Хімічний завод у Розіньяно – підприємство хімічної промисловості на західному узбережжі центральної Італії.
Будівництво заводу кальцинованої соди почала в 1912 році бельгійська компаіня Solvay, що обрала Розіньяно через наявність у регіоні покладів сировини – видобуток вапняку (необхідного для випалу вапна) організували в самому Розіньяно в кар’єрі Аквабона, тоді як хлорид натрію надходив по розсолопроводу з розташованого за три десятки кілометрів промислу Понтеджинорі. Необхідні процесу Сольве невеликі обсяги аміаку первісно міг постачати розташований у тому ж регіоні завод борної кислоти Лардарелло.
Перша світова війна загальмувала будівництво, проте не перервала його, і в 1918-му в Розіньяно отримали першу продукцію. В першій половині 1920-х роках на тлі достатнього попиту обсяги виробництва кальцинованої соди швидко зростали – якщо в 1922-му випустили 45 тисяч тонн, то в 1925 році досягнули рівня у 138 тисяч тонн. Багаторазове збільшення виробництва призвело до швидкого вичерпання запасів вапняку у Аквабоні, тому з 1929-го перейшли на живлення від розташованої за кілька десятків кілометрів копальні Сан-Карло.
З 1923-му також освоїли випуск каустичної соди методом каустифікації. Технологія предбачала реакцію кальцинованої соди з гідроксидом кальцію (гашеним вапном) із отриманням каустичної соди та осаду карбонату кальцію. А з 1925 року стали випускати у товарному вигляді бікарбонат натрію (харчову соду), що є проміжним продуктом при отриманні кальцинованої соди.
Використовуючи наявність ресурсу хлориду натрію, в 1940-му запустили електролізне виробництво, що продукувало хлор, каустичну соду та водень (втім, на проєктну потужність його вдалось вивести вже після завершення Другої світової війни), при цьому станом на середину 1970-х років потужність майданчику по хлору досягнула 120 тисяч тонн на рік. Також варто відзначити, що два різні технологічні процеси отримання каустичної соди співіснували на майданчику в Розіньяно більше двох десятків років, допоки в 1969-му не припинили каустифікацію на користь більш ефективного електролітичного виробництва.
Хлор використовували для виробництва похідних продуктів, зокрема, вже у 1940-му розпочали випуск трихлоретилену на основі реакції хлору з ацетиленом (останній отримували з карбіду кальцію). В якийсь момент до асортименту додали і тетрахлоретилен (може бути отриманий на основі трихлоретилену).
Частина хлору та водню йшли на продукування соляної кислоти, з якої та ацетилену отримували мономеру вінілхлориду (з наступним перетворенням на полівінілхлорид). Вінілхлоридний напрям з’явився в першій половині 1950-х років, наступного десятиліття став частиною створеного у Розіньяно нафтохімічного комплексу, а наприкінці 1970-х припинив існування. Певний час за відсутності достанього попиту зі сторони виробництва вінлхлориду надлишки соляної кислоти доводилось утилізовувати.
В 1963-му асортимент хлорованих продуктів поповнило виробництво хлорометанів та хлоропарафінів. Метан спершу завозили автоцистернами (також з другої половини 1960-х певні обсяги міг постачати зазначений вище нафтохімічний комплекс), а в 1970 році повз Розіньяно пройшов газопровід Ліворно – Пйомбіно.
Водень з 1959-го використовує виробництво пероксиду водню, при цьому частину останнього споживали тут же на майданчику для отримання перборату натрію (поставки необхідного для цього борного мінералу колеманіту організували з Туреччини) та перкарбонату натрію (результат реакції пероксиду водню та кальцинованої соди). В 2000 році лінію перборату натрію перепрофілювали на продукування все того ж перкарбонату натрію. Станом на першу половину 2020-х завод також випускав надоцтову кислоту (отримують реакцією пероксиду водню та оцтової кислоти).
У 2004 році річна потужність майданчику становила:
- 900 тисяч тонн кальцинованої соди, 125 тисяч тонн бікарбонату натрію, 75 тисяч тонн хлориду кальцію, 116 тисяч тонн хлору, 130 тисяч тонн каустичної соди, 3,3 тисячі тонн водню, 75 тисяч тонн гіпохлориту натрію (отримують з хлору та каустичної соди), 45 тисяч тонн соляної кислоти;
- 20 тисяч тонн трихлорометану (хлороформу) та 30 тисяч тонн дихлорометану;
- 50 тисяч тонн пероксиду водню, 60 тисяч тонн перкарбонату натрію.
Енергетичні потреби майданчику у парі та частково електроенергії забезпечувала власна електростанція потужністю 45 МВт (плюс 500 тонн технологічної пари на годину), що споживала мазут та вугілля. З 1997-го її замінила значно потужніша ТЕЦ Розен.Solvay Chimica Italia S.p.A Stabilimento di Rosignano Marittimo (LI) SINTESI NON TECNICA Data: Marzo 2007
Примітки