Іва́н Володи́мирович Омеляно́вич-Павле́нко (31 серпня 1881, Баку — 8 вересня 1962, Чикаго) — український військовий діяч, полковник російської армії (командир 8-го гусарського полку), за доби УНР — командир Сердюцького Лубенського полку, кошовий Харківського козацького коша, інспектор кінноти армії УНР, командир Окремої кінної дивізії армії УНР в 1920 р. Під час боротьби ЗУНР проти поляків прикомандирований з ДАУНР в УГА — командир групи «Наварія» під Львовом, генерал-хорунжий Армії УНР.

Молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка.

Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у XX столітті.

Життєпис Народився у Баку (Російська імперія, тепер Азербайджан) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

З 1901 року — офіцер російської армії.

Перша світова війна У роки Першої світової війни 1914—1918 — полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917 році.

Визвольні змагання (1918—1920)

У червні 1918 року, за Г.Базильським, очолив 11-у дивізію, начальником штабу залишився підполковник О.Рак. У 1918–1920 — командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом — кошовий отаман Харківського козацького коша.

У грудні 1918 — лютому 1919 рр. у Галицькій армії командував групою «Наварія» в битві під Львовом.

Улітку 1919 р. — інспектор кавалерії Армії УНР.

Навесні 1920 р. організував і очолив Окрему кінну дивізію — найбільше оперативне з'єднання Армії УНР.

Після поразки УНР перебував в еміграції в Польщі. У часі розслідування по «справі генерала Базильського» в знак протесту написав відвід з посади, 8 липня 1921 року офіційно звільнений з посади військового міністра. З 1923 жив у Празі.

Друга світова війна У червні 1941 року І. Омелянович-Павленко сформував на Поділлі 109-й поліційний батальйон. За кілька місяців цей підрозділ перетворено в міську поліцію в Білій Церкві, а на початку 1942 — в 109-й батальйон допоміжної поліції (Шуцманшафт) у Вінниці. Командуючи цим батальйоном, був українським комендантом Вінниці, брав участь у боях проти радянських партизанів. За даними історика Ярослава Тинченка, намагався захищати місцеве населення, зокрема рятував від смерті вінницьких євреїв.

Полковник Михайло Садовський у листі генералу УНР Всеволоду Петріву від 23 жовтня 1941 р. писав:

«Вже багатьох наших людей, офіцерів і цивільних, відправили ми на звільнені наші землі. Офіцери зазвичай займають посади комендантів поліції. Навіть генерал Омелянович-Павленко (молодший) займає посаду такого коменданта по Вінницькому округу. Частина наших офіцерів полягають у ролі перекладачів при німецькій армії»ЦДАГО України, ф. 269. — Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва..

1942 року німецьке командування перекинуло його до Білоруси для боротьби з партизанамиАнатолій Кентій. Збройні чини українських націоналістів. Том 1: 1920—1942..

У квітні 1943-го 109-й батальйон, який виявив себе дуже надійною бойовою частиною, але зазнав у боях важких втрат (близько 120 чоловік), тож його відтягнуто до Вінниці. Тут відбулося нагородження вояків, що відзначились, і поповнення частини місцевими добровольцями, яких виявилось напрочуд багато.

У червні батальйон переводять до Житомира, де керівництво окружної поліції, вочевидь боячись повторення випадку зі 108-им шуцбатальйоном, повністю змінює командування частини й арештовує членів ОУН. Омеляновича-Павленка переводять на посаду керівника вінницької районної поліції, тоді як всі керівні посади займають німці (хоча номінальним комендантом частини залишається український сотник Фещенко-Чопівський). Цей крок викликав різке незадоволення вояків, більшість яких під час першого ж виїзду на операцію здійснили масовий перехід на бік УПА. Залишки батальйону влито до 33-го поліційного полку СС.

З липня 1943 року працював над створенням Української визвольної армії.

Післявоєнне життя У 1944 емігрував до Німеччини, після війни переїхав до США.

Його дружиною Була Фатима Гнатівна Гаєвська (1895—1969) — українська актриса, відома як Фатима Омелянович-Павленко. Вона — дочка відомого театрального діяча Гната Казимировича Гаєвського (1858—1919) та Марії Петрівни Левченко, народженої в Полтаві. Гаєвські — шляхетський рід, Левченки — полтавський козацький рід.

У Івана Омеляновича-Павленка народився син Микола, було троє онучат. Всі жили в Чикаго.

Помер генерал у Чикаго, похований разом з дружиною на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Нагороди

Нагороди УНР Хрест Симона Петлюри Воєнний хрест

Нагороди Російської імперії Орден Святого Георгія 4-го ступеня Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом Орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість» Орден Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами Орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом Георгіївська зброя

Нагороди Третього Рейху Відзнака для східних народів 2-го класу в бронзі з мечами

Див. також Українська революція Армія УНР

Примітки

Джерела та література А. О. Буравченков. Омелянович-Павленко Іван Володимирович //

Коваленко Сергій. Омелянович-Павленко Іван Володимирович / Чорні запорожці: історія полку. — 2-ге видання. — Київ: Стікс, 2015. — 368 с. https://web.archive.org/web/20110522145518/http://storinka-m.kiev.ua/article.php?lang=eng&id=541 http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200711/article28 Національна академія наук України, інститут історії України. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у райхскомісаріаті «Україна» (1941—1944 роки). — Київ, 2012. Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави.

Посилання