Нове місто — це центральна частина Единбурга, столиці Шотландії. Його збудовано у період між 1767 і 1850 роками і воно зберегло значну частину своєї автентичної неокласичної та георгіанської архітектури. Його найвідоміша вулиця — Принцес-стріт, що виходить на Единбурзький замок і Старе місто через геологічну западину колишнього озера Нор-Лох. Сади Нового міста отримали статус історичної спадщини у 2001 році. Об'єднані Нове місто, Старе місто та Вест-Енд були включені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО у 1995 році.
Пропозиція та планування Ідея Нового міста вперше виникла наприкінці 17 століття, коли герцог Олбані та Йоркський (пізніше король Яків VII та II), будучи резидентним королівським комісаром у палаці Голіруд, заохочував ідею розширеного королівського становища на північ від міста та Північного мосту. Він надав місту грант:Що, коли у них виникне нагода розширити своє місто, купуючи землю поза містом, або будуючи мости чи арки для здійснення цього, власники таких земель не лише зобов'язані розлучитися з ними на розумних умовах, але й, коли вони отримають їх у володінні, вони повинні будуть звести їх у королівство на користь громадян.Можливо, що за такої підтримки Нове місто могло б бути збудоване набагато раніше, але в 1682 році герцог покинув місто та став королем у 1685 році, лише щоб втратити трон у 1688 році.
Рішення про будівництво Нового міста було прийнято батьками міста після того, як перенаселення всередині стін Старого міста досягло критичної точки, і для запобігання відтоку заможних громадян із міста до Лондона.; citing pamphlet entitled 'Proposals for Carrying on Certain Public Works in the City of Edinburgh' В Единбурзі настала епоха Просвітництва, і застаріла міська структура не влаштовувала професійний та торговий класи, які там жили. Лорд-проректор Джордж Драммонд зумів розширити межі королівського міста, щоб охопити поля на північ від Нор-Лох, сильно забрудненої водойми, яка займала долину безпосередньо на північ від міста. Був упроваджений план осушення озера, хоча процес був повністю завершений лише у 1817 році. Для доступу до нової землі були побудовані пункти перетину; Північний міст у 1772 році та Земляний курган, який спочатку слугував звалищем для матеріалу, викопаного під час будівництва Нового міста. Курган, як його називають сьогодні, досяг своїх нинішніх розмірів у 1830-х роках.
У міру розвитку Нового міста більш заможні представники середнього та вищого класів залишали Старе місто та переселялися на північ із тісних багатоквартирних будинків у вузьких закутках до нових розкішних георгіанських будинків на широких дорогах. Однак робітничий клас та бідняки залишалися у Старому місті.
Перше нове місто
У січні 1766 року було проведено конкурс проектів із метою пошуку відповідного сучасного планування нового передмістя. Його переміг 26-річний Джеймс Крейг, який, дотримуючись природних контурів місцевості, запропонував просту осьову сітку з головною магістраллю вздовж хребта, що з'єднує два садові сквери. Дві інші головні дороги розташовувалися вниз по схилу на північ і південь, а між ними було дві другорядні вулиці. Кілька м'юзів, що відгалужувалися від другорядних вулиць, забезпечували стабільні смуги для великих будинків. Сітку завершують три перехресні вулиці, що тягнуться з півночі на південь.
Оригінальний план Крейга не зберігся, але існує припущення, що він позначений на карті, опублікованій Джоном Лорі в 1766 році. Ця карта показує діагональне планування з центральною площею, що відображає нову еру громадянського ганноверського британського патріотизму, наслідуючи дизайн прапора Союзу. Як вулиці Принців, так і вулиці Квін показані двосторонніми. Простіший переглянутий дизайн відображав той самий дух у назвах вулиць та громадських просторів.
Назви вулиць
Головну вулицю, яку планували створити, назвали Георг-стріт на честь тодішнього короля Георга III. Квін-стріт мала розташовуватися на півночі, на честь його дружини, а Сент-Егідій-стріт — на півдні, на честь святого покровителя міста. Площа Святого Андрія та площа Святого Георга були обрані як назви, що символізували об'єднання Шотландії та Англії. Ідея була продовжена меншою вулицею Тісл-стріт (як національний символ Шотландії) між Георг-стріт та Квін-стріт, а також Роуз-стріт (як емблема Англії) між Георг-стріт та Принцес-стріт.
