вважаючи малоймовірним напад на британські колонії й США.
В Японії справді була досить впливова партія, яка вимагала нападу на Радянський Союз. Представниками цієї партії були деякі високі чини в командуванні сухопутними силами Японії. Але керівництво військово-морським флотом наполягало на здійсненні удару в південному напрямку. Відносини між армією й флотом загострилися настільки, що в штабі сухопутних військ стали відкрито говорити, що флот — мало не головний ворог країни. Окремі армійські офіцери навіть висловлювали готовність розправитися зі зрадниками. Весною 1939 року командування флоту мусило встановити кулемети в будівлі морського Міністерства, яке відтоді охороняв батальйон морської піхоти.
Оскільки за кількістю військових кораблів Японія значно поступалася США, японське морське командування зробило ставку на якісну перевагу. На початок війни в складі японського флоту перебували не лише найсучасніші лінкори, а й шість найкращих у світі авіаносців.
Тихоокеанський флот США створено 1919 року. Зазвичай він базувався в Каліфорнії, лише періодично висуваючись до Гавайських островів. Проте через складну міжнародну ситуацію 7 травня 1940 року Тихоокеанський флот отримав офіційне призначення залишитися в Перл-Гарборі на невизначений час.
Стратегічні переваги від розміщення американського флоту на Гавайських островах були очевидними й визнавались навіть японцями. Адмірал Сігеру Фукудоме казав: «Доки американський флот залишався на Гаваях, складалася стратегічна ситуація більш напружена і загрозлива для Японії, ніж тоді, коли флот був на базах на Тихоокеанському узбережжі США».
Керівники військово-морського міністерства чудово розуміли, що, поки на Гавайських островах розташовується потужний Тихоокеанський флот США, дії армії й флоту їхньої країни у Південних морях будуть перебувати під постійною загрозою удару з флангу. Тому головнокомандувач Об'єднаним флотом Японії адмірал Ісороку Ямамото (учасник Цусімської битви, під час якої він втратив два пальці лівої руки) запропонував одночасно з наступом на південь завдати удару з повітря по Перл-Гарбору.
Погіршення стосунків між Токіо і Вашингтоном Японські завоювання в Східній Азії загрожують американським інтересам, і Вашингтон втручається проти Японії, не йдучи до збройного протистояння. Таким чином, Вашингтонський договір 1922 року обмежує тоннаж японського військового флоту у світі до третього рангу. У відповідь на міжнародний дипломатичний тиск після вторгнення в Маньчжурію Токіо вирішив залишити Лігу Націй у 1933 році. У період з 1935 по 1937 роки США обрали невтручання, оприлюднюючи низку законів про нейтралітет.
Японія підписала Антикомінтернівський пакт у 1936 році. У 1937 році президент Франклін Делано Рузвельт виголосив у Чикаго промову карантину, в якій він засуджує диктатури, включаючи японську. Наступного року в своїй промові про стан Союзу він запропонував збільшити військові витрати. У грудні 1937 року, на момент різанини в Нанкіні, японські літаки затопили американського канонерського човна «Панай» на Янцзи. Вашингтон отримав вибачення, але напруга між двома країнами швидко зростала. У 1939 році американський уряд закінчив торговий договір, підписаний у 1911 році, прелюдію до комерційного ембарго.
У 1940 році Імперія приєдналася до сил осі, підписавши тристоронній пакт. Того ж року Імператорський генеральний штаб, скориставшись поразкою Франції та ослабленням Сполученого Королівства, дозволив створити військові бази у Французькому Індокитаї. Відразу після того, як угода, укладена 22 вересня, з губернатором Французького Індокитаю, Японія розпочинає наступ на Лангшон і бомбардує Хайфон.
1941 рік — це рік підйому між двома країнами: у травні 1941 року Вашингтон підтримував Китай за рахунок надання оренди. Після відмови Японії вийти з Індокитаю та Китаю, за винятком Манчукуо, США, Великобританія та Нідерланди постановили з 26 липня 1941 р. повне ембарго на нафту та сталь, а також замороження японських активів на американській землі. Через п'ять місяців поставки нафти в Японію зменшуються на 90 %. Японський уряд, наляканий думкою, що рано чи пізно країна опиниться повністю позбавленою цих дорогоцінних ресурсів, розуміє, що він повинен швидко знайти рішення, щоб вийти з тупика.
Імператорська конференція, що відбулася 6 вересня 1941 року, вирішує, що війна буде проведена проти США та Великобританії, якщо домовленість не буде знайдена з Вашингтоном в короткий проміжок часу. Цей компроміс відображає дві течії, які виступають одна проти одної в японському уряді. Фумімаро Коно, тодішній прем'єр-міністр Японії, займає позицію на стороні переговорів зі Сполученими Штатами і, принаймні, сподівається, миру. Підтриманий серед інших імператором, він намагався зустрітися з президентом Рузвельтом на початку серпня з метою довести японську добросовісність, навіть якщо війна вибухне. З іншого боку, військові лідери, як Осамі Нагано, люто виступають проти всього, що може затримати негайний вступ Японії у війну. За їхніми підрахунками, чим раніше почнеться і швидше закінчиться війна, тим більші шанси в Японії на перемогу. Таким чином, це опозиція цих двох точок зору, що означає, що наприкінці імперської конференції 6 вересня обраний такий план: у захисників дипломатії є кілька тижнів, щоб спробувати переговори, поки продовжують підготовку до війни, після чого вона буде оголошена, що вже на цьому етапі, здається, є найбільш імовірним результатом. Таким чином, війна, ймовірно, але не обов'язково неминуча, і на цьому етапі відмовою японців від їх експансіоністської політики можна її уникнути.
Напад Перл-Гарбор — це не план, підготовлений спільно Німеччиною та Японією, а японська ініціатива, німці бачили тут свій інтерес. 16 жовтня прем'єр-міністр Японії Фумімаро Коно пішов у відставку зі своєї посади, зрозумівши, що «угода зі Сполученими Штатами щодо проблеми військ у Китаї — це єдине, що тепер може зупинити військову підготовку. Логіка очевидна. Лише новий уряд, який не буде пов'язаний з рішенням від 6 вересня, може зупинити імпульс до війни». Він також розуміє, що його ідеї не подобаються, і вважає за краще поступитися місцем військовому. Він погодився з генералом Тодзьо, який потім запропонував принца Нарухіко Хігашікуні, дядька імператора, щоб замінити його. Хірохіто відмовляється від цієї кандидатури, запропонованої військовими, і, скоріше, вибирає генерала Хідекі Тодзьо, прихильника війни, а також людини, відомої своєю вірністю імператору. Таким чином, попри своє особисте переконання, призначення Тодзьо може навпаки, виявитися останнім шансом на мир: "Людина обмежена, він пов'язаний з імператором почуттям покори та непохитного обов'язку. «Ми все ще лише люди; імператор божественний, зауважує він. Я завжди буду схилятися перед божественністю і величчю Його Високоповажності.» Після дискусії з імператором, який був стурбований ідеєю війни, Тодзьо погодився максимально сприяти переговорам, щоб уникнути війни та задовольнити свого суверена.