«Блек-боттом», буквально «чорна сідниця» — танець, який став популярним у 1920-х роках, в епоху джазу. Його танцювали сольно або парами. Виникнувши серед афроамериканців у сільській місцевості Півдня, Блек-боттом зрештою поширився в мейнстрім американської культури та став національним захопленням у 1920-х роках. Найбільшу популярність цей танець здобула у виконанні Енн Пеннінгтон, зірки «Зігфельд Фолліс», яка виконала його у бродвейському ревю, поставленому суперником Зігфельда Джорджем Вайтом у 1926 році.
Походження
Танець виник у Новому Орлеані в першому десятилітті 20-го століття. Джазовий піаніст і композитор Джеллі Ролл Мортон написав мелодію «Black Bottom Stomp».
«Блек-боттом» був добре відомий серед напівсільських чорношкірих жителів Півдня. Подібний танець з багатьма варіаціями зазвичай виконувався на виставах у наметах, а «Бредфорд і Жанетт» використовували його як фінал.
Автори пісень Гас Хорслі та Перрі Бредфорд опублікували свою композицію «Оригінальний танець блек-боттом» у 1926 році, вперше зареєструвавши авторські права США на цю композицію 5 серпня 1926 року. Видання нот передувало «приміткою для танцювальної публіки», в якій стверджувалося, що «цей танець розпочався в Атланті, штат Джорджія, 1923 року в негритянському поселенні під назвою Darktown, тобто „Темне місто“…» На фотографії обкладинки нот зображена танцівниця Стелла Дойл, яка виступала переважно в кабаре.
На обкладинці нотного запису «Оригінальний танець блек-боттом» зазначалося, що музику та танець представив афроамериканський танцюрист і хореограф Біллі Пірс у музичному ревю «Broadway Gaities». Пірс був соратником афроамериканського хореографа Бадді Бредлі, і Бредлі, працюючи в танцювальній студії Пірса в Нью-Йорку, розробляв танцювальні номери для Тома Періколи та інших бродвейських виконавців. Танець був представлений у гарлемському ревю «Діна» 1924 року.
У 1926 році у бродвейському музично-комедійному ревю «Скандали Джорджа Вайта 1926 року» танець був представлений у супроводі абсолютно нової пісні, також під назвою «Чорне дно», написаної командою авторів пісень у складі Рея Хендерсона, Бадді ДеСільви та Лью Брауна та виданої нью-йоркською компанією Harms Inc. Сама пісня Хендерсона, Брауна та ДеСільви мала успіх поза Бродвеєм і мала щонайменше 9 комерційних записів протягом року після публікації пісні. Відтворення цієї версії хореографом Родом Александером було представлено в біографічному фільмі 1956 року «Найкращі речі в житті безкоштовні» у виконанні Шері Норт та Жака д'Амбуаза, які очолили сцену, повну флаперів та джоні у смокінгах.
Танцюристами, які виконували танець «блек-боттом» у «Скандалах Джорджа Вайта», були Енн Пеннінгтон та Том Патрікола. Після успіху шоу Джорджа Вайта та записаних версій його хіта, танець став національним захопленням. Танець обігнав чарльстон за популярністю і зрештою став соціальним танцем номер один. Деякі танцювальні критики зазначали, що на той час, коли він став модним в американському суспільстві в середині 20-х років, він нагадував чарльстон. Обидва танці можна виконувати сольно або в парі та вони відрізняються яскравими рухами.
Танцювальні кроки Ритм чорного низу базується на чарльстоні. Версія Бредфорда, надрукована разом з нотами, містила такі інструкції:
Стрибни вперед, потім зроби «дудл» назад [дудл означає «ковзати»] Нахилися ліворуч, потім праворуч Руки на стегнах і зроби кілька рухів, «Зламай ногу», поки не будеш біля землі ["зламати ногу" — кульгавий крок] Ось це і є старий танець блек-боттом.
Інструкції для муча (mooch) такі: «Пересувайся вперед обома ногами. Спочатку стегна, потім ноги».
Бродвейські історики Кантор і Маслон описують його як «досить простий крок, що переривається лясканням по сідницях», причому цей кульгаючий крок подібний до витягування ніг з глибоких каламутних вод річки Суванні. У відтворенні Александера це розширилося до того, що його партнерки по танцю зухвало стукалися сідницями одна об одну; хоча немає жодних доказів того, що це було частиною оригінального танцю.
Спадщина «Ma Rainey's Black Bottom», блюзова пісня 1920-х років у виконанні Ма Рейні, містить очевидні натяки на танець, але сама по собі не є танцювальною музикою. «Ma Rainey's Black Bottom» — це також назва п'єси 1982 року Огастеса Вілсона, дія якої відбувається навколо запису пісні. П'єсу Вілсона було адаптовано у фільм 2020 року з однойменною назвою за участю Віоли Девіс у ролі Ма Рейні.
Комічний музикант Спайк Джонс, який став популярним у 1940-х роках, записав пісню Хендерсона, Брауна та Де Сільви «Black Bottom». Його версія, випущена на платівках із 78 обертами на хвилину, кілька разів повторювала один такт фортепіанного соло в середині пісні, щоразу продовжуючи гучним «тріск!» як жартівливим жестом, щоб платівка звучала зламана.
Цей танець був показаний в австрійському німому фільмі 1927 року «Кафе Електрик».
Джуді Гарленд повторює вокальні приспіви з пісні, танцюючи в деяких репліках дівчат у хорі в монтажній послідовності з фільму "Народження зірки " (1954).
На початку 1980-х років гурт Troggs випустив сингл та альбом про цей танець.
Примітки
Посилання Crazy Words--Crazy Melody (Во-до-де-о) — У цій пісні 1926 року як тему використовується «Black Bottom». Волтер Нельсон про «Блек-боттом» (з уривками танцю) Black Bottom (1927) Танцювальна вистава «Блек-боттом»