Рабство в Тунісі було специфічним проявом арабської работоргівлі, яке було скасовано 23 січня 1846 року Ахмедом I беєм. Туніс знаходився в схожому становищі з Алжиром, маючи географічне розташування, яке пов'язувало його з головними транссахарськими шляхами. За свідченнями сучасників, у XVIII столітті сюди прибували каравани з Феццана та Гадамеса, які складалися виключно з золотого піску та рабів.

На початку XIX століття щорічно прибувало від 500 до 1200 рабів. З Тунісу їх переправляли далі до портів Леванту.

Походження

Туніські раби походили з двох головних зон: Європи та великої території, що простягалася від Західної Африки до озера Чад. Королівства Борну та регіон Феццан постачали більшість караванів. Переважна частина людей потрапляла в рабство під час локальних війн між ворогуючими племенами або під час розбійницьких набігів з метою викрадення. Караванні шляхи з багатьох сахарських центрів закінчувалися в Тунісі. Окрім Гадамеса, який з'єднував бейлік із Феццаном, Мурзуком та королівством Борну, Тімбукту підтримував регулярний контакт із бейліком через караванний шлях, що проходив через Мзаб та Джерид. Це пов'язувало країну з африканськими групами та народами великої зони, що охоплювала землі народу бамбара, місто Дженне та кілька регіонів центральної частини Західної Африки. Імена рабів та вільновідпущеників, зафіксовані в архівних документах, підтверджують це розмаїття походжень: поряд із поширеними іменами на кшталт Бурнауї, Гдамсі та Уарглі, зустрічаються імена, що вказують на походження з інших центрів Західної Африки, такі як Дженнауї та Томбуктауї.

Європейських рабів, зі свого боку, захоплювали під час раззій (набігів) на узбережжя європейських країн, переважно Італії, Франції, Іспанії та Португалії, а також під час захоплення європейських кораблів. Чоловіків використовували для різних робіт (наглядачі, громадські роботи, солдати, державні службовці тощо), тоді як жінок — як домашню прислугу та в гаремах. На відміну від чоловіків, жінок звільняли вкрай рідко, хоча вони часто приймали іслам.

Чисельність

Хоча кількісних даних для XVIII століття не існує, деякі часткові переписи, проведені в середині XIX століття, дозволяють зробити певні приблизні висновки про кількість рабів у країні. Люсетт Валенсі запропонувала оцінку близько 7000 рабів або нащадків рабів у Тунісі в 1861 році, спираючись на реєстри, що включали списки звільнених. " Esclaves chrétiens et esclaves noirs à Tunis au XVIIIe siècle ", Lucette Valensi, Annales. Économies, Sociétés, Civilisations, vol. 22, n°6, 1967, Однак такий систематичний облік темношкірого населення був не надто точним з кількох причин: скасування рабства відбулося за десять років до першого обліку населення, який підлягав сплаті меджба (податок, введений у 1856 році), і тому значна частина цих груп, розпорошених по різних верствах суспільства, уникла системи контролю. Частота колективних звільнень темношкірих рабів у разі смерті принца чи принцеси дає деякі важливі порівняльні цифри. У 1823 році 177 рабів було звільнено після смерті принцеси.Archives nationales de Tunisie, série historique, dossiers relatifs aux familles princières, document 58188 На основі цифр, наданих мандрівниками, Ральф Остін вивів середні показники, оцінивши загальну кількість рабів у 100 000 осіб.Ralph Austin, The Transaharian Slave Trade. Essays in the economic history of the Atlantic slave trade, New York Academy Press, 1979 Зі свого боку, Луї Ферр'єр у листі до Томаса Ріда, британського консула в Тунісі, підрахував, що у 1848 році налічувалося 167 000 рабів і звільнених рабів. Щодо європейських рабів, кількість жінок визначити важко. Деякі історики, як-от Роберт К. Девіс,Robert C. Davis, Esclaves chrétiens. Maîtres musulmans. L'esclavage blanc en Méditerranée (1500—1800), éd. Jacqueline Chambon, Paris, 2006 оцінюють їхню частку приблизно в 10 %, але ці цифри ґрунтуються на даних про викуп рабів; це може просто означати, що жінок викуповували рідко. Ця цифра у 10 % викликає особливі сумніви, оскільки рабів, захоплених під час прибережних набігів, було більше, і під час цих набігів жінки складали в середньому п'ять із кожних восьми полонених.

