«Велике розлучення» () — роман британського письменника Клайва Стейплза Льюїса, опублікований 1945 року й заснований на його богословському видінні, в якому він розмірковує над християнськими уявленнями про рай і пекло.

Робоча назва була «Хто йде додому?» (), але він змінив назву за наполяганням видавця. Назва посилається на поему Вільяма Блейка . «Велике розлучення» вперше надрукували частинами в англіканській газеті під назвою у 1944 та 1945 роках, а невдовзі після цього видали у вигляді книги.

Джерела Серед різноманітних джерел, на які Льюїс спирався в цій праці, — твори блаженного Августина, Данте Аліг'єрі, Джона Мілтона, Джона Баньяна, Емануїла Сведенборга, Льюїса Керрола, а також Чарльза Ф. Голла, американського наукового фантаста, чий твір «Людина, яка жила навпаки» () Льюїс згадує в передмові.. Джордж Макдональд, якого Льюїс вводить у твір як персонажа, Данте, Пруденцій і згадані в тексті дев'ятого розділу.

Сюжет Оповідач незрозуміло як опиняється в похмурому й безрадісному місці — «сірому місті», де безперервно йде дощ, навіть у приміщеннях. Це місце виявляється чи то пеклом, чи то чистилищем — залежно від того, чи вирішить людина там залишитися. Зрештою він знаходить автобусну зупинку для тих, хто бажає здійснити подорож в інше місце. («Сіре місто» — лише умовна назва; згодом з'ясовується, що пункт призначення — передгір'я Неба.) Він стає в чергу на автобус і слухає суперечки між іншими пасажирами. Поки вони чекають, багато хто з огидою покидає чергу ще до прибуття автобуса. Водій — ангел, який прикриває обличчя від пасажирів. Коли та горстка пасажирів, яка ще залишилася, сідає до автобуса, він злітає й підіймається в сіре дощове небо.

Автобус проривається крізь дощові хмари в ясне передсвітанкове небо, і в міру підйому тіла пасажирів змінюються: вони стають прозорими й схожими на пару. Коли автобус прибуває на місце, пасажири — разом з оповідачем — поступово усвідомлюють, що вони привиди. Хоча країна, куди вони потрапили, — найпрекрасніша з усіх, які вони будь-коли бачили, кожна деталь пейзажу, зокрема струмки й травинки, видаються їм неймовірно твердими: їм завдає нестерпного болю навіть хода по траві, бо її леза проколюють їхні прозорі ноги, а підняти бодай один листок ніхто з них не може — він надто важкий.

Сяйливі постаті — чоловіки й жінки, яких вони знали на Землі, — виходять їм назустріч і закликають покаятися та увійти власне до Неба. Вони обіцяють, що в міру просування вперед і вгору привиди стануть дедалі «щільнішими», відчуватимуть усе менше болю й ставатимуть все більш реальними. Ці сяйливі психопомпи, яких для відмінності від безтілесних привидів називають «духами», пропонують допомогу в подорожі до гір і сходу сонця.

Майже всі привиди зрештою вирішують повернутися до «сірого міста», наводячи різні виправдання, які звучать переконливо і впізнавано, але водночас натягнуто й оманливо. Вони відмовляються від подальшої подорожі, хоча саме вона привела б їх до «реальності» й «вічної радості». Колишній єпископ відмовляється, бо настільки звик викладати свою віру в абстрактних, псевдоінтелектуальних термінах, що вже не може певно сказати, чи вірить у Бога; художник відмовляється, стверджуючи, що мусить берегти репутацію своєї мистецької школи; озлоблений цинік переконаний, що Небо — це обман (як і багато іншого); забіяка ображається, що там перебувають люди, яких він вважає нижчими за себе; сварлива дружина гнівається, бо на Небі їй не дозволять панувати над чоловіком. Натомість один чоловік, якого на Землі розбестила хіть і яка супроводжує його у вигляді огидної ящірки на плечі, дозволяє ангелові вбити цю ящірку (що завдає йому муки), стає трохи «щільнішим» і вирушає далі.

Оповідача, який за життя був письменником, зустрічає письменник Джордж Макдональд. Оповідач вітає Макдональда як свого наставника — так само, як Данте при першій зустрічі з Вергілієм у «Божественній комедії», і Макдональд стає для оповідача психопомпом у його мандрівці, як Вергілій став для Данте. Макдональд пояснює, що душа може обрати залишитися в Небі, навіть якщо раніше перебувала в «сірому місті»; для таких душ небесне благо діє «назад» у їхньому житті, перетворюючи навіть найгірші страждання на радість і роблячи їхній земний досвід продовженням Неба. І навпаки, зло Пекла діє так, що якщо душа залишається в «сірому місті» або повертається туди, то навіть згадане земне щастя втрачає сенс, і її земний досвід заднім числом перетворюється на Пекло.

