Соціалістична ринкова економіка — це економічна система та модель економічного розвитку, що використовується в Китайській Народній Республіці. Система являє собою ринкову економіку з переважанням державної власності та державних підприємств. Термін «соціалістична ринкова економіка» був введений Цзян Цземінем під час 14-го Національного з'їзду Комуністичної партії Китаю (КПК) у 1992 році для опису мети реформ та відкритості.
Виникнувши в рамках політики реформ та відкритості, започаткованої в 1978 році, яка інтегрувала Китай у світову ринкову економіку, соціалістична ринкова економіка являє собою попередній або «первинний етап» розвитку соціалізму. Деякі коментатори описують систему як форму «державного капіталізму», тоді як інші описують її як оригінальну еволюцію марксизму, відповідно до марксизму-ленінізму, подібну до «Нової економічної політики» Радянського Союзу, адаптовану до співіснування з глобалізованою капіталістичною системою.
Історія
Після Великого стрибка (1958–1961) та усунення «Банди чотирьох» від влади в 1976 році тодішній верховний лідер Ден Сяопін переорієнтував зусилля Китаю на економічне зростання та пошук економічної системи, сумісної з конкретними умовами Китаю. Однак, роблячи це, він залишався відданим ленінській моделі централізованого політичного контролю та однопартійної держави. Ден і керівництво КПК відкинули попередній маоїстський акцент на культурі та політичній діяльності як рушійних силах економічного прогресу та почали приділяти більше уваги розвитку матеріальних продуктивних сил як фундаментальній та необхідній передумові для побудови передової держави. соціалістичне суспільство. Впровадження ринкових реформ вважалося відповідним рівню розвитку Китаю та необхідним кроком у розвитку продуктивних сил суспільства. Це узгоджувало китайську політику з більш традиційною марксистською перспективою, згідно з якою повністю розвинена соціалістична планова економіка може виникнути лише після того, як ринкова економіка вичерпає свою історичну роль і поступово трансформується в планову економіку, підштовхувану технологічним прогресом, який робить можливим економічне планування, а отже, ринкові відносини менш необхідними. На думку Дена, як державне планування, так і ринкові механізми були інструментами для вивільнення продуктивності, і що, хоча капіталістична ринкова економіка спирається на індивідуалізм, соціалістична ринкова економіка призведе до спільного процвітання.
Перехід до соціалістичної ринкової економіки розпочався в 1978 році, коли Ден Сяопін представив свою програму соціалізму з китайською специфікою. Початкові реформи з деколективізації сільського господарства та відкриття економіки для іноземних інвестицій наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років згодом призвели до масштабних радикальних реформ, включаючи корпоратизацію державного сектору, часткову приватизацію деяких підприємств, лібералізацію торгівлі та цін, а також ліквідацію системи гарантованого працевлаштування « залізної миски рису » наприкінці 1990-х років. [ <span title="This claim needs references to reliable sources. (March 2025)">потрібне посилання</span> ] За підтримки генерального секретаря-реформатора Ху Яобана та прем'єр-міністра Чжао Цзияна, третій пленум Центрального Комітету КПК 12-го скликання офіційно прийняв концепцію «планової товарної економіки» ( Chinese ).
Під час свого південного туру 1992 року Ден пропагував ідеологічну основу соціалістичної ринкової економіки, висловлюючи свою думку про те, що «[п]ланована економіка не дорівнює соціалізму, а ринкова економіка не дорівнює капіталізму. Соціалізм також може мати ринкові механізми, а державне планування та ринок є економічними засобами . Цзян Цземінь вперше запровадив термін «соціалістична ринкова економіка» у 1992 році. Він запропонував цю ідею, щоб Китай міг засвоїти уроки з капіталістичних країн, не обговорюючи, чи є реформи «соціалістичними» чи «капіталістичними». Цзян запитав Ден Сяопіна, чи схвалює той цей термін, і той схвалив. Пізніше цю концепцію прийняли парламентські збори В'єтнаму.Vuong, Quan Hoang (2010) Financial Markets in Vietnam's Transition Economy: Facts, Insights, Implications. , VDM Verlag, 66123 Saarbrücken, Germany. Після свого впровадження ця економічна система доповнила командну економіку в Китайській Народній Республіці, і високі темпи зростання ВВП протягом останніх десятиліть пояснюються саме їй. У цій моделі приватні підприємства стали основним компонентом економічної системи поряд із центральними державними підприємствами та колективними/селищними підприємствами.
На першій сесії 8-го Всекитайського Збору Народних Представників 29 березня 1993 року преамбула Конституції Китаю була змінена з метою включення цієї системи. У 1993 році КПК видала своє «Рішення з питань, пов'язаних зі створенням соціалістичної системи ринкової економіки». У наступній хвилі реформ однією з цілей було відокремити управління державними підприємствами від уряду та надати вибраній групі державних підприємств спеціальні майнові права та автономію. У 1994 році Китай девальвував юань на 33 відсотки в рамках реформ соціалістичної ринкової економіки. Після впровадження соціалістичної ринкової економіки сільськогосподарське виробництво значно зросло, і Китай ліквідував голод.
Зміст Соціалістична ринкова економіка офіційно описується як «економічна система, в якій ринок відіграє вирішальну роль у розподілі ресурсів під макроконтролем соціалістичної держави». КПК описує її як ранній етап розвитку соціалізму (цей етап по-різному називають «первинним» або «попереднім» етапом соціалізму), на якому державна власність співіснує з різноманітними недержавними формами власності.
