Cursus publicus (, dēmósios drómos) або «державний шлях», також відомий як vehiculatio у період Ранньої Римської імперії — це державна система поштового та транспортного сполучення Римської імперії, яка згодом була успадкована Візантійською імперією.

Система була створена імператором Августом для перевезення кореспонденції, посадових осіб і податкових надходжень між Італією та провінціями. Вона продовжувала функціонувати до першої половини 6 ст., коли, за свідченням історика Прокопія Кесарійського, імператор Юстиніан ліквідував більшість її маршрутів, за винятком дороги, що вела до кордону з Сасанідською державою. Структура

Протяжність cursus publicus відображена на Tabula Peutingeriana — карті мережі римських доріг, датованій приблизно 400 роком.Leo Bagrow, R. A. Skelton. History of Cartography. С. 37. Структура cursus publicus був доступний переважно державним службовцям і військовим. Громадяни могли користуватися ним лише за спеціальним дозволом влади. Ті, хто не мав такого права, змушені були користуватися послугами рабів або знайомих для передачі повідомлень.

Для користування системою необхідним був спеціальний дозвіл — diploma, який видавався імператором. У ньому зазначалися ім’я особи, термін дії, маршрут, спосіб пересування та місця зупинок. Зловживання системою були поширеними: посадовці використовували diplomata для безкоштовних подорожей, а також траплялися підробки та крадіжки таких документів. Про необхідність мати дійсний дозвіл для користування імперською поштою згадують Пліній Молодший та Траян. У разі суперечок щодо дійсності документа їх вирішував суддя відповідно до римського права. Через високу вартість утримання системи дозволи видавалися обмежено.

Cursus publicus забезпечував перевезення кореспонденції, військового спорядження та податкових надходжень. Крім того, система виконувала функції імперської розвідувальної служби.

Хоча держава контролювала функціонування мережі, вона не була поштовою службою в сучасному розумінні. Вона забезпечувала інфраструктуру для пересування урядовців і кур’єрів, яка складалася з численних станцій уздовж доріг. Ці станції постачали свіжих коней, мулів, ослів і волів, а також вози, харчі, корм і місця для відпочинку. Кур’єри зазвичай забезпечувалися відправником, а утримання станцій покладалося на місцеве населення.

На маршрутах існували проміжні пункти — stationes, де надавали коней для кур’єрів і транспорт для посадовців. Також функціонували mutationes — станції для зміни коней, і mansiones — повноцінні зупинки з можливістю ночівлі. Використовувалися транспортні засоби, відомі як clabulae, хоча про них збереглося небагато інформації.

Імператор Август спочатку застосовував систему передачі пошти від одного кур’єра до іншого, але згодом перейшов до моделі, за якої один кур’єр доставляв повідомлення по всьому маршруту. За свідченням Светонія, саме Август створив цю систему.

Іншою назвою cursus publicus був cursus vehicularis, особливо до реформ імператора Діоклетіана. Відомо про існування посади praefectus vehiculorum, який відповідав за контроль функціонування системи. Зокрема, Луцій Волузій Меціан обіймав цю посаду за правління імператора Антонін Пій. В Італії система перебувала під його керівництвом, тоді як у провінціях її контролювали місцеві намісники.

Після реформ Діоклетіана та Костянтина I система була поділена на дві частини: швидку (cursus velox) та повільну (cursus clabularis). Швидка служба використовувала верхових коней (veredi) і в’ючних коней (parhippi), а також мулів, тоді як повільна служба застосовувала переважно волів для перевезення важких вантажів і офіційних осіб.

Обслуговування системи покладалося на населення провінцій під наглядом адміністрації. Більшість працівників cursus publicus набиралися з лав римської армії, зокрема з числа колишніх speculatores — військових розвідників. Історія Організація служби cursus publicus розпочалася за правління імператора Августа:

Німецький історик Ганс-Георг Пфлаум, дослідник cursus publicus, вважав, що iuvenes були об’єднанням молодих представників італійської знаті, які виконували важливі функції у житті муніципіїв. Вони не мали достатніх ресурсів для подорожей по всій імперії, тому згодом їх замінили професійні кур’єри.

