Копальня Інгуртосу-Дженнамарі — колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія. Працював на тому ж витягнутом з північного сходу на південний захід рудному тренді, північну частину якого розробляла знаменита копальня Монтевеккьо.

Перші повідомлення про гірничу діяльність в районі майбутньої копальні відносяться до 1760 року, коли одне з джерел повідомило існування дюжини траншей, як в Інгуртосу, так і південніше у Дженнамарі. 1853 року дозвіл на розробку видали компанії Mineralogical Society di Gennamari, що вже 1855 року продала свої права французькій Sociétè Civile des Mines d'Ingurtosu et Gennamari. Остання в 1859 році узялась за розробку верхньої частини родовища, доступ до якої забезпечували рознесені по висоті штольні. Станом на 1869 рік роботи на Інгуртосу охопили зону у 160 метрів по горизонталі, загальна довжина тунелів досягнула 5,5 кілометра плюс 2,2 кілометра вертикальних та похилих спусків. Виробництво у цей період досягало 220 тонн галеніту (мінерал свинцю) на місяць.

Видобута руда проходила через три збагачувальні майданчики — Марія-Тереза  з ручною працею та механічні Інгуртосу і Касарджу (Casargiu). Галенітовий концентрат транспортували возами на відстань у 10 кілометрів до пляжу Пісінас (Piscinas), де його вантажили на вітрильні човни для доставки до Карлофорте (на острові Сан-П'єтро біля південно-західного завершення Сардинії) для передача на великі судна.

Потреба у залученні додаткових інвесторів призвела  1870 року до переходу копальні до Société Anonyme des Mines de Plomb Argentifère de Gennamari et d'Ingurtosu, що дозволило, зокрема, спорудити вузькоколійну залізницю для транспортування концентрату зі збагачувальних заводів до Пісінас. З 1871 року середньорічний видобуток складав біля 3 тисяч тонн галеніту.

Наприкінці 1870-х виробітки спустились до дна долини, так що для охоплення нижньої частини родовища довелось переходити до спорудження шахт. Також виникла потреба у  механізованих засобах водовідливу, тоді як раніше дренування здійснювалось через нижні штольні із вільним скидом до річки. В 1879—1880 роках ввели в дію перший шахтний стовбур Інгуртосу, що знаходився у центрі однойменної ділянки. 1881 року в північно-східній частині ділянки (на межі з копальнею Монтевеккьо) почалось будівництво стовбура Касарджу, від якого 1882 року повели тунель Сан-Джузеппе протяжністю 1 кілометр, яким руда могла надходити на збагачувальну фабрику Інгуртоса.

Розвиток південної ділянки Дженнамарі включав запуск в 1882 році розташованої дещо західніше від неї, на спуску з хребта у напрямку моря, збагачувальної фабрики Бау (Bau). Доставка до неї руди здійснювалась за допомогою залізничної колії завдовжки 1 кілометр та великого транспортного спуску, а готовий концентрат вивозили з Бау до Пісінас по колії завдовжки 5 кілометрів. На початку 1890-х залучили до розробки поклади ділянки Пінадедду, що знаходиться між Інгуртосу на півночі та Дженнамарі на південь, при цьому ввели в дію канатну дорогу завдовжки 0,9 кілометра, яка транспортувала руду для передачі до транспортної системи фабрики Бау.

Фабрика у Бау використовувала гідравлічний привід, а тому первісно працювала з перервами через брак води. В другій половині 1880-х почалось спорудження стовбура Дженнамарі, при цьому виявлений великий приплив води дозволив створити систему її передачі на потреби збагачувальної фабрики Бау.

Збагачувальну фабрику Інгуртосу розширили 1895 року, при цьому відпрацьована нею вода з напором у 60 метрі подавалась на турбіну, яка виробляла електроенергію для потреб гірничодобувного комплексу.

1897 року на ділянці Інгуртосу спорудили новий шахтний стовбур Турбіна, що отримав назву через розташування неподалік від тільки-но згаданої гідроенергетичної установки. Того ж року на ділянці Дженнамарі відкрили стовбур Едуардо, розташований дещо на схід від стовбура Дженнамарі.

1899 року видобули 2,4 тисячі тонн мінералів свинцю та 1 тисячу тонн мінералів цинку (варто відзначити, що в ті часи було поширено звітувати про обсяги отриманих цільових мінералів, а не руди). Це були доволі значні обсяги, проте відкриття 1896 року на ділянці Інгуртосу найбільшої в історії копальні рудної жили Брассі (Brassey) дозволяло розраховувати на подальше нарощування видобутку, за що узялась компанія Pertusola, яка стала 1899 року новим власником рудника. 1900 року в районі Наракаулі (вниз по долині, дещо більш ніж за кілометр на південний захід від стовбура Турбіна) запустили нову збагачувальну фабрику Брассі пропускною здатністю 500 тонн на добу, до якої вів тунель Брассі (тоді як фабрику Інгуртосу вивели з експлуатації). Протягом трьох років після переходу до Pertusola виробництво копальні потроїлось, при цьому 1901 року в Наракаулі почали будівництво нового стовбура Ламберт.

