Микола Іванович Євдокимов (, , станиця Наурська, Терська область-†, П'ятигорськ, Терська область) — граф (з 17 квітня 1859), учасник Кавказької війни, генерал від інфантерії російської імператорської армії (19 лютого 1864), генерал-ад'ютант (6 серпня 1859), наказний отаман Кубанського козацького війська.

Життєпис Микола Іванович народився у станиці Наурській, у незаможній родині феєрверкера Івана Євдокимова та донської козачки Дарії Савельївни. Його батько був селянином Уфимської губернії, який в 1784 р. взятий за набором у рекрути, і в 1813 р. отримавший військове звання прапорщика (за вислугу років), і призначений начальником артилерії гарнізону в укріпленні Темноліському.

У 1820—1823 рр. Євдокимов служив у , як вільно визначаючийся.

У 1824 р. отримав звання прапорщика з переведенням у , розташований тоді в Дербенті.

У 1830—1831 рр. мав перший бойовий досвід в експедиціях проти Казі-Мухамада: У бою під Тарками, в облозі Дербента, при обороні фортеці Бурної. За це був нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня.

У 1834 р. Євдокимов отримав звання поручника і переведений служити в .

У 1837 р. отримав звання штабс-капітана і йому вручено було орден св. Володимира 4-го ступеня з бантом. Разом з тим він був призначений на посаду ад'ютанта до генерала Клюкі-фон-Клюгенау.

У 1840 р. Євдокимов отримав звання капітана, брав участь у літній експедиції генерала Галафеєва до Чечні. Того ж року Євдокимов брав участь і в рішучих діях генерала Клюкі-фон-Клюгенау проти Шаміля.

На початку 1841 р. Євдокимов став майором і його було призначено Койсубулинським , обов'язком якого було управління гірськими товариствами. Отримав звання підполковника і нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня.

У травні 1842 р. він брав участь у експедиції генерала Грабе до Ічкерії. Отримав в кінці року в командування загін на Нижньо-Сулакській лінії, взяв з ним в 1843 р. участь в Аварській експедиції генерала Клюкі-фон-Клюгенау і, повернувшись на річку Сулак, пильно охороняв єдиний шлях сполучення з Російською імперією. Наприкінці 1843 р. приєднаний зі своїм загоном до військ генерала Фрейтага, Євдокимов брав участь у відбитті війська Шаміля від укріплення Низового, звільнення укріплень Міатлинського і Темир-Хан-Шури. Експедиції звернули на Євдокимова увагу з боку імператора Миколи I, тому згодом він отримав звання полковника та був нагороджений орденом св. Станіслава 2-го ступеня.

У 1844 р. Євдокимов неодноразово брав участь у Дагестанських експедиціях генерала Лідерса. Наприкінці червня 1844 р. Євдокимов був призначений на посаду командира Терського козаацького війська.

На початку 1846 р. призначений на посаду командира Дагестанського піхотного полку, який він сам же й формував. Він брав участь з полком в експедиціях генерала Бебутова, що завершилися розгромами Шаміля при аулі Кутіша.

У 1847—1848 рр. Євдокимов у складі загону князя Воронцова брав участь у оволодінні Гергебілем та Салтами. За це був нагороджений орденом св. Володимира 3-го ступеня. 10 серпня 1848 р. і отримав звання генерал-майора.

У 1849 р. призначений спочатку служити командиром 1-ї бригади , а вже в 1850 р. — 2-ї бригади 19-ї піхотної дивізії; і йому в 1855—1858 рр. було довірено управління правим флангом Кавказької лінії Биографический словарь. «Высшие чины Российской империи (22.10.1721-2.03.1917)», Т.I (А-3). В 4-х томах / Сост. Е. Л. Потемкин. — , 2017—622 с. — , що простягалася на 600 верст.

До 1855 р. діяльність Євдокимова обмежувалася лише експедиціями. 27 листопада 1855 р. відбулося призначення Євдокимова на посаду командира 20-ї піхотної дивізії та начальником лівого флангу Кавказької лінії .

Прибувши на початку 1856 р. на головний театр воєнних дій, він за два з половиною роки підкорив Велику, Малу та Нагірну Чечню, взяв Ведено, загнав Шаміля до Гуніба і закінчив війну на Східному Кавказі, змусивши Шаміля здатися. Невдовзі Євдокимов отримав (7 вересня) 1856 р. чин генерал-лейтенанта.