Ця еволюція перетворила cursus publicus із добровільної служби на усталену систему, що складалася переважно з професійних посланців. Спочатку витрати на функціонування служби незначною мірою впливали на міста, але з розвитком системи саме муніципальні громади були змушені нести основні фінансові витрати.

Попри спроби імператора полегшити цей тягар, витрати залишалися значними, і за часів Августа поштовий сервіс усе ще утримувався коштом міст.

У I столітті н. е. cursus publicus значно розширився і став об’єктом імператорських реформ. Одне з перших рішень було ухвалене за правління імператора Нерва, що підтверджується нумізматичними знахідками 97 року н. е..

Імператор Адріан (117–138) передав управління cursus publicus спеціальному імперському чиновнику — praefectus vehiculorum, представнику вершницького стану, підпорядкованому префекту преторія. Він відповідав за контроль доріг, мостів і споруд біля mansiones.

Крім того, Адріан звільнив місцевих магістратів від обов’язків нагляду за поштовою службою:

У провінціях витрати на утримання служби покладалися на місцеве населення, яке фінансувало діяльність mancipes — керівників поштових станцій.

На початку III століття за правління імператора Септимія Севера система була розширена: з’явився регулярний транспорт для перевезення товарів (cursus clabularius), що призвело до зростання витрат. Імператор узяв фінансування служби на себе, прагнучи здобути підтримку населення:

У цей період також було організовано annona — систему постачання армії, що стало важливим елементом підтримки військ.

Починаючи з династії Северів, призначалися окремі керівники cursus publicus для провінцій, а управління системою розподілялося між кількома чиновниками.

У IV столітті реформи імператорів Діоклетіана та Костянтина I підпорядкували систему magister officiorum і його агентам (agentes in rebus). Джерела того часу свідчать про численні зловживання та перевантаження місцевого населення, яке було змушене забезпечувати функціонування системи.

Попри труднощі, cursus publicus продовжував діяти до VI століття. У 414 році ефективна робота системи постачання дозволила Костянцію III стримати вестготів в Аквітанії.

У Західній Римській імперії система зникла, але у Візантійській імперії вона існувала до першої половини VI століття, коли була ліквідована за наказом імператора Юстиніана, за винятком маршрутів до кордонів Сасанідської держави. Функціонування та інфраструктура Держава видавала спеціальні дозволи особам, які завдяки їм могли користуватися різними установами та послугами під час подорожі. Необхідна інфраструктура складалася передусім із розгалуженої мережі доріг і морських шляхів, що з’єднували важливі міста, регіони та порти.

Однією з ключових основ cursus publicus були повинності місцевого населення. Для окремих міст і громад встановлювалися норми щодо кількості верхових і тяглових тварин, а також транспортних засобів, які повинні були надаватися мандрівникам системи у примусовому порядку. Намісник відповідної провінції виплачував власникам компенсацію за таке використання.

Місця для відпочинку та ночівлі мали безкоштовно надаватися користувачам cursus publicus і їхнім тваринам, тоді як за харчування вони сплачували самостійно за ринковими цінами. Швидкість комунікації Прокопій Кесарійський залишив одну з небагатьох прямих згадок про функціонування римської поштової системи, що дозволяє оцінити середню швидкість пересування суходолом. У VI столітті він описував попередній період так:

Знаючи відстань між етапами, дослідники змогли оцінити середню швидкість пересування пошти. За підрахунками А. М. Рамсей, mansiones (місця ночівлі) зазвичай розташовувалися приблизно на відстані 25 римських миль (близько 37 км), а між ними знаходилися mutationes — станції для зміни коней. Це дає середню довжину одного етапу приблизно 12,4 км.

У результаті звичайна швидкість пересування становила приблизно 41–66 римських миль на день (62–99 км).

