— нечисть з японського фольклору. Вдень вони виглядають як нормальні люди, але вночі набувають надприродної здатності подовжувати шиї. Також можуть змінювати свої обличчя, щоб лякати смертних. Є два типи рокурокубі: у першого сильно розтягується шия, а у другого голова відокремлюється від шиї і вільно ширяє (цей тип називають («знімна шия»)). Рокурокубі фігурують у класичних кайданах (оповідання про надприродне) та у творах про японські чудовиська.
У японських легендах рокурокубі близькі до персонажів-трикстерів, які лякають людей, шпигуть за ними і жорстоко розігрують їх, для чого часом прикидаються дурнями, п'яними, сліпими тощо.
Згідно з японськими переказами, деякі рокурокубі у звичайному житті часто живуть непомітно, можуть мати подружжя-людей. Деякі з них роблять відчайдушні зусилля, щоб не перетворюватися на чудовиськ. Інші й зовсім не знають про своє друге єство.
Нукекубі Нукекубі — це різновид рокурокубі, в яких голова відокремлюється від тіла та плаває в повітрі. Цей різновид прийшов у народну творчість раніше, ніж рокурокубі з подовженою шиєю. У класичній літературі є історії, в яких люди розповідають, як бачили в нічній темряві літаючі голови. Іноді нукекубі чинять страшні речі, наприклад, нападають на людей і випивають їхню кров.
Іноді відокремлення голови від тіла розглядається як метафора, що означає душу, яка залишає тіло під час сну. Така інтерпретація зазначена, наприклад, у («Сорорі моногатарі»), у розділі «Дикі думки жінки, що блукають навколо». У тій же книзі чоловік побачив на вулиці нукекубі — жіночу голову — і погнався за нею з мечем. Голова встигла сховатися в якомусь будинку, а потім люди чули всередині голос: «Мені наснився страшний сон. Мене переслідував чоловік із мечем. Я бігла всю дорогу додому, а потім прокинулася».
Іншу історію наведено в («Секоку хяку моногатарі»), автор якого черпав натхнення з «Оповідей Сорорі». В розділі «Про рокурокубі в провінції Ечідзен» йдеться про дівчину, яка страждає на прокляття нукекубі. Її голова прогризала двері та ворота, які від неї замикали. Дівчина переслідувала молодих чоловіків. Коли дізналася про прокляття, то їй стало так соромно, що вона пішла від чоловіка, відрізала волосся і наклала на себе руки.
У книзі «» («Кокон хяку моногатарі хебан») є глава «Як священик Дзецуган побачив рокурокубі в Хіґо». У провінції Хіґго (нині — префектура Кумамото) дружина власника готелю була рокурокубі: ночами її голова жила своїм життям, а вранці все поверталося до норми, але на шиї залишався слід у вигляді тонкої лінії. У тій же книзі оповідається про жінку-рокурокубі зі села Тава, у якої на шиї є кільцеподібний синець.
У «Записах гробниці імператора Китаю» («Тюре манроку», ) є історія про село рокурокубі, розташоване біля підніжжя гори , де всі жителі, навіть діти, носять шарфи, щоб приховати лінію навколо шиї.
В («Кассі ява»), написаних , розповідається про хвору жінку з провінції Хітачі. Її чоловікові порадили дістати печінку білого собаки, бо вона нібито допомагає позбутися «хвороби» рокурокубі. Чоловік убив собаку і дав дружині її печінку як ліки. Жінка вилікувалась від «хвороби», але прокляття перейшло на їхню дочку. Голова дочки-рокурокубі ночами полювала на білих собак і загризала їх до смерті.
Найчастіше рокурокубі та нукекубі — жінки, але в «Сесай хікі» () згадано про нукекубі-чоловіка. Священник безтурботно спав у храмі, коли перед ним постала голова, що ширяла в повітрі. Він прокинувся, схопив її та кинув убік — і більше не бачив. Вранці прислужник того храму сказав, що хоче попрощатися. На запитання «Чому?» він відповів так: «У мене хвороба нукекубі, і я боюся, що з цього моменту вона буде надто сильно заважати моїй роботі». Прислужник повернувся додому в провінцію Шімоса, де ця «хвороба» вважалася поширеною.
