Гнат Іванович Ґіжицький (; ) — російський генерал-майор, дійсний статський радник.
Життєпис Гнат Ґіжицький народився 1752 року в родині Тадеуша Ґіжицького та його дружини Аґнешки Раковської, походив зі шляхетського роду герба Ґоздава. У 1770 році був прийнятий до двору польського короля Станіслава-Августа Понятовського (1732–1798) на посаду камергера і кілька разів відвідував Санкт-Петербург із дорученнями від короля.
У 1780 році вступив на російську службу з призначенням засідателем Могильовського губернського суду в чині надворного радника, а в 1782 році перейшов на військову службу. Служив у кавалерії та був зарахований підполковником до Лейб-кірасирського полку. У 1785 році переведений до Ризького карабінерного полку, а в 1787 році перебував у свиті імператриці Катерини II під час її подорожі до Криму.
Брав участь у російсько-турецькій війні 1788–1791 років. У 1790 році призначений до Олександрійського легкокінного полку, відзначився під час облоги та взяття фортеці Кілія, за що був нагороджений чином полковника. 28 червня 1791 року став командиром Олександрійського легкокінного полку, відзначився також у битві під Мачиною.
Брав участь у російсько-польській війні 1792 року та у придушенні польського повстання 1794 року під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Відзначився в боях під Брестом і біля Крупчиць, де був поранений кулею в праву ногу. У рапорті генерала Павла Сергійовича Потьомкіна генерал-аншефу Олександру Васильовичу Суворову зазначалося: «Хоробрі бригадир і кавалер Поліванов та полковник Ґіжицький атакували ворога з таким завзяттям і мужністю, що, попри жорстокий гарматний і стрілецький вогонь, миттєво врізалися у ворога ще до входу в село і залишили на місці купи трупів. Весь штаб та старші офіцери надавали найвидатнішу допомогу, а рядові солдати відзначилися хоробрістю. Але, на жаль, обидва ці хоробрі командири своїх полків поранені. Відмінний і завжди хоробрий бригадир Поліванов поранений картеччю в щоку, полковник Ґіжицький — кулею в ногу».
Ледь одужавши від поранення, повернувся до лав війська і 15 жовтня 1794 року взяв участь у битві під Кобілкою. 22 вересня 1795 року отримав чин бригадира, 16 липня 1797 року — генерал-майора, а 9 жовтня 1797 року був призначений шефом гусарського генерал-майорського полку Ґіжицького (Олександрійські гусари). 26 жовтня 1798 року пішов у відставку «через погіршення здоров'я».
Після відставки проживав на землях, що були йому милостиво подаровані (12 000 десятин) у Херсонському повіті, де заснував селище Ґіжицьке (нині Ряснопіль). У 1801 році придбав у полковника Булацеля ще 6 000 десятин землі, завдяки чому став одним із найбільших землевласників на півдні Росії.
З початком французько-російської війни 1812 року взяв активну участь у формуванні народного ополчення в Малоросії та був призначений начальником Житомирського ополчення. Брав участь у бойових діях проти поляків та австрійців на Волині, воював під Ковелем і Любомлем. У 1813 році перебував під час облоги Замостя, а після капітуляції гарнізону в грудні того ж року був призначений тимчасовим комендантом фортеці. У 1814 році остаточно пішов у відставку.
Помер у 1816 році у віці 64 років.
Сім'я Був одружений з Тетяною Петрівною Голецькою, від якої мав синів Олександра (1791–1848) та Миколу.
Нагороди
Орден Святого Георгія 4-го класу (1 січня 1795) Орден Святої Анни 1-го ступеня (1792) Орден Святого Володимира 4-го ступеня з бантом (1792) Орден Святого Володимира 3-го ступеня (1794) Золота шабля «За хоробрість»
Посилання