Існували також випадки значно швидшого пересування, наприклад, під час термінових повідомлень або пересування високопосадовців. Такі приклади згадуються у працях Валерія Максима, Тацита та Плутарха. Водночас дослідники зазначають, що ці випадки не є типовими і не можуть використовуватися для визначення середньої швидкості.

Рамсей також наводить приклад передачі звістки про сходження імператора Пертінакса на престол у 193 році. Повідомлення з Рима до Александрії дійшло приблизно за 63 дні, що дає середню швидкість близько 51 км на день.

Інший приклад стосується смерті Гая Цезаря у 4 році: звістка з Лікії до Пізи подолала приблизно 2165 км щонайменше за 36 днів, що відповідає швидкості близько 80 км на день.

Подібні оцінки підтверджує і дослідник К. В. Дж. Елліот, який наводить приклад швидкості передачі звістки про проголошення імператора Септимія Севера.

Ці дані стосуються переважно сухопутних маршрутів cursus publicus. Морські перевезення могли бути швидшими: за підрахунками Лайонела Кассона, за сприятливих умов кораблі рухалися зі швидкістю близько 5 вузлів (приблизно 9,3 км/год), долаючи до 190 км на день. За несприятливих умов швидкість зменшувалася до приблизно 80 км на день. Пізніший розвиток У IV столітті cursus publicus поступово диференціювався на дві основні гілки: cursus velox (лат. «швидке перевезення»), який відповідав за термінову доставку повідомлень і перевезення осіб, та cursus clavularis, що спеціалізувався на повільніших, насамперед вантажних перевезеннях.

Варто зазначити, що залежно від регіону та місцевих потреб цей процес розвивався нерівномірно у різних провінціях Римської імперії.

Інституції cursus publicus продовжували існувати до кінця Римської імперії, причому значні частини цієї системи були перейняті державами-наступниками. У Східній Римській імперії (Візантії) служба була здебільшого скасована імператором Юстиніаном I (527–565), як про це повідомляє Прокопій Кесарійський у Таємній історії (30.1–11). З будівництвом нової столиці Римської імперії — Константинополя — у 330 році система почала змінюватися. Зокрема, поступово зникала різниця між станціями для ночівлі та для зміни коней: у давньогрецькій мові обидва типи називалися Σταθμοί (stathmoi); до середини VI століття згадки про таке розрізнення зникають.

Водночас зменшилася роль традиційних доріг: на зміну колісному транспорту дедалі частіше приходили вершники на верблюдах, які набули поширення у IV–VI століттях. Імператор Лев I (457–474) скасував cursus clabularis у всьому діоцезі Схід та в деяких інших регіонах.

Протягом IV–VI століть поступово були ліквідовані й інші частини системи як у західній, так і у східній частинах імперії: Юліан (361–363) скасував cursus velox на Сардинії, а Юстиніан I (527–565) — ще в низці регіонів, зокрема в римській Азії.

Після ліквідації системи чиновники змушені були використовувати власних тварин, об’єднуватися для перевезень або звертатися до приватних перевізників. Див. також

Notitia Dignitatum Tabula Peutingeriana Ітинерарій Антоніна Tabula Peutingeriana римська армія agentes in rebus

Примітки

Література

Життя дванадцяти цезарів, Светоній

Historia Augusta, італ. переклад, ред. Ф. Ронкороні (F. Roncoroni), Rusconi, Болонья, 1972. J. J. Aubert, Business managers in ancient Rome: a social and economic study of institores, 200 BC–250 AD, Brill, Лейден, 1994. W. Eck, I sistemi di trasmissione delle comunicazioni d’ufficio in età altoimperiale, у: “Epigrafia e territorio, politica e società: Temi di antichità romane”, IV, ред. M. Pani, Puglia, Bari, 1996.

W. Eck, L’Italia nell’Impero Romano: Stato e amministrazione in epoca imperiale, Puglia, Bari, 1999.

Paul Petit, La paix romaine, PUF, серія Nouvelle Clio, 1971. Paul Petit, Histoire générale de l'Empire romain, Seuil, 1974.