На думку КПК, Китай не є капіталістичною країною, оскільки, незважаючи на співіснування приватних капіталістів та підприємців із державними та колективними підприємствами, держава має монополію на всю земельну власність та основну частку власності в найбільших і стратегічних підприємствах економіки, тоді як партія зберігає контроль над державою та напрямком розвитку країни. Однак багато вчених вважають китайську економічну модель прикладом авторитарного капіталізму, державного капіталізму або партійно-державного капіталізму .
Прихильники цієї економічної моделі відрізняють її від ринкового соціалізму, оскільки ринкові соціалісти вважають, що економічне планування є недосяжним, небажаним або неефективним, і тому розглядають ринок як невід'ємну частину соціалізму, тоді як прихильники соціалістичної ринкової економіки розглядають ринки як тимчасову фазу в розвитку повністю планової економіки.
Ознаки
Підприємство та типи власності Державна власність у соціалістичній ринковій економіці складається з державних активів, підприємств колективної власності та акцій змішаних підприємств, що перебувають у державній власності. Ці різні форми державної власності домінують у соціалістичній ринковій економіці поряд із значними приватними та іноземними підприємствами.
Принципи соціалістичної ринкової економіки узаконили ідею про те, що власність на державні підприємства може бути структурована в різних формах, включаючи акціонерні товариства з більшістю державних акцій. Сьогодні в Китаї існує кілька основних форм державних підприємств:
Державні підприємства: комерційні підприємства, засновані центральним урядом або місцевим органом влади, де керівників призначає уряд або державні органи. Ця категорія включає лише фірми, що повністю фінансуються та управляються державою. Більшість державних підприємств не є суб'єктами центрального уряду. Державні підприємства центрального уряду є підрозділами Комісії з нагляду та управління державними активами (SASAC). Державні підприємства: державні підприємства, або підприємства, контрольовані державою, – це публічні компанії, де держава володіє значною часткою або контрольним пакетом акцій, тим самим здійснюючи вплив на управління компанією. До них належать компанії, які отримують прямі іноземні інвестиції . Державні підприємства спільної власності:
Державний сектор Соціалістична ринкова економіка складається з широкого спектра державних підприємств (ДП), що представляють одну з форм державної власності. На кінець 2019 року ДП Китаю становили 4,5% світової економіки. Державні підприємства становили понад 60% ринкової капіталізації Китаю в 2019 році і генерували 40% ВВП Китаю в розмірі 15,97 трлн доларів США (101,36 трлн юанів) у 2020 році, а внутрішні та іноземні приватні підприємства та інвестиції становили решту 60%.. Дев'яносто одне (91) з цих державних підприємств входить до списку 500 найбільших компаній світу за версією Fortune Global 500 за 2020 рік..
Починаючи з реформ 1978 року, в 1980-х роках під час промислових реформ державні підприємства були поступово корпоратизовані і перетворені в акціонерні товариства, при цьому держава зберігала повну або більшу частину акцій. На початку 2000-х років більшість великих державних підприємств у нестратегічних секторах були зареєстровані на Шанхайській та Гонконзькій фондових біржах, а деякі державні підприємства прийняли змішані структури власності, де центральний уряд та різні інші державні структури, включаючи державні банки, інші державні підприємства, провінційні та місцеві органи влади, володіють різною часткою акцій компанії, що котируються на біржі, поряд із іноземними та приватними акціонерами. Результатом стала дуже розмита форма державної власності, за якої різні урядові органи, агентства та інші державні підприємства володіють державними підприємствами. Це ускладнює оцінку справжнього розміру та масштабів державного сектора, особливо якщо враховувати державні підприємства зі змішаною структурою власності. У 2013 році державний сектор становив 30 % від загальної кількості підприємств у Китаї, але 55 % активів, 45 % доходів і 40 % прибутку.
У 1996 році Китай впровадив комплексну серію промислових реформ під назвою «Схопити велике, відпустивши мале». Ці реформи передбачали закриття збиткових державних підприємств, об'єднання дрібних підприємств та приватизацію інших малих і середніх підприємств. Державні підприємства, що перебували у центральній власності, були реформовані в акціонерні товариства з метою делегування більших повноважень менеджерам державних підприємств. ДП всіх рівнів перенесли основну увагу на прибутковість і відмовилися від своєї соціальної функції надання соціальних послуг та пільг своїм працівникам, що було відомо як система «залізної рисової миски». У 2003 році була створена Комісія з нагляду та управління державними активами (SASAC) для нагляду за управлінням великими централізованими державними підприємствами.
Сучасні державні підприємства значно відрізняються від тих, що існували в 1990-х роках. Державні підприємства стали набагато більшими за розміром і меншими за кількістю, а державні підприємства, що належать центральному уряду, зосереджені в «стратегічних секторах», включаючи банківську справу, фінанси, гірничодобувну промисловість, енергетику, транспорт, телекомунікації та комунальні послуги. Для порівняння, державні підприємства на рівні провінцій та муніципалітетів налічують тисячі і задіяні майже в усіх галузях промисловості, включаючи інформаційні технології та проектування і виробництво автомобілів. Реформа державного сектора в Китаї є безперервним процесом. Станом на 2017 рік КПК відхилила сінгапурську модель державних інвестиційних компаній типу Temasek для китайських державних підприємств, де державні підприємства працюють виключно з метою максимізації прибутку на комерційній основі. Зокрема, Китай стверджує, що державні підприємства, які належать центральному уряду, також переслідують цілі національної та промислової політики. В результаті нещодавніх реформ, спрямованих на підвищення прибутковості та зменшення боргу, уряд повідомив, що прибуток державних підприємств, що належать центральному уряду, зріс на 15,2% у 2017 році. [потрібне краще джерело]