Мало хто з привидів усвідомлює, що «сіре місто» насправді є Пеклом. Воно майже не відрізняється від життя, яке вони вели на Землі, — безрадісного, самотнього, монотонного й незручного. Місто лише безконечно розростається з прибуттям нових мешканців. Деякі персонажі пошепки зізнаються, що бояться «ночі», яка зрештою настане. За словами Макдональда, хоча покинути Пекло й увійти до Неба в принципі можливо, для цього потрібно відвернутися від улюбленого зла, яке й привело їх до Пекла, тобто покаятися, або, як формулює Льюїс, прийняти найвище й невгасиме блаженство. Найразючіше це показано в епізоді зустрічі блаженної жінки, яка прийшла назустріч своєму чоловікові: її оточують сяйливі супутники, тоді як він зменшується до невидимості, користуючись прикутим до нього «трагіком» у нашийнику, який говорити від його імені, уособлюючи його постійне вдавання до самокатувального емоційного шантажу інших. Оповідач не певен, чи чоловік перетворився на комаху, що повзе цим ланцюгом, чи його гріх урешті повністю його поглинув.

Макдональд просить оповідача присісти й зазирнути в крихітну тріщину в ґрунті та каже йому, що автобус піднявся саме крізь таку саму тріщину, у якій містилося колись безмежне «сіре місто», що насправді є настільки малим, що стає невидимим у порівнянні з безмежжям Неба й реальності. Далі відбувається незавершений діалог про незбагненні таємниці есхатології та сотеріології, у якому фігурують видіння Сведенборга й Гільдеґарди Бінгенської; центральним питанням є вічність і час.

Відповідаючи на запитання оповідача, Макдональд підтверджує, що коли він пише про це, він має сказати читачам, що це сон. У зв'язку з цим оповідач висловлює свій страх залишитися привидом із настанням повного дня на Небі, порівнюючи вагу сонячного світла для привида з падінням на тіло великих брил — після чого книги, що падають, пробуджують його за письмовим столом під час Бліцу.

Використання сну в сюжеті наслідує «Подорож Пілігрима», у якій головний герой бачить уві сні день суду в Домі Тлумача. Метафізичне використання шахової образності, а також відповідність елементів сну аспектам життя оповідача наяву нагадують «Алісу в Дивокраї» та «Алісу в Задзеркаллі». Книжка завершується тим, що оповідач прокидається від сну про Небо в неприємній реальності воєнної Британії, свідомо наслідуючи першу частину «Подорожі Пілігрима», яка завершується реченням: «На цьому мій сон закінчився». (В оригіналі: .)

Вистави Драматург і актор із Філадельфії Ентоні Лоутон створив оригінальну адаптацію «Великого розлучення», яку кілька разів ставила , зокрема в лютому 2012 року. Її також адаптував Роберт Сміт у Lamb's Players Theatre в Сан-Дієго в США у 2004 році; того ж року виставу включили до основного репертуару театру. Спочатку Сміт підготував адаптацію для конференції, присвяченої Льюїсу, в Оксфорді та Кембриджі в Англії, а вже наступного року отримав дозвіл включити її до сезону.

2007 року Magis Theatre Company представила свою адаптацію в Theatre 315 у Театральному кварталі Нью-Йорка із музикою композиторки та ляльками від .. Відзначена «Нью-Йорк таймс» за уяву, театральну майстерність і сміливість, постановка, за словами театрального критика Ніла Генцлінгера, спонукає до роздумів і «багато говорить всім зацікавленим у духовних питаннях». У наступні роки Magis тісно співпрацювала зі спадкоємцями Льюїса, щоб зробити свою адаптацію доступною для більш ніж десятка театральних компаній — від Канади до Еквадору. Taproot Theatre із Сіетла обрав адаптацію Magis для відкриття свого нового театрального простору у 2010 році та продовжив показ через високий попит.. Pacific Theatre Company представила адаптацію Magis у сезоні 2010—2011 років..

Наприкінці 2012 року Fellowship for the Performing Arts. отримала дозвіл від спадкоємців Льюїса на створення сценічної версії «Великого розлучення». Прем'єра постановки відбулася у Феніксі 14 грудня 2013 року; з 2014 по 2016 рік вистава гастролювала США, ненадовго відновлювалася 2020 року й знову повернулася 2021 року..

Екранізація 2010 року і Beloved Pictures оголосили про роботу над екранізацією «Великого розлучення». Очолити продюсерську команду мав , а написання сценарію доручили письменникові . Першу чернетку сценарію Вілсон завершив у 2011 році. Спочатку прем'єру фільму планували на 2013 рік.. Станом на 2025 рік його досі не зняли.

Примітки

Посилання

The Great Divorce на Faded Page