Звання генерал-ад'ютанта він отримав (18) серпня 1859 р., а 7 квітня 1859 р. був нагороджений орденом св. Георгія 3-го ступеня (№ 503) і графським титулом — (29) квітня 1859 р. До кінця 1860 р. Євдокимов покінчив з шапсугами, відтіснивши їх за головний хребет до берега моря.

, призначив його у 1860 р. головним начальником на Східному Кавказі (до 1865 р.) та командувачем військ у Кубанській області, а в 1862 р. Євдокимов став вже начальником цієї області.

Навесні 1861 р. Лабінська лінія була вже перенесена на , причому різні дрібні народи (, бесленеї, тамовці та інші) були знищені або втекли до Туреччини. Стривожені успіхами войовничі абадзехи спробували у вересні розпочати перемовини, але зазнали невдачі, оскільки Євдокимов категорично висловив їхнім депутатам, що вимагає не мирного сусідства, а безумовної покірності Російській імперії та переселення їх у призначені місця, причому дав їм місячний термін на ухвалення рішення. Євдокимов вважав переселення горян до Туреччини корисним для горців, які не бажають приймати російське підданство, і корисним для розширення меж Російської імперії, бо вона отримала можливість вільно розвивати російську колонізацію в передгір'ях західної частини Кавказу Берже А. П., «Выселение горцев с Кавказа в 1858—1866 гг.» (Русская старина, 1882 г.) т.23..

У лютому 1862 року, як начальник Кубанської області (до 1863 р.), перейшов у наступ і до кінця березня встиг очистити від їх присутності простір між річками Біла і Лаба, а в травні переніс передову лінію на річку Біла. Організувавши наступ кількома загонами та залишивши частину військ для прикриття переселенців, Євдокимов особисто взяв активну участь в каральних операціях. Керуючи діями загонів (Адагумського, Даховського, Пшехінського і Шапсугського). І до весни 1863 р. оволодів значною територією, на яку було переселено до 4 тисяч козацьких родин у 24 нових станицях. Протягом літа передову лінію було просунуто на p. Пшеха та р. Курджипс, а потім він покінчив з присутністю і .

До кінця 1863 р. вся Кубанська область була підкорена, і для остаточної окупації Західного Кавказу залишалося підкорити племена убухів, і шапсугів, стиснутих у вузькому просторі між крутими схилами головного Кавказького хребта і Чорним морем, Абхазією та течією . Дії військ під його керівництвом у лютому — березні 1864 р. викликали паніку серед ще не підкорених горян.

Останніми бойовими нагородами Євдокимова були чин генерала від інфантерії (2 березня) 1864 р., орден св. Георгія 2-го ступеня (№ 100) (27) червня 1864 р. Почесною винагородою Євдокимову було і призначення його (13) листопада 1864 р. шефом Дагестанського піхотного полку. За період служби він мав контузію і 18 ран.

З проханням про звільнення з армії Євдокимов восени 1864 р. вирушав до Петербурга до імператора. А (18) січня 1865 р. його звільненили з військової служби Клычников Ю. Ю., «Солдат империи Николай Иванович Евдокимов». — С. 211.. Він вийшов у відставку під час свого тріумфу.

Після відставки Євдокимову було призначено утримання: Пенсія — 10 тисяч рублів, платня довічна — 8 тисяч рублів і два з половиною наділи землі — одна земельна ділянка під Анапою, друга біля П'ятигорська. П'ятигорськ Євдокимов обрав для проживання. Проводив час і у своєму хуторі поблизу Желєзноводська, де йому було відведено 90,7 десятини землі.

Після смерті Євдокимова поховали з військовими почестями біля , у центрі м. П'ятигорська, біля міського бульвару.

У 1878 р. на могилі Євдокимова було встановлено мармурові п'єдестал і бюст роботи відомого петербурзького скульптора М. А. Лаверецького (після знищення собору в 1935 р. надмогильний пам'ятник Євдокимову перебуває у експозиції п'ятигірського краєзнавчого музею) .