Крім того, розподіл рабів по регіонах не був однорідним. На південному сході частка була досить високою (особливо в оазах). Деякі села містили явну більшість рабів, як-от села на південь від Габеса. У самому Тунісі, незважаючи на постійне постачання, ця група, ймовірно, залишалася меншістю населення і не перевищувала кількох тисяч. Таким чином, райони концентрації рабів були зосереджені між Тунісом, Сахелем та південним сходом.

За даними Раеда Бадера, що ґрунтуються на оцінках транссахарської торгівлі, між 1700 і 1880 роками Туніс прийняв 100 000 темношкірих рабів, порівняно з лише 65 000 в Алжирі, 400 000 в Лівії, 515 000 в Марокко та 800 000 в Єгипті. Raëd Bader, Noirs en Algérie, XIXe-XXe siècles, éd. École normale supérieure de Lyon, 20 June 2006

Організація Соціальна організація традиційного туніського суспільства пропонувала низку специфічних ролей для рабів. Ага рабів, зазвичай головний євнух Бея, відповідав за підтримання порядку серед груп і вирішення суперечок, які могли виникнути між господарями та рабами або між самими рабами. Записи та звіти підтверджують відносну автономію організації, яка надавалася рабам Тунісу, а також захист, який їм поширював уряд. Цей захист свідчить про гостре усвідомлення урядом правил належної поведінки та поводження з рабами, приписаних ісламом. Захищаючи цю меншість, уряд забезпечував собі її беззастережну лояльність, особливо охоронців Бея, які набиралися з числа рабів. На додаток до цієї політико-адміністративної структури, раби, вочевидь, мали власні специфічні релігійні організації, такі як братства, функції яких не обмежувалися лише духовним життям членів. Братства брали на себе численні соціальні функції, які ставали найбільш очевидними після звільнення раба. Для рабів звільнення зазвичай означало перехід з-під опіки господаря під опіку братства, яке замінювало їм розширену сім'ю або плем'я.

Функції

Економічна роль

Рабство в Тунісі здебільшого відповідало потребам міського суспільства. Однак дослідження основних підприємств міста Туніс, проведені багатьма вченими, не вказують на концентроване використання рабів у трудомістких секторах.Pierre Fennec, La transformation des corps de métiers à Tunis sous l'effet d'une économie de type capitaliste, Tunis, 1964 Основні традиційні ремесла, такі як ткацтво, виготовлення шешії або обробка шкіри, продовжували залишатися прерогативою місцевої робочої сили. Робота на цих підприємствах все ще виконувалася вільними людьми, і рабство не можна було пояснити лише економічними потребами. Однак в оазах південного Тунісу групи рабів використовувалися в сільському господарстві і особливо на іригаційних роботах. Саме на півдні країни рабство найдовше продовжувало існувати після його офіційного скасування в 1846 році і зберігалося навіть у двадцятому столітті. Вів'єн Пак описує подібні явища: «В оазах рабів використовували переважно як домашню прислугу, для копання колодязів і каналів. Вони працювали від сходу до заходу сонця, отримуючи за свою важку працю лише тарілку кускусу. Коли вони стають шушан, їхній статус прирівнюється до хаммес і вони отримують відсоток від урожаю. Але їхнє робоче навантаження залишається тим самим…»Viviane Pâques, L'arbre cosmique dans la pensée populaire et dans la vie quotidienne du nord-ouest africain, Paris, 1964

Домашня прислуга

Рабині переважно використовувалися або як домашня прислуга, або як наложниці. Наложниці багатих містян, які народжували сина своєму господарю, вважалися найбільш привілейованими, оскільки вони отримували статус умм аль-валад і ставали вільними після смерті господаря; наложниця бедуїна переважно жила тим самим життям, що й решта членів племені та жінки родини.Women and Slavery: Africa, the Indian Ocean world, and the medieval north Atlantic. (2007). Grekland: Ohio University Press. p. 13 Домашні рабині жили важко, і рівень народжуваності серед рабів був низьким; відзначалося, що дитяча смертність серед рабів була високою, дівчаток-рабинь часто ґвалтували ще в дитинстві, і вони рідко доживали до сорока років, а бідніші власники часто змушували їх до проституції.