Король Георг відхилив назву вулиці Святого Егідія, оскільки Святий Егідій був покровителем прокажених, а також назвою району нетрів або «лежбища» на околиці того, що зараз є лондонським Вест-Ендом. Тому її перейменували на вулицю Принців на честь його старшого сина, принца Вельського (майбутнього Георга IV). Назву площі Святого Георга було змінено на площу Шарлотти на честь королеви, щоб уникнути плутанини з існуючою площею Георга на південному боці Старого міста. Найзахідніші квартали вулиці Тісл були перейменовані на Гілл-стріт та Янг-стріт, що зробило вулицю Тісл наполовину коротшою за Роуз-стріт. Три вулиці, що завершують сітку, — Касл-стріт, Фредерік та Гановер-стріт, — були названі відповідно на честь виду на замок, другого сина короля Георга, принца Фредеріка, та династії Ганноверів.
Розвиток
Пропозиції Крейга зіткнулися з подальшими проблемами, коли розпочався забудовний проект. Спочатку відкритий новий майданчик був непопулярним, що призвело до того, що першому будівельнику на місці запропонували премію у розмірі 20 фунтів стерлінгів. Її отримав Джон Янг, який збудував Тісл-Корт, найстарішу збережену будівлю в Новому місті, на східному кінці Тісл-стріт у 1767 році. Замість того, щоб будувати терасою, як задумано, він збудував невелике внутрішнє подвір'я. Сумніви були подолані досить швидко, і подальше будівництво розпочалося на сході з площі Святого Андрія.
Крейг мав намір, щоб вид уздовж вулиці Джорджа завершувався двома великими церквами, розташованими на зовнішньому краю кожної площі, на осі з вулицею Джорджа. Поки західна церква на площі Шарлотти була побудована, на площі Святого Андрія земля за запропонованим місцем для церкви належала серу Лоуренсу Дандасу. Він вирішив побудувати тут міський особняк і замовив проект у сера Вільяма Чемберса. Отриманий паладіанський особняк, відомий як будинок Дандас, був завершений у 1774 році. У 1825 році його придбав Королівський банк Шотландії, і сьогодні він є зареєстрованим офісом банку. Переднє подвір'я будівлі з кінним пам'ятником Джону Гоупу, 4-му графу Гоуптауну, займає запропоноване місце для церкви. Церкву Святого Андрія довелося побудувати на ділянці на вулиці Георга. Відсутність візуального завершення в кінці цієї вулиці була виправлена в 1823 році пам'ятником Генрі Дандасу, створеним Вільямом Берном.
Перше Нове місто було здебільшого завершено до 1820 року, із завершенням будівництва площі Шарлотти. Вона була збудована за проєктом Роберта Адама і була єдиною архітектурно об'єднаною частиною Нового міста. Адам також розробив проєкт церкви Святого Георга, хоча його проєкт був замінений проєктом Роберта Ріда. У будівлі, нині відомій як Західний Реєстровий будинок, зараз розміщується частина Національного архіву Шотландії. На північному боці площі Шарлотти розташований Б'ют-Хаус, колишня офіційна резиденція Державного секретаря Шотландії, а після запровадження деволюції в Шотландії — офіційна резиденція Першого міністра Шотландії.Кілька невеликих ділянок залишалися незабудованими на той час. У 1885 році незабудована ділянка Квін-стріт (до того часу відкритий сад), на північ від площі Святого Андрія, стала місцем для Шотландської національної портретної галереї. На північний захід, на північ від площі Шарлотти, ця земля була частиною маєтку графа Морея, і тривала суперечка щодо межі з маєтком Морея спричинив затримку забудови. Ділянка вулиці Гленфінлас на північно-західному куті площі Шарлотти не була завершена до 1990 року, тоді як західний кінець Квін-стріт, на північ від площі Шарлотти, ніколи не був забудований.