Нагороди

Орден Святої Анни 3-го ступеня з бантом (1831), Орден Святого Володимира 4-го ступеня з бантом (26.09.1835), Орден Святого Станіслава 2-го ступеня (27.03.1843), Орден Святого Георгія 4-го ступеня (16.09.1843), Імператорська корона до ордену св. Станіслава 2-го ступеня (06.09.1844),, Золота напівшабля з написом «За хоробрість» (22.11.1844), (1845). Орден Святого Володимира 3-го ступеня (17.10.1847), Орден Святого Станіслава 1-го ступеня (23.10.1851), Орден Святої Анни 1-го ступеня (1852), Імператорська корона до ордену св. Анни 1-го ступеня (1855), Золота шпага з написом «За хоробрість», прикрашена алмазами (1857), Орден Білого орла з мечами (1858), Орден Святого апостола Андрія Первозванного (1858), Орден Святого Олександра Невського з мечами (13.09.1858), (1858), Орден Святого Георгія 3-го ступеня (17.04.1859), Алмазні знаки до ордена Святого Олександра Невського (1863), Орден Святого Георгія 2-го ступеня (15.06.1864), Крест «За службу на Кавказе» (1864), Орден Святого Володимира 1-го ступеня (26.11.1871), Баденський Орден Церінгенського лева 1-го ступеня (1861), Прусський Орден Червоного орла 1-го ступеня з мечами (1863).

Критика Деякі автори покладають на Євдокимова відповідальність за етнічні чищення території Російської імперії від мирного черкеського населення .

Родина Дружина — Олександра Олександрівна Федосеєва. Дочка — Ганна.

Пам'ять У 1888 р. архів Євдокимова, що складається з офіційних документів та приватних паперів і записок, надійшов у розпорядження редакції журналу «Російська старовина», в якому частинами друкувався в різні роки (1888. Т. LVII. № 4 і 10; 1889. № 3, 5, 6, 7, 8 і 11; 1890. № 2).

У 1935 р. Спаський собор у П'ятигорську та усипальниця генерала були зруйновані. Мармуровий бюст Євдокимова та дві жаловані грамоти Євдокимову та Доливо-Добровольським про отримання графської гідністі, підписані імператором Олександром II передані до краєзнавчого музею П'ятигорська.

У 2013 р. біля відновленого кафедрального Спаського собору було встановлено пам'ятну дошку на місці усипальниці генерала Євдокимова Газета «Пятигорская правда». 7 июня 2014 года. № 58 ..

У червні 2014 р. у П'ятигорському краєзнавчому музеї відбулася виставка «Він завершив війну на Кавказі», присвячена 210-річчю від дня народження генерала.

Примітки

Джерела

Биографический словарь. «Высшие чины Российской империи (22.10.1721-2.03.1917)», Т.I (А-3). В 4-х томах / Сост. Е. Л. Потемкин. — , 2017 — 622 с. — . Гизетти А. Л., «Хроника Кавказских войск». В 2-х частях. — Тифлис, 1896. Евдокимов Н. И., «Записки» // Русская старина, 1893, № 6—9; 1894, № 1, 2, 6, 9, 11 и 12; 1895, № 3, 4, 6, 9 и 10.

Зиссерман А. Л., «Двадцать пять лет на Кавказе». Ч. 1—2. — , 1879. Зиссерман А. Л., «Кавказские воспоминания». // Русский архив, 1884, 3; 1885, № 1. Кравцов И. С., «Кавказ и его начальники». // Русская старина, 1886, тт. L, LI. Ольшевский М. Я., «Кавказ с 1841 по 1866 год». — , 2003 Романовский Д. И., «Кавказ и Кавказская война». — , 1860. Захарьин И. Н., «Кавказ и его герои». — , 1902. Е. Ткачев, «Семья кавказского героя». // «Из номера в номер» — 1993. № 41, № 42. Е. Кузнецова, «Благой поступок графини Евдокимовой». // «Женщины Пятигорска» 2012. № 11. Г. Аведова, «И стал солдат генералом». // «Кавказский край» — 25-31 марта 1994. № 8. Ибрагимова З. Х., «От нижнего чина до полного генерала». // Военно-исторический журнал. — 2010. — № 11. — С.69-71. Лекции заведующего научным отделом Пятигорского краеведческого музея Михаила Семендяева.

Посилання «Евдокимов граф», проект «История русских родов».