Фес-ель-Балі () — найстаріша частина Феса, Марокко. Це один із трьох головних районів Феса, поряд із Фес-Дждидом та створеним французами Віль-Нувель («Нове місто»). Разом із Фес-Дждидом він утворює медину (історичний квартал) Феса, важливу для збереження досучасного міського планування та численних історичних пам'яток, які принесли йому статус об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО.
Фес-ель-Балі був заснований як столиця династії Ідрісидів між 789 і 808 роками нашої ери. Спочатку він складався з двох окремих міст по обидва боки річки Фес, які згодом об'єдналися за часів правління Альморавідів (XI—XII століття). Навіть коли Марракеш замінив його як політичну столицю, місто продовжувало процвітати в наступні століття завдяки своєму економічному та релігійному значенню. У 13 столітті династія Маринідів побудувала Фес-Дждид як нову адміністративну столицю поруч із Фес-ель-Балі.
Район Фес-ель-Балі досі значною мірою зберіг свою історичну структуру ринкових (сук) вулиць та вузьких звивистих провулків, а також великі ділянки історичних міських стін. У його серці розташований історичний університет Аль-Карауїн, зосереджений навколо мечеті, заснованої в IX столітті. Серед інших важливих історичних пам'яток — шкіряні заводи Шуара та різні мечеті, медресе, хамами, караван-сараї та житлові будинки, що є важливими зразками традиційної марокканської та мавританської архітектури.
ЮНЕСКО внесла Фес-ель-Балі разом із Фес-Дждид до списку Світової спадщини ЮНЕСКО у 1981 році під назвою Медина Феса. До об'єкту Світової спадщини входять міська забудова та стіни Фес-ель-Балі, а також буферна зона за межами стін, призначена для збереження візуальної цілісності місця.
Історія
Як столицю своєї новонабутої імперії, Ідріс ібн Абдаллах вирішив побудувати нове місто на правому березі річки Фес у 789 році нашої ери. Багато перших мешканців були біженцями, які тікали від повстання в Кордові (сучасна Іспанія). Однак у 809 році його син, Ідріс II, вирішив заснувати власну столицю на протилежному березі річки Фес. Хоча вони були розділені лише відносно невеликою річкою, міста розвивалися окремо і стали двома окремими містами, поки їх не об'єднали в 11 столітті Альморавіди. Цього разу було багато біженців, які вирішили оселитися в новому місті, проте цього разу вони втікали від повстання в Кайруані (у сучасному Тунісі). Університет Аль-Карауїн (або Аль-Каравіїн) традиційні джерела зафіксували як заснований однією з цих біженців, Фатімою аль-Фіхрі, у 859 році. ЮНЕСКО та Книга рекордів Гіннеса вважають його найстарішим безперервно діючим університетом у світі. Традиційно вважається, що мечеть Аль-Андалусійн (або мечеть андалусійців) на протилежному березі річки була заснована її сестрою того ж року.
За часів правління Альморавідів Фес втратив свій статус столиці, яка була перенесена до новоствореного Марракеша. Під час правління Альмохадів (XII—XIII століття) Фес був процвітаючим торговим містом, хоча й не був столицею. У той час він навіть став найбільшим містом у світі, де проживало приблизно 200 000 осіб.
Після перемоги над Альмохадами в Марокко, Мариніди перенесли столицю з Марракеша назад до Феса. Це ознаменувало початок найвидатнішого періоду в історії Феса. Коли Мариніди перенесли столицю до Феса в 1276 році, вони почали будувати нове місто за межами старих міських стін. Спочатку воно називалося Мадинат аль-Байда («Біле місто»), але швидко стало відомим як Фес-ель-Дждид («Новий Фес»), тоді як старе місто стало відоме як Фес-ель-Балі («Старий Фес»). Мариніди збудували перші справжні медресе в Марокко, до яких належать багато найвизначніших архітектурних пам'яток міста, такі як медресе Бу Інанія, медресе Аль-Аттарін та медресе Сахридж.