Оповідання про рокурокубі рідко закінчувалися щасливо. Найчастіше, коли справжню сутність рокурокубі розкривали, з людиною траплялося щось погане. Однак в есеї «Мішок того, що чули мої вуха» (Мімібукуро, ), написаному Негісі Сідзуморі, описано іншу ситуацію: одну жінку вважали носієм сутності рокурокубі, але, оскільки це не було доведено, сусіди не псували їй життя.
У книзі Лафкадіо Герна «Привиди та чудеса старовинних японських оповідей Кайдани» сказано, що нукекубі їдять черв'яків і комах, упійманих на деревах. Там же описано спосіб убивства рокурокубі. Теоретично в них є слабкість, якою можна скористатися, коли тіло спить, а голова літає десь: якщо тіло перемістити або сховати, то голова не зможе з ним з'єднатися, «вона… три рази вдариться землю, підстрибуючи, як м'ячик, потім почне задихатися, ніби від смертельного страху, і негайно помре». Також написано, що рокурокубі не можуть напасти на людину, доки вона читає буддійські молитви чи сутри.
Рокурокубі з подовженою шиєю У період Едо почали з'являтися оповіді про людей, у яких під час сну дуже розтягується шия.
Вважають, що ідея істоти з подовженою шиєю виникла через неправильну інтерпретацію візуальних образів нукекубі, раннього підвиду рокурокубі. Імовірно, в нукекубі є якась нитка, що з'єднує голову з тілом, тому люди могли хибно прийняти її за подовжену шию на зображеннях.
У («Кассі ява») якийсь пан зауважив, що олія в лампах надто швидко закінчується. Тому одну зі служниць запідозрили в тому, що вона рокурокубі. Якось уночі господар будинку вирішив це перевірити і побачив, як якась незрозуміла пара піднімається з її грудей. Пара ставала густою і застилала її голову, а потім господареві здалося, що шия служниці розтяглася. Служниця перекинулася на інший бік, але голова її залишилася нерухомою. Вона виглядала як звичайна людина, але її звільнили. Де б вона не зупинялася в пошуках роботи, ніде не затримувалася надовго.
Джіппеншя Ікку, автор йоміхону (ілюстрованого роману) «Записки про надприродне всіх провінцій» («Реккоку кайдан кікігакі дзосі», 列国怪談聞書帖) припустив, що подовжені шиї рокурокубі — це кармічна відплата. Кайсин, чернець з Енсю, і жінка на ім'я Оєцу разом утекли з дому. Коли Оєцу злягла з хворобою і вони не мали грошей на лікування, монах убив її та вкрав заощадження. Кайсин повернувся до розгульного життя. Якось він зупинився в готелі й усамітнився з дочкою власника готелю. Коли настала ніч, шия дівчини розтяглася, а обличчя стало таким самим, як у покійної Оєцу, яка в гніві звинуватила його в убивстві. Кайсин розкаявся й розповів усе батькові дівчини. Батько, як виявилось, теж колись убив свою дружину. Він украв її гроші й на ці кошти відкрив готель. Незабаром карма наздогнала його, і його дочка стала рокурокубі. Кайсин після цього повернувся до чернечого життя. Він зробив для Оєцу могилу, яку назвав курганом рокурокубі.
Усна традиція Усна традиція теж багата на історії про рокурокубі. Наприклад, існує легенда, що на старій дорозі між селами Іва та Акеті у префектурі Ґіфу змія перетворилася на рокурокубі. У районі Коїкубо префектури Нагано також є будинок, у якому нібито бачили рокурокубі.
У період були популярними кайдани про куртизанок, чиї шиї плавно розтягувалися, коли вони усамітнювалися з гостями. Також говорилося, що вони пили лампову олію.
У «Книзі чудес світу» згадано так зване шоу виродків, яке проводилося 1810 року в місті Едо і на якому показували чоловіка-рокурокубі з подовженою шиєю.