Джерела одностайні щодо значного «домашнього» характеру рабства в Тунісі. Фактично володіння рабами було ознакою шляхетності в місті Туніс, а майже повсюдне утримання одного або кількох рабів для домашніх справ свідчить про яскраво виражену тенденцію зневаги до фізичної праці — традиційну аристократичну рису. Деякі загальні практики при туніському дворі сприяли вкоріненню цієї традиції: принци від епохи Хафсідів до беїв династії Хусейнідів використовували рабів виключно як палацову варту та прислугу у своїх гаремах. Інтегруючи рабів у повсякденне життя двору, принци надавали приклад використання рабів для тисяч аристократів, які жили при дворі, та для міської знаті.

В уряді

Крім того, як зазначає французький лікар і натураліст Жан-Андре Пейсонель, християнські раби європейського походження, які прийняли іслам, могли досягти високих посад — аж до головних державних постів. Наприклад, династія Мурадідів була заснована рабом-корсиканцем, або кілька міністрів династії Хусейнідів, такі як Хайр ад-Дін-паша, який був захоплений корсарами і проданий на невільничому ринку Стамбула. Деякі правителі, такі як Хаммуда-паша та бей Ахмад I, навіть народилися від матерів-рабинь.

Інші раби європейського походження після прийняття ісламу самі ставали корсарами і захоплювали інших європейських рабів (іноді нападаючи на власні рідні міста).

Скасування

29 квітня 1841 року Ахмед I бей мав зустріч з Томасом Рідом, який порадив йому заборонити работоргівлю. Ахмед I був переконаний у необхідності цього кроку; будучи сином рабині, він вважався відкритим до прогресу і швидким на дії проти всіх форм фанатизму. Він вирішив заборонити експорт рабів того ж дня, коли зустрівся з Рідом. Діючи поетапно, він закрив невільничий ринок Тунісу в серпні та проголосив у грудні 1842 року, що всі народжені в країні відтепер будуть вільними. César Cantu, Histoire universelle, traduit par Eugène Aroux et Piersilvestro Léopardi, tome XIII, éd. Firmin Didot, Paris, 1847, p. 139

Щоб пом'якшити невдоволення, Ахмед заздалегідь отримав фетви від улемів через баш-муфтія Сіді Брахім Ріахі, який категорично заборонив рабство, що не мало прецедентів в арабо-мусульманському світі. Повне скасування рабства в усій країні було проголошено указом від 23 січня 1846 року. Original decree of 23 January 1846 on the enfranchisement of slaves (National archives of Tunisia) French translation of the decree of 23 January 1846 on the enfranchisement of slaves (Portal of Justice and Human rights in Tunisia) Однак, хоча скасування було прийняте міським населенням, воно було відкинуте — за словами Ібн Абі Діяфа — на острові Джерба, серед бедуїнів та серед селян, які потребували дешевої та покірної робочої сили.Ibn Abi Dhiaf, Al Ithaf, tome 4, pp. 89-90

Цей опір виправдав друге скасування, оголошене французами в указі бея Алі III 28 травня 1890 року. Décret du 28 mai 1890, Journal officiel tunisien, 29 May 1890 Цей указ передбачав фінансові санкції (у вигляді штрафів) та кримінальні покарання (у вигляді ув'язнення) для тих, хто продовжував займатися работоргівлею або тримати рабів як прислугу. Колоніальні звіти мали тенденцію оминати увагою перше скасування і зосереджуватися на другому.

Після скасування

Нащадки рабів переважно субсахарського походження, харатіни, були і досі часто залишаються соціально ізольованими в деяких країнах Магрибу, живучи в умовах сегрегації в харатінських гетто. Вони прийняли іслам за часів арабів та берберів і зазвичай сприймаються як ендогамна група колишніх рабів або їхніх нащадків., Quote: «Haratine. Social caste in several northwestern African countries consisting of blacks, many of whom are former slaves (…)»