Династія Саадитів (XVI та початок XVII століть), яка знову використовувала Марракеш як свою столицю, не приділяла особливої уваги Фесу, за винятком пишних павільйонів для обмивань, доданих до внутрішнього двору мечеті Каравіїн за їхнього часу. Вони побудували низку нових фортів та бастіонів навколо міста, які, очевидно, мали на меті контролювати місцеве населення. Вони здебільшого розташовувалися на височині з видом на Фес-ель-Балі, звідки вони могли легко обстрілювати місто гарматами. До них належать Касба Тамдерт, що розташований одразу всередині міських стін поблизу Баб Фтух, та форти Бордж Норд (Бордж аль-Шамалі) на пагорбах на півночі, Бордж Суд (Бордж аль-Джануб) на пагорбах на півдні та Бордж Шейх Ахмед на заході, у точці стін Фес-ель-Джид, яка була найближчою до Фес-ель-Балі. Вони були збудовані наприкінці 16 століття, переважно султаном Ахмадом аль-Мансуром.
Лише коли засновник династії Алавітів, Мулай Рашид, взяв Фес у 1666 році, місто знову відродилося, хоча й ненадовго. Він збудував Касбу Черарда (також відому як Касба аль-Хеміс) на північний захід від Фес-ель-Дждида, щоб розмістити там значну частину своїх племінних військ. Він також відновив або перебудував те, що стало відомим як Касба ан-Нуар, яка стала житловим приміщенням його послідовників із регіону Тафілалет (родового дому династії Алавітів). З цієї причини касба також була відома як Касба Філала («Касба людей з Тафілалту»). Його наступник Мулай Ісмаїл обрав своєю столицею сусідній Мекнес, але він відновив або перебудував деякі важливі пам'ятки у Фес-ель-Балі, такі як Завія Мулая Ідріса II. Хоча конфлікти за спадкоємність між синами Мулая Ісмаїла були ще одним низьким моментом в історії міста, доля міста виразніше зросла після 1757 року за правління Мулая Мухаммеда ібн Абдалли та за часів його наступників.
Остання значна зміна топографії Феса до 20-го століття відбулася за правління Мулая Хасана I (1873—1894), який остаточно з'єднав Фес-ель-Дждид та Фес-ель-Балі, побудувавши між ними стінний коридор. У межах цього нового коридору, між двома містами, були побудовані нові сади та літні палаци, що використовувалися королівською родиною та вищим суспільством столиці, такі як сади Джнан Сбіл та палац Дар Бата.
У 1912 році після підписання Феського договору в Марокко було встановлено французьке колоніальне правління. Фес перестав бути центром влади в Марокко, оскільки столицю було перенесено до Рабату, який залишався столицею навіть після здобуття незалежності в 1956 році. Починаючи з часів французького генерала-резидента Юбера Ліоте, однією з важливих політик із довгостроковими наслідками було рішення значною мірою відмовитися від реконструкції існуючих історичних міст-фортець у Марокко та навмисно зберегти їх як місця історичної спадщини, відомі донині як «медини». Натомість французька адміністрація побудувала нові сучасні міста (Villes Nouvelles) одразу за межами старих міст, де здебільшого проживали європейські поселенці з сучасними зручностями західного стилю. Існування сьогоднішнього Ville Nouvelle («Нового міста») поряд з історичною медіною Феса, таким чином, було наслідком цього раннього колоніального прийняття рішень і мало ширший вплив на розвиток усього міста. Хоча нова колоніальна політика зберегла історичні пам'ятки, вона також мала інші довгострокові наслідки, зупинивши міський розвиток у цих історичних районах. Заможні та буржуазні марокканці почали переїжджати до сучасніших Віль Нувель у міжвоєнний період. Натомість, старе місто (медина) Феса дедалі більше заселялося біднішими сільськими мігрантами з сільської місцевості.
Сьогодні Фес-ель-Балі та більша історична медина є важливим туристичним напрямком завдяки своїй історичній спадщині. В останні роки докладаються зусилля для відновлення та реабілітації його історичної структури, починаючи від реставрації окремих пам'яток і закінчуючи спробами відновлення річки Фес.
