Махмуд Барзанджі (; (1878, Сулейманія — 1956, Багдад) — видатний діяч національно-визвольного руху в Південному (Іракському) Курдистані. Під час кількох із цих повстань його було названо королем (шахом) Курдистану.

Коли після Першої світової війни на території сучасного Іраку було встановлено британський мандат Месопотамії, британці шукали відповідний спосіб управління курдською північчю. У 1918 році, після племінного уряду у федерально керованих племінних територіях сучасного Пакистану, що тоді були частиною Британської Індії, британці призначили Барзанджі губернатором курдів у Сулейманії. Однак рішучість Барзанджі не відповідала інтересам усіх курдів, оскільки суперництво між племенами та орденами було великим.

Життєпис Походив з роду шейхів суфійського ордена кадірія, що походить від засновника цього ордену і тому особливо шанований. Його батько шейх Саїд був фактичним правителем міста Сулейманія і особистим другом султана Абдул-Гаміда II.

Незабаром після молодотурецької революції, на початку 1909 року, шейха Саїда вбили в Мосулі араби, як говорили, за научення молодотурків. Внаслідок цього шейх Махмуд підняв повстання під гаслом помсти за батька і склав зброю лише після того, як досяг від молодотурецького уряду серйозних поступок. Потім він вступив у таємні зносини з консулами Росії та Англії, припускаючи домогтися незалежності Південного Курдистану під протекторатом будь-якої з цих держав. Тому після заняття англійцями Мосульського вілаєта під час Першої світової війни, він був негайно призначений (1 листопада 1918 року) хукумдаром (правителем) Сулейманії і взагалі англійці перший час робили на нього ставку. Барзанджі зрештою був виведений із себе щільною опікою англійців, які до того ж перешкоджали поширенню його влади за межі Сулейманії. В результаті 23 травня 1919 року Барзанджі заарештував англійського «політичного офіцера» (комісара) Грінхауза, проголосив себе королем Курдистану, зірвав англійський прапор, піднявши замість нього свій власний (зелений з червоним півмісяцем) і рушив на Кіркук. У першій битві Барзанджі зумів здобути гору, затиснувши в ущелину і розгромивши англійський загін, при чому було захоплено чотири броньовики, скинуті курдами в прірву за відсутністю у них шоферів. Проте 19 червня внаслідок зради він був обійдений з тилу генералом Фрезером на перевалі Дербенде Базіан, вщент розгромлений і поранений взятий у полон. Його судили англійським військово-польовим судом (якого він не визнав) і засудили до страти, заміненої 10-річним засланням до Індії.

Загроза турецького нападу на Мосульський вілаєт змусила англійців у вересні 1922 року повернути Барзанджі до Сулейманії. Він був проголошений ними головою ради самоврядування області, але відразу знову оголосив себе шахом Курдистану, що англійці визнали і навіть послали йому вітальну телеграму від імені шаха. Барзанджі сформував уряд (призначивши прем'єром свого брата Кадера), випустив власні марки і грошові знаки тощо. Однак, не довіряючи англійцям і новоутвореному Іракському королівству, він почав таємні переговори з турками і послав листа Леніну (через радянське консульство в Урмії) з проханням про військову підтримку. Барзанджі знову відмовився підкорятися приставленим до нього англійським комісарам і хоча цього разу не заарештував їх, але змусив виїхати добровільно, опублікувавши в своєму офіціозі «Курдистан» заборону будь-якого спілкування з ними та виконання їхніх розпоряджень. У лютому 1923 року англійці пред'явили йому ультимативну вимогу залишити Сулейманію, після чого піддали місто повітряному бомбардуванню. Барзанджі пішов у гори і протягом п'яти років вів партизанську боротьбу, кілька разів беручи Сулейманію нальотами. У 1927 році, бачучи безнадійність подальшого опору, він здався на амністію. Нове повстання в Іраку спалахнуло 1930 році у зв'язку з підписанням (30 червня) англо-іракського договору, що визначав умови дострокового надання Іраку незалежності. Договір мав кабальний характер; курдів особливо обурювало те, що він не містив навіть згадки про гарантії їх прав. Поштовхом повстанню послужив так званий «чорний день» 6 вересня - розстріл поліцією масової демонстрації протесту в Сулейманії. Барзанджі очолив повстанців і протягом усієї осені та початку зими вів битви з урядовими військами. Англійці спочатку сприяли руху, бачачи у ньому спосіб тиску на Багдад; коли ж договір був ратифікований, надали активну допомогу у його придушенні.

На початку 1931 року Барзанджі, не бачачи перспектив продовження боротьби, знову здався, отримавши від англійців гарантії особистої безпеки і був англійським літаком відправлений на посилання на південь Іраку. Там він пробув до весни 1941 року, тобто до приходу до влади пронацистського уряду Рашида Алі аль-Ґайлані. За пропозицією англійців, які обіцяли курдам у разі повстання проти Ґайлані негайне визнання їх незалежності, він біжить до Сулейманії і намагається підняти повстання; але цього разу в нього нічого не виходить через відмову від співпраці з ним місцевих вождів.

Після окупації Іраку Англією Барзанджі живе у Сулейманії. Він надавав допомогу засланим туди Барзані і вірогідно, з його відома і згоди, його син Латіф організував у 1943 році втечу Мустафи Барзанджі.

Барзанджі помер у 1956 році. Його похорон вилився у велику антиурядову демонстрацію.

Примітки

Джерела