Римські договори 1941 року (, ) — низка договорів, укладених Королівством Італія та колабораціоністською Незалежною Державою Хорватія (НДХ) 18 травня 1941 року після вторгнення країн Осі в Югославію під час Другої світової війни. Договори визначали кордони між НДХ та Італією, фактично відображаючи територіальні поступки останній, здебільшого у вигляді новоутвореного губернаторства Далмація. Вони також забороняли НДХ розгортати військово-морські сили в Адріатичному морі та обмежували пересування її військ у контрольованій Італією частині НДХ.
Інші положення договорів значною мірою підпорядковували НДХ італійським інтересам у питаннях оборони, зовнішньої політики та економіки, а також фактично ставили НДХ у становище квазіпротекторату, зобов'язуючи її укладати подальші договори, яких потребує Італія. Нарешті, договори встановлювали, що режим усташів НДХ на чолі з Анте Павеличем запропонує посаду короля Хорватії члену Савойського дому, призначеному Віктором Емануїлом III. Після капітуляції Італії в 1943 році Павелич скасував ці договори.
Договори та подальші основані на них угоди викликали обурення хорватів, незалежно від їхнього ставлення до режиму, і сприяли дедалі успішнішому повстанню проти окупації країн Осі, яке очолювали югославські партизани. Заходи безпеки в італійських зонах окупації в межах НДХ вимагали від італійців використовувати четників як допоміжні сили в антипартизанській війні, оскільки вони залишали великі обшири без постійних гарнізонів. Ця політика спростила відступ партизанів після поразок у Чорногорії та сході Боснії і Герцеговині, а також створення Бихацької республіки в листопаді 1942 року.
Джерела