Географія та планування
Міська структура
Місто розташоване вздовж обох боків річки Фес (також відомої як Уед Бу Храреб). Хоча частини стіни та деякі з її історичних брам зникли, Фес-ель-Балі все ще здебільшого оточений довгим і звивистим колом оборонних стін. Вхід до них здійснювався через кілька брам, найважливішими з яких були Баб Махрук (хоча сусідній Баб Бу Джелуд сьогодні більш відомий), Баб Ґісса та Баб Фтух. На західному кінці міста до міста прилягали дві історичні касби (укріплені споруди): Касба ан-Нуар, яка й досі існує на північному боці площі Бу Джелуд, і Касба Бу Джелуд, стіни якої зникли, але яка стояла безпосередньо на південний захід від нинішніх воріт Баб Бу Джелуд. Касба Бу Джелуд історично була резиденцією губернатора та місцем урядового контролю. Мечеть Бу Джелуд, побудована Альмохадами, досі стоїть там, один із небагатьох залишків первісної споруди.
Як і в багатьох середньовічних ісламських містах, головні сукові вулиці міста зазвичай простягаються від головних брат міста до району головної мечеті міста: у цьому випадку, Каравіїн та, меншою мірою, Завія Мулая Ідріса II та Мечеть Андалусійців. Ці мечеті, у свою чергу, розташовані всередині або поблизу головних комерційних та економічних зон міста. Самі сукові вулиці є головними комерційними осями міста та є домівкою для більшості його фундуків (заїжджих подвір'їв для торговців). Як наслідок, торговцям та іноземним відвідувачам рідко доводилося блукати за межами цих районів, і більшість вулиць, що відгалужуються від них, ведуть лише до місцевих житлових провулків (часто званих дербами), багато з яких ведуть до тупиків. Навіть сьогодні туристів зазвичай можна знайти лише на цих головних комерційних магістралях. Найважливіші пам'ятки та установи міста також розташовані на головних сукових вулицях або поблизу них. Відповідно, медина має цілісну та ієрархічну міську структуру, яку можна виділити на двох рівнях. На місцевому рівні окремі райони та райони спеціалізуються на житловій, комерційній та промисловій цілях. На ширшому рівні місто організовано стосовно основних важливих пунктів, таких як брами та головні мечеті. На цьому ширшому рівні існує приблизно чотири основні центри міської активності та організації: один навколо мечеті Каравіїн, один навколо мечеті андалусійців, ще один навколо медресе Бу Інанія та історично окремої агломерації Фес-ель-Дждід.
Фес-ель-Балі також примітний тим, що є великою міською територією без автомобілів (приблизно 300 гектарів) завдяки добре збереженій міській структурі традиційних вузьких вулиць та провулків, непридатних для автомобілів. Лише одна головна дорога проникає в медину з півдня, слідуючи вздовж річки та сягаючи площі Расиф поблизу центру міста, що забезпечує доступ для громадського транспорту та машин екстреної допомоги.
Райони та мікрорайони
Місто загалом розділене на два квартали, розташовані на протилежних берегах річки Фес: квартал Каравіїн або Адват аль-Каравіїн (на західному березі) та Андалузький квартал або Адват аль-Андалус (на східному березі). Вони далі поділяються на менші історичні райони або округи. На початку 20 століття французький історик Роже Ле Турно зафіксував, що місто адміністративно було розділене на 18 районів, перелічених нижче. Ле Турно зазначив, що в «Сальват ель-Анфас», хроніці 14 століття, наведено дуже схожий поділ районів, навіть якщо межі та назви дещо змінилися. Сама назва «Адват» також використовується в деяких джерелах для позначення всього східного берега міста (Андалузького кварталу).
Квартал Каравіїн:
ат-Тала'а («Схил/Підйом») ель-Уюн («Джерела») ель-Калькліїн Рас Джнан («Початок садів») ель-Герніз («Чортополох») ель-Кеттанін («Торговці текстилем») Свікат Бен Сафі («Малий сук Ібн Сафі») еш-Шрабліїн («Торговці капцями») Зкак ер-Ромман («Вулиця граната») Funduq el-Yihudi («Склад/корчма єврея») ель-Бліда («Маленьке місто») ес-Сага («Міняйли»)
Андалузький квартал:
ель-Мохфія («Прихований») Сіді ель-Аввад («Сер Вілрайт») і ель-Ковас («Склепіння») ель-Кеддан («Туф») ель-Гзіра («Острів») ель-Фехарін («Гончарі») Уед-ез-Зітун («Оливкова річка»)