Цариця священних обрядів (лат. regina sacrorum) — одна з найвищих жіночих жрецьких посад в релігійній системі Стародавнього Риму, яку обіймала дружина царя священних обрядів (лат. rex sacrorum), разом з ним після встановлення Республіки виконуючи офіційні державні ритуали, які більшою мірою походили від обрядів, які здійснювали цар та цариця за Царської доби.
Значення посади та вимоги до кандидатки Для отримання титулу жриця обов'язково мала перебувати у шлюбі, укладеному за найсуворішим патриціанським релігійним обрядом — конфарреацією (confarreatio). Необхідність укладення шлюбу для цариці священних обрядів через конфарреацію підтверджує давньоримський правник Гай, зазначаючи: ...адже вищі фламіни, тобто Юпітера, Марса, Квіріна, а також царі священних обрядів не обираються, якщо не народилися від батьків у шлюбі конфарреації; та й самі вони не можуть обіймати жрецтво без конфарреації.Гай. Інституції (Gaius. Institutiones), 1.112. Дуже ймовірно, що для того, щоб пара могла обіймати ці посади, вони мали народитися ex farreatis (від батьків, які уклали шлюб через урочистий обряд конфарреації) та самі перебувати у такому ж шлюбі. Є шанс, що навіть після прийняття Закону Каннулея цариця священних обрядів була патриціанського роду протягом всього часу існування посади. З огляду на те, що здійснення самого обряду конфарреації відбувалося під покровительством Великого Понтифіка та фламіна Юпітера, які належали до верхів суспільства,всі вищезазначені сакральні обов’язки виконувала, вірогідно, донька сім’ї, яка належала до сенаторського чи вершницького стану — римської еліти.Інститут цариці священних обрядів належав до особливої категорії спільних двоособових жрецьких посад. Дослідниця Меган Ділузіо припускає, що для них необхідною умовою для збереження «миру з богами» (pax deorum) та забезпечення благополуччя Римської держави сакральний шлюб жрецької пари не міг бути розірваний за життя. У разі смерті одного з подружжя, живий / жива не могли здійснювати обряди самостійно – вони автоматично втрачали свій жрецький сан. Це підтверджує давньоримський антиквар Діонісій Галікарнасський: Закон мав такий зміст: жінка, поєднана з чоловіком священним шлюбом, повинна була розділяти з ним усе його майно та священні обряди.Діонісій Галікарнаський. Римські старожитності (Dionysius Halicarnassensis. Antiquitates Romanae), II, 25.2.
Ритуальні обов'язки та їх зв'язок із роллю в державному культі Цариця священних обрядів брала участь у публічному державному культі, в якому жіночі жрецькі посади існували в підпорядкуванні чоловічим жрецьким колегіям, відповідно не була пов'язана із загальними жіночими релігійними практиками. Достеменно відома лише одна її жрецька функція (завдяки римському антиквару Макробію): у всі Календи, присвячені богині Юноні, вона повинна була приносити в жертву на Форумі в Регії свиню (лат. porca) або ягня (лат. agna). У Римі також у всі Календи, окрім того що молодший понтифік справляє священнодійство Юноні у Калабрійській курії, також і цариця священних обрядів, це ж дружина царя, приносить у жертву Юноні свиню або ягницю в Регії — від чого Януса ми назвали Юнонієвим, бо цьому богу вважається приписаний кожний початок а всі дні Календ — цій богині. Бо оскільки наші предки споглядали початки місяців від сходу місяця, вони по праву присвятили Календи Юноні, вважаючи місяць і Юнону тотожними, або тому що місяць рухається по повітрю, тому і греки називади місяць Артемідою (ăptɛutv), тобто "який розсікає повітря", Юнона же є розпорядницею повітря: вони заслужено присвятили початки місяців, тобто Календи, цій богині.Макробій. Сатурналії (Macrobius. Saturnalia), I, 15.19–20. Дар'я Штербенц Еркер, розвинувши концепцію Джона Шайда про те, що початок кожного місяця в давньоримському календарі був частиною релігійної концепції, згідно з якою початок відліку часу мав бути "народжений", вважає, що обряди цариці священних обрядів та Фламініки Юпітера під час Календ в системі вірувань римлян забезпечували народження кожного місяця.Як і релігійно-правовий статус, від статусу цариці священних обрядів залежала і її ритуальна роль. Державна релігійна система через спільне служіння царя та цариці копіювала, відображала та легітимізувала традиційну структуру римської сім'ї. Оскільки в повсякденному житті кожна римська родина спільно служила домашнім богам біля сімейного вівтаря, цариця священних обрядів та фламініки Юпітера, служачи зі своїми чоловіками біля головних вівтарів міста, виступали публічними символами та релігійним еталоном ідеальних римських дружин та матерів. У сучасній історіографії існує гіпотеза, що найчастіше камілами та весталками ставали діти царя та цариці священнодійсв, а також фламіна та фламініки Юпітера, адже для залучення дітей до державних обрядів як каміл та потенційних весталок існувала сувора правова вимога походження від живих батьків, одружених за обрядом конфарреації: так структура вищих жрецьких родин відтворювала архаїчний уклад царського дому, де неодружені доньки правителя традиційно підтримували вогонь священного вогнища. Дослідники називають царицю священних обрядів однією з найважливіших жіночих жрецьких посад в державній давньоримській релігійно-політичній системі, і хоча ні про які її обов’язки, окрім ритуалів у перший день Календ кожного місяця, не відомо, існує думка, що вона могла супроводити царя священних обрядів в іншій діяльності і входила до понтифікальної колегії. За теорією Джорджа Дюмезіля, палац Регія через релігійну діяльність цариці священних обрядів та її чоловіка в релігійно-політичній системі Риму об’єднував релігійну, економічну та військову функції суспільства. Разом із rex sacrorum та flaminica Dialis вона приносила жертви Янусу та Юноні, виступаючи регуляторкою сакрального часу громади (Календ) та забезпечуючи релігійну цілісність держави.
