Мене називають Червоним () — турецький роман 1998 року, написаний Орханом Памуком і перекладений англійською у 2001 році; український переклад вийшов у 2005 році. Роман, що розповідає про мініатюристів в Османській імперії 1591 року, приніс Памуку міжнародне визнання та сприяв отриманню Нобелівської премії з літератури у 2006 році.

Книгу перекладено більш ніж 60 мовами від часу її публікації. Французький переклад здобув французьку , а італійська версія — премію Грінцане Кавур у 2002 році. Англійський переклад, My Name Is Red, отримав Міжнародну Дублінську літературну премію у 2003 році.

На знак визнання статусу романа в творчості Памука він був перевиданий у перекладі Ердага Гьокнара в серії Everyman's Library «Сучасна класика» у 2010 році. У 2008 році британська радіостанція BBC Radio 4 транслювала адаптацію цього роману для радіо.

Сюжет Кілька головних персонажів роману належать до однієї майстерні мініатюристів в Османській імперії за часів правління Мурада III. Перший розділ роману («Я — мрець») розповідає один із художників-оздоблювачів майстерні (Заріф-ефенді), якого щойно вбили. У розділах, розказаних від імені його вбивці, читач дізнається, що цей мініатюрист був занепокоєний дедалі західнішим ставленням до живопису в проєкті, замовленому султаном.

Наступні розділи розповідаються різними персонажами, зокрема чотирма живими членами султанської майстерні, чоловіком на ім'я Кара, який щойно повернувся до дому свого дядька в Стамбулі після 12 років мандрів і є першим живим персонажем-оповідачем роману, а також кількома малюнками (коня, собаки, фальшивої золотої монети, Смерті та двох дервішів); а один розділ, який дав назву роману, розповідається самим кольором червоним. Загалом у творі є 21 різний оповідач.

Еніште-ефенді, дядько головного героя (Кари) по материнській лінії, читає Книгу душі Ібн Кайїма аль-Джаузії, сунітського коментатора Корану, і численні посилання на неї з'являються протягом усього сюжету книги. Аль-Джаузія стверджує, так само, як ісламська доктрина, що душі померлих залишаються на землі й можуть чути живих.

Для деяких мініатюристів, зокрема для керівника султанської майстерні Майстра Османа, перегляд мініатюр або «досконалого мистецтва» є радше способом пізнання вічного, а не способом бачення. Численні історії про майстрів-живописців, які осліпли наприкінці своєї кар'єри, подаються не як немічність, а як освячення.

Як і малюнки, що оповідають свої історії, Шекюре — овдовіла двоюрідна сестра Кари та предмет його романтичної зацікавленості — є оповідачкою, яка усвідомлює, що її читають: «…так само, як ті прекрасні жінки, що одним оком дивляться на життя всередині книги, а іншим — на життя поза нею, я також прагну говорити з вами, хто спостерігає за мною з якогось далекого часу і місця». Вбивця також часто нагадує читачеві, що він усвідомлює: усе, що він говорить, ретельно аналізується в пошуках підказок щодо його особи.

Персонажі Заріф-ефенді, вбитий мініатюрист, який звертається до читача з потойбічного світу у першому розділі. Кара (Чорний), мініатюрист і палітурник. Нещодавно повернувся після 12 років мандрів в Персії. Племінник Еніште («дядька»). Еніште-ефенді, дядько Кари по материнській лінії, який відповідає за створення таємної книги для султана у стилі венеціанських художників. Шекюре, прекрасна донька Еніште, в яку закоханий Кара; Шекюре (споріднене з англійським 'sugar', посилається на Ширін, що означає «солодкий», також ім'я матері Памука). Шевкет, старший син Шекюре (також ім'я Орхана Памука). Орхан, молодший син Шекюре (також ім'я Памука). Хасан, молодший брат чоловіка Шекюре. Хайріє, рабиня в домі Еніште, наложниця Еніште. Майстер Осман, керівник Султанської майстерні мініатюристів. Цей персонаж заснований на історичній особі Наккаші Османі. Келебек, один із трьох мініатюристів, підозрюваних у вбивствах. Лейлек, один із трьох підозрюваних мініатюристів. Зейтін, один із трьох підозрюваних мініатюристів. Цей персонаж заснований на особі Естер, єврейська вулична продавчиня-сваха, що переносить листи закоханих. Нусрет-ходжа, консервативний мусульманський лідер, який, можливо, заснований на історичній особі. Виступає проти кави та кав'ярень, непристойних історій і фігуративного живопису.