Нове місто задумувалося як переважно житлове передмістя з низкою професійних офісів житлового планування. У ньому було мало запланованих торгових приміщень на першому поверсі, проте комерційний потенціал ділянки невдовзі був реалізований. Невдовзі на вулиці Принцес відкрилися магазини, і протягом 19 століття більшість таунхаусів на цій вулиці було замінено більшими комерційними будівлями. Періодичні поетапні перебудови тривають і донині, хоча більша частина вулиць Квін-стріт і Тісл-стріт, а також великі ділянки вулиць Георг-стріт, Гановер, Фредерік і Касл досі стоять на своїх оригінальних будівлях кінця 18 століття.
Багато мешканців Нового міста були заможними шотландцями (такими як Джеймс Ліндсей, 24-й граф Кроуфорд та Генрі Дандас, 1-й віконт Мелвілл), які були фінансово залучені до рабства в американських колоніях, або через участь у работоргівлі, або через володіння рабськими плантаціями. Історик ямайського походження сер Джефф Палмер заявив, що «наше славне Нове місто, яке багато хто вважає фізичним втіленням шотландського Просвітництва, на жаль, частково фінансувалося величезними прибутками, отриманими від поневолення африканців».
Північне, або Друге, Нове місто та його розширення
Після 1800 року успіх першого Нового міста призвів до грандіозніших проектів. «Північне Нове місто» (тепер його зазвичай називають Другим Новим містом) мало на меті розширити Единбург із півночі садів Квін-стріт до річки Лейт, із розширеннями на схід і захід. Ці забудови відбувалися переважно між 1800—1830 роками. Початкові проекти Вільяма Сіббалда дотримувалися оригінальної орієнтації сітки Першого Нового міста Крейга, причому цілі вулиці будувалися як одна конструкція. Будівництво продовжилося на розширеній вулиці Гановер-стріт під назвою Дандас-стріт, а за Грейт-Кінг-стріт — на Пітт-стріт (пізніше перейменованої на Дандас-стріт у 1960-х роках), майже 1 км на північ у напрямку до затоки Літ у Кенонміллс, де Бельв'ю-Кресент згодом мав стати найпівнічнішим краєм проекту Нового міста. Вулиці були прокладені по обидва боки, а центральна алея закінчувалася площею Драммонд на сході та Королівським циркусом на заході. Нортумберленд-стріт та Камберленд-стріт були меншими вулицями на півдні та півночі відповідно. Геріот-Роу та Аберкромбі-Плейс, обидві односторонні вулиці на південній межі забудови, мали відкриті краєвиди до садів Квін-стріт. Забудовником значних ділянок Другого Нового міста був Джордж Вінтон.
Дуже великі частини Другого Нового міста, побудовані з початку 19 століття, також досі збереглися в точно такому ж стані. Таунхауси зазвичай займали вулиці зі сходу на захід, а багатоквартирні будинки — уздовж вулиць із півночі на південь. Спочатку магазини розташовувалися переважно на нижніх поверхах ширших вулиць із півночі на південь. Більші будинки мали службові стайні, що проходили позаду та паралельно їхнім терасам.
Розширення Пікарді-Плейс (включаючи Бротон-стріт, Юніон-стріт та Іст-Лондон-стріт) було здебільшого завершено до 1809 року. На захід від початкового Нового міста, Шандвік-Плейс, продовження Прінцес-стріт, було розпочато в 1805 році. Забудова Мелвілл-стріт та території на північ від Шандвік-Плейс відбулася в 1825 році. Розширення Гейфілд-Естейт (Гейфілд-сквер) було спроектовано в 1807 році, і приблизно з 1813 року Нове місто поступово замінило та розбудовувало старіше село Стокбридж. Художник Генрі Реберн придбав маєток Дінгау на північному заході Нового міста та розпочав забудову в 1813 році, назвавши Енн-стріт на честь своєї дружини.
У 1822 році граф Морей замовив у Джеймса Гіллеспі Грема плани розвитку свого маєтку Драмше, між площею Шарлотти та річкою Літ. Цей план був популярним серед шотландської знаті та заможних юристів. Основна частина маєтку була завершена до 1835 року, але багато наріжних кварталів були остаточно добудовані лише у 1850-х роках. Зараз маєток зазвичай називають маєтком Морей. Він залишається одним із найбагатших районів міста та одним із найексклюзивніших. Гіллеспі Грем продовжив розширення Нового міста на захід тут, у маєток лорда Алви, утворивши Вест-Енд-Віллидж.
Східне, або Третє, Нове місто