Хронологічні та географічні межі Виникнення та занепад інституту Інститут цариці священних обрядів було створено наприкінці VI століття до н. е. у зв'язку із встановленням Римської Республіки. Згідно з уявленнями римлян епохи пізньої Республіки, посади царя та цариці священних обрядів запровадили після вигнання династії Тарквініїв та ліквідації монархії для того, щоб нові жерці перебрали на себе ритуальні обов'язки колишніх царя та цариці.<ref name="DiLuzio2016"> Разом із весталками цариця священних обрядів виконувала сакральні функції, що раніше належали дружині царя. На думку сучасних дослідників, після заборони традиційних язичницьких культів наприкінці IV ст. в центральному громадському просторі Риму остаточно припинилася й ті форми релігійної діяльності, які забезпечували присутність там римських жриць.
Функціонально подібні посади поза межами Регії В античних джерелах існування посади цариці священних обрядів поза межами Рима згадується лише щодо двох міст Центральної Італії. Дослідник Ігнасіо Хесус Альварес Соріа припускає існування в I столітті н. е. особи, що на постійній основі виконувала обов'язки цариці священних обрядів у районі мису Чірцео та Фунді, так віддаючи перевагу відповідній інтерпретації епіграфічного напису звідти: <blockquote>Q. Safinius [- f(ilius) - - - ] / rex sacror(um)ma[g(ister) - - -] / Octavia M. f(ilia) Re[g - - -] / vivi sibi fecerunt [- - -] Давньоримський антиквар Макробій, спираючись на свідчення Варрона, який описував релігійне життя Лаврента I століття до н. е. як сучасник подій, вказує на існування функціонального інституту цариці священних обрядів у Лавренті принаймні до I ст. н. е.: Нами це пояснення назви справді оцінюється як ближче: що Ідами називаємо день, який ділить місяць. Iduare це "ділити" етруською мовою, звідки і "вдова" (vidua) — ніби вона сама є Idua, ніби "вельми розділена", або ж та, що "відокремлена від чоловіка". Так як всі іди належить присвячувати Юпітеру, усі календи є надані Юноні — підтверджують свідчення як понтифіків, так і Варрона. І також лаврентійці дотримуються цих предківських звичаїв, які також на основі цих церемоній додали богині почесне ім'я, називаючи Юнону Календарною, і в усі Календи від місяця березня до грудня моляться цій богині саме в день Календ. Епіграфічні джерела засвідчують існування посади й у період Римської імперії. Зокрема, в епіграфічному написі CIL VI 2123 згадується Манлія Фаділла, дочка Луція, яка мала титул цариці священних обрядів
Елементи ритуального вбрання Єдиний достеменно відомий елемент ритуального вбрання цариці священних обрядів — це аркулум. Аркулум же — це обруч з вигнутої гілки гранатового дерева, який робиться наче корона, і його верхня та нижня частини зв'язуються між собою білою вовняною зв'язкою, котрий на голові цариця мала під час певних жертвопринесень, фламініка ж Юпітера мусила ним користуватися в кожні жертвопринесення.Сервій. Коментарі до «Енеїди» Вергілія (Servius. In Vergilii Aeneidem commentarii), IV, 137. Аркулумом називали обруч, який клали на голову для зручнішого утримування посудин, які несли на голові до публічних священнодійств.Павло Диякон. Про значення слів (Paulus Diaconus. Epitoma Festi). Дослідниці Ніколь Боельс та Меган Ділузіо, наголошуючи на місці граната в римських релігійно-міфологічних уявленнях, припускають, що її ритуальний головний убір, який був елементом жрецького одягу також і у фламініки Юпітера, виготовлявся з гілки саме цього дерева, адже мав символізувати плодючість.
Література
Джерела та література Álvarez Soria I. J. El rex sacrorum: ¿fenómeno romano? // Antesteria. 2016. № 5. P. 133–152. Boëls-Janssen N. La vie religieuse des matrones dans la Rome archaïque. Rome : École française de Rome, 1993. DiLuzio M. J. A Place at the Altar: Priestesses in Republican Rome. Princeton : Princeton University Press, 2016. Dumézil G. Archaic Roman Religion. Vol. 2. Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1996. Heffron R. L. Women in Public: Gender-Segregation in Late Antique Rome and Constantinople : PhD Thesis. Sheffield, 2020. Lewis M. W. Gendered Rhythms in the Urbs: An Intersectional and Temporospatial Analysis of Female Visibility during Religious Activity in Urban Spaces in Republican Rome // Antichthon. 2024. Vol. 58. P. 187–214. Linderski J. Religious Aspects of the Conflict of the Orders: The Case of confarreatio // Social Struggles in Archaic Rome. New Perspectives on the Conflict of the Orders / ed. K. A. Raaflaub. Berkeley, 1986. P. 244–261. Mommsen T. Römisches Staatsrecht. Bd. 2, Abt. 1. Leipzig : S. Hirzel, 1887. Schultz C. E. Women's Religious Activity in the Roman Republic. Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2006.