В американському футболі та споріднених видах спорту даун () або розіграш (play) — спроба команди, що володіє м'ячем, тобто грає в нападі, просунутися з м'ячем якомога далі в бік енд-зони команди, що захищається.

Правила

Команда має обмежену кількість даунів — чотири в американському футболі, три у канадському.

Даун починається зі снепа — характерної подачі м'яча центром на квотербека, який, отримавши м'яч, передає пас гравцю, що, у свою чергу, в спробі набрати ярди бігтиме з м'ячем (або, рідше, квотербек біжить сам). Закінчується даун наступним чином: команда з м'ячем забиває тачдаун; гравця з м'ячем зупиняють (або він сам оголошує зупинку, уникаючи більш серйозних наслідків у вигляді втрати м'яча); м'яч виходить за межі поля (разом з гравцем або сам); в деяких інших ситуаціях, таких як неповний пас або при певних порушеннях правил. Наступний даун починається з відмітки, на якій зупинився м'яч.

Кожен даун має номер: перший, другий, третій і, якщо це не канадський футбол, четвертий. Номер кожного дауна оголошується на початку розіграша з наступним описом: номер дауна, відстань, яку лишилося подолати для набору десяти ярдів, і ярдова лінія, з якої починатиметься розіграш, наприклад: «1st and 10 at the 20-yard line», «2nd and 6 at 27 yards line» тощо.

Якщо команді вдається за відведену кількість спроб подолати десять ярдів, знову оголошується перший даун, тобто відлік даунів повертається до 1, і команда знову має повну кількість спроб на подолання наступних десяти ярдів. Суддя додатково сигналізує про перший даун жестом у вигляді розкритої долоні, спрямованої в напрямку енд-зони команди, що грає в захисті. Якщо ж за відведену кількість даунів команда не змогла подолати десять ярдів, володіння м'ячем переходить до команди, що захищалася.

Останній даун

Якщо команда за відведену кількість спроб не подолає десяти ярдів, м'яч переходить до іншої команди, і та отримує відповідну кількість даунів спроби набору ярдів. Команда, що володіє м'ячем, має наступні варіанти, як витратити останній даун: здійснити спробу все ж здолати потрібну до десяти ярдів відстань (це називають «Go for it»). Якщо й ця спроба не вдасться, перехід м'яча до суперника називатиметься «втрата м'яча на даунах»; якщо дозволяє відстань, не намагатися занести м'яч до енд-зони для тачдауну, а спробувати забити ногою філд-гол у ворота, набравши три бали замість шести, як це було б при тачдауні; віддати м'яч команді суперника, пробивши пант — удар по м'ячу ногою в напрямку енд-зони суперника. У випадку панту суперник починатиме свій набір ярдів там, де зупинився м'яч, тому спеціальний гравець суперника може зловити м'яча і спробувати пронести якомога далі у зворотному напрямку, зменшуючи цю відстань. Що саме з цих варіантів обере команда, часто залежить від рахунку, позиції на полі, ігрового часу та того, наскільки вона впевнена в успіху атаки.

Суддя сигналізує про останній даун, піднімаючи над головою одну руку, стиснуту в кулак.

Історія системи даунів і походження терміну

У 1876 році «батько американського футболу» почав відокремлювати правила американського футболу від регбі, запровадивши систему, за якої команди володіли м'ячем по черзі замість хаотичної боротьби за нього. Спочатку обмежень на кількість спроб не існувало, і команда нападу не була зобов'язана віддавати м'яч після певної кількості розіграшів. Це часто призводило до того, що одна команда могла утримувати володіння протягом цілої половини матчу, що зумовлювало безгольові нічиї. Визнавши таку гру нудною для глядачів, у 1882 році Кемп запропонував правило, згідно з яким команда мала просунути м'яч на 5 ярдів за три спроби, інакше володіння переходило до суперника.

Певну плутанину вносить походження терміну «даун» (англ. down) як назви розіграшу. Саме слово «down» позначає завершення спроби, що найчастіше стається, коли гравець із м'ячем збитий з ніг («is down», тобто «знаходиться внизу»). У сучасних правилах це означає торкання землі будь-якою частиною тіла, крім ступень і рук. В НФЛ гравець має бути саме збитий з ніг захисниками суперника — якщо він, наприклад, послизнувся, він може встати і спробувати продовжувати гру; у коледжних і шкільних іграх до дауну призводить будь-яке падіння гравця з м'ячем. Щоб вважатися «збитим», гравець не обов'язково має лежати: такий статус надається і тоді, коли він фізично не може ані продовжувати рух, ані впасти (наприклад, затиснутий іншими гравцями чи його тримають), або перебуває зверху на іншому гравцеві, не торкаючись газону.

Термін походить від старого правила, що зобов'язувало гравця у ситуації, коли він не міг продовжувати рух, вигукнути слово «down», щоб зупинити гру і зафіксувати точку початку наступного розіграшу (сучасні правила також дозволяють зупинити гру таким вигуком, хоча це не є обов'язковим). Це, своєю чергою, є еволюцією регбійного правила (що на початку застосовувалося і у футболі), коли гравець у подібній ситуації мав вигукнути «held» («тримають»). Після запровадження ліміту спроб у 1882 році кожен розіграш почав офіційно закінчуватися моментом «down», і згодом цей термін закріпився як назва самої спроби.

Примітки