У період Мейджі розповідали історію про дочку торговця, в якої подовжувалась шия. Попри синтоїстські та буддійські молитви, вона не вилікувалась, і зрештою про це дізналося все місто. Члени сім'ї не могли це витримати, тому вони пішли, не залишивши жодної зачіпки щодо місця, куди вирушили.
Магічні вистави Рокурокубі — це ще й різновид японського ілюзіонізму з використанням завіси та ляльок у натуральну величину без голів. Ляльку одягають у кімоно, і вона сидить у положенні сейджа (традиційній японській позі) перед завісою. За завісою є мотузка та виконавиця, яка показує лише своє обличчя. Коли акторка сідає навпочіпки і підводиться, відповідно стискується і розтягується штучна шия. Так виникає пародія на рокурокубі.
У журналах періоду Мейджі наведено ілюстровані пояснення, як робиться цей трюк. Розкриття магічних трюків відповідало духу часу тієї епохи, тому багато хто прагнув викрити і цей фокус.
У період Тайшьо під час фестивалів на територіях храмів та святилищ ставили намети, де відвідувачам показували «рокурокубі». Ця розвага мала попит.
Подібні історії в інших народів В енциклопедії «Китайсько-японське зібрання відомостей про три стихії в картинках» (1712—1715) згадано китайських істот, у яких голова відокремлюється від тіла і ширяє в повітрі. Їх називають («літаюча голова»). Вони використовують свої вуха як крила і їдять комах. Тож нукекубі, найімовірніше, походять від них. Як і рокурокубі, фейтоумань має лінію навколо шиї. В китайській міфології також згадується , зване або луотоу (落頭). Його голова теж відривається від тіла, що спить на футоні. В епоху Цінь на півдні держави існувало ціле плем'я, зване лотоумінь або луотоумінь (落頭民).
У китайській книзі «» («Соу шень цзи», 搜神記) написано, що в період Трицарства генерал Східної У Чжу Хуан найняв служницю, яка була луотоу. Щоночі її голова, користуючись вухами, як крилами, вилітала з будинку, а на світанні поверталась. Коли її тіло без голови помітили й накрили, голова після повернення не змогла приєднатися, впала й заплакала. Коли ж покривало відкинули, голова повернулася на місце. Хуан злякався й відіслав служницю, і лише потім дізнався, що це була її природна особливість.
В Індонезії, Малайзії та Таїланді є легенди про істот, чиї голови відокремлюються від тіла і ширяють, тоді як їхні нутрощі бовтаються, прикріплені до голови, в повітрі.
— міфічна істота з Південної Америки, яка набуває форми людської голови і літає повітрям, висмоктуючи з людей життя.
— істота з . Це чудовисько жіночої статі трохи відрізняється від уже описаних, оскільки його тіло відривається від талії й літає воно за допомогою гігантських крил, схожих на крила кажана.
Дослідник йокаїв Тада Кацумі припускає, що ці міфічні істоти прийшли до Японії в періоди Муромачі та Адзучі-Момояма, коли ще велася торгівля з південним Китаєм та Південно-Східною Азією. У період Едо, коли Японія прийняла політику самоізоляції, розвивалася концепція японського чудовиська рокурокубі.
Бібліографія
井之口章次(1988). 相賀徹夫編 (ed.)日本大百科全書. 24. 小学館. ISBN 978-4-09-526024-2. 今野円輔編著 (1981). 日本怪談集妖怪篇.現代教養文庫.社会思想社. ISBN 978-4-390-11055-6. 笹間良彦 (1994). 図説・日本未確認生物事典. 柏書房. ISBN 978-4-7601-1299-9. 篠塚達徳訳著 (2006). 新釈諸国百物語. 幻冬舎ルネッサンス. ISBN 978-4-7790-0051-5. 柴田宵曲 (2005). 妖異博物館. ちくま文庫. 筑摩書房. ISBN 978-4-480-42108-1. 柴田宵曲編 (2008). 奇談異聞辞典. ちくま学芸文庫. 筑摩書房. ISBN 978-4-480-09162-8. 多田克己 (2000). 京極夏彦編 (ed.). 妖怪図巻. 国書刊行会. ISBN 978-4-336-04187-6.
Примітки