1903 року на ділянці Дженнамарі почалось будівництво похилого тунелю завдовжки 1,25 кілометра, яким руда мала надходити на збагачувальну фабрику Бау (також по ньому організували відведення води). За пару років по тому сполучили між собою підземні виробітки стовбурів Едуардо та Дженнамарі. Що стосується ділянки Пінадедду, то тут 1904 року запустили фунікулер для відправки руди до збагачувальної фабрики Брассі і в цей же період узялись за спорудження стовбура Сан-Джорджо.

Розвиток північної зони включав сполучення між собою в 1907 році підземних виробіток стовбурів Інгуртосу та Турбіна та початок будівництва спеціального дренажного тунелю, який починався від головного тунелю Брассі та скидав воду до струмка Наракаулі за пару сотень метрів від гирла тунелю Брассі. Поява окремого дренажного тунелю була викликана просіданням головного тунелю.

1915 року на тлі вступу Італії до Першої світової війни через зі збутом продукції, браком вибухівки та робочої сили (на тлі мобілізації) активність розробки суттєво зменшилась. 1917 року вдалось наростити видобуток свинцевої руди, проте копальня все ще старждала через недостатнє постачання. У цей же період звернулись до переробки накопичених хвостів збагачення, зокрема, 1918 року на фабриці Брассі ввели в дію нову секцію (подачу до неї дрібної фракції зі звалищ організували за допомогою пульпопроводу).

1921 року в центральній частині ділянки Інгуртосу, лиша за три сотні метрів від стовбура Турбіна, почалось будівництво нового стовбура Гал, від якого прокладали ще один тунель до району Наракаулі, де з 1923 року зводилась нова збагачувальна фабрика Піредду. Для тунелю від Гал обрали механічну систему транспортування з подвійною колією, по якій вагонетки мали рухатись за допомогою безперервного тягового троса (також по тунелю проклали трубопровід для відведення дренажної води). Крім того, узялись за проєкт похилого транспортного тунелю Леду (Ledoux), призначеного для подачі продукції з ділянки Пінадедду для переробки на фабриці Піредду, при цьому до нього під'єднали виробітки як стовбура Сан-Джорджо, так і нового стовбура Піннадедду. Збагачувальний майданчик Піредду, що використовував технологію флотації, став до ладу 1926 року і того ж року довжина тунелю Леду досягнула 1,17 кілометра.

1930 року в межах повної інтеграції всіх майданчиків копальні завершили будівництво канатної дороги від Дженнамарі до Наракаулі довжиною 2,5 кілометра та продуктивністю близько 500 тонн на добу. Відносно ділянки Дженнамарі також можливо відзначити, що в якийсь момент на ній з'явились стовбури Джордано (на захід від стовбура Дженнамарі) та Біддерді (на схід від стовбура Едуардо).

1940 року із вступом Італії до Другої світової війни та мобілізацією знову з'явилась нестача робочої сили. Втім, ще більшу проблему становила загроза для морської логістики, через що довелось відправляти свинцевий концентрат на переробку до розташованого неподалік плавильного заводу Сан-Гавіно, що належав власнику рудника Монтевеккьо. У другій половині 1943 року роботи в копальні повністю припинились та були відновлені лише 1946 року.

1954 року на північному сході ліцензійної ділянки ввели в дію стовбур «92», що призначався для заміни стовбура Касарджу, який відпрацював вже близько семи десятків років.

Серед інших змін цього періоду можливо відзначити те, що 1948 року відмовились від системи транспортування сирої руди на збагачувальні фабрики по коліях та перейшли на використання автотранспорту, а 1960 року закрили збагачувальну фабрику Брассі.

Тим часом в 1950-х роках з'явились явні ознаки вичерпання запасів одовища, до чого в першій половині наступного десятиліття додались падіння цін на метали та конкуренція зі сторони виробників із країн з нижчим рівнем оплати праці. Pertusola вирішила скоротити виробництво, а 1965 року взагалі передала копальню компанії Monteponi-Montevecchio (таку назву з 1962 року носив власник сусіднього рудника). На цей момент у роботі залишались лише стовбури Ламберт (вів видобуток в діапазоні від +114 метрів НРМ до -180 метрів НРМ), Гал (розробка вертикальним стовбуром від +204 до 0 метрів НРМ та похилим спуском від 0 до -130 метрів НРМ) та 92 (від +204 до +40 метрів НРМ).

Monteponi-Montevecchio спробувала активізувати розробку, відкрила ряд виробіток та знову запустила фабрику Брассі, що переробляла окрім руди породу із хвостосховищ. Втім, 1968 року через чергове падіння цін на метал рудник остаточно закрили.3) LE MINIERE DI MONTEVECCHIO E INGURTOSU GENNAMARI

Примітки