Книги в романі Низка книг, ілюстрованих відомими мініатюристами, згадується персонажами у Мене називають Червоним: деякі з описаних конкретних рукописів (найбільш помітно , більш відома на Заході як Шах-наме Гоутона) є справжніми та збереглися повністю або частково. Книга душі Ібн Каїйїма аль-Джаузії – Книга імперських святкувань, автор мініатюр Наккаш Осман, автор тексту Сейїд Локман Челебі; у сюжеті роману вона ще перебуває на стадії завершення Шах-наме або Книга царів перського поета Фірдоусі, є національним епосом перськомовного світу. Хроніка султана Селіма Злиття зірок, замовлена , сином Шаха Ісмаїла Нізамі (); ця історія кохання формує центральну ідею, що лежить в основі любовної лінії у Мене називають Червоним Книга коней бухарського вченого Фадлана (малюнок коня є ключем до знаходження вбивці у Мене називають Червоним) Ілюстрування коней, три томи про те, як малювати коней: ображення коней, Коні в русі та Кохання коней Джемалеттіна з Казвіна. Коні сліпого, критика попередніх трьох томів, автор Кемалеттін Риза з Ґерата Історія Узуна Хасана, хана Аккоюнлу, автор Джемалеттін , автор Сааді Книга перемог із похоронними церемоніями султана Сулеймана Пишного Книга навичок

Рецензії Рецензент видання Publishers Weekly захоплюється «…вишуканою прозою та привабливими відступами роману, історіями, що вкладені одна в одну» і доходить висновку, що Памук здобуде багато нових читачів завдяки цій «…доступній, чарівній та інтелектуально насиченій оповіді». Критик Kirkus Reviews описує роман як «…примхливе, але провокаційне дослідження природи мистецтва в ісламському суспільстві….. Багате свято ідей, образів та знань». Джонатан Леві у своїй статті для L.A. Times Book Review, зауважує, що «…саме зображення Памуком напруженого життя митців, які лавірують на диявольськи гострому краю ісламу через 1000 років після його зародження, підносить „Мене називають Червоним“ до рангу сучасного класичного твору». Леві також зазначає, що роман, хоча його дія відбувається чотириста років тому, відображає сучасну соціальну напругу. З цієї причини він називає його «…романом нашого часу».

У The New York Times, описує глибокий інтерес Памука до взаємодії Сходу та Заходу та пояснює деякі метафізичні ідеї, що пронизують роман. Він також зауважує, що роман не лише про ідеї: «Східні чи Західні, хороші чи погані, ідеї випадають в осад, щойно вони опускаються на людський рівень, вивільняючи пристрасті та насильство. „Червоний“ сповнений величі та гріха». Едер також хвалить образ Шекюре, який він вважає найкращим у книзі. Вона «…невловима, мінлива, загадкова та надзвичайно приваблива». Едер підсумовує: «Вони (читачі) … будуть піднесені парадоксальною легкістю та життєрадісністю письма, дивовижно звивистими розмовами, що постійно готові повернути за ріг, та впертою людяністю в маневрах персонажів, спрямованих на виживання. Це людяність, чия брехня та мовчання постають як милі та дивовижно підбадьорливі індивідуальні істини»Eder, Richard. «Heresies of the Paintbrush,» The New York Times Book Review, Sept. 2, 2001..

Англійський переклад Переклад «Мене називають Червоним», виконаний , приніс Памуку міжнародне визнання та сприяв його обранню лавреатом Нобелівської премії. Одразу після публікації Памука описували як серйозного претендента на Нобелівську преміюFreely, Maureen. Review of My Name Is Red, in New Statesman, Vol. 130, No. 4552, Aug. 27, 2001, p. 41, and Eder, Richard. «Heresies of the Paintbrush,» in The New York Times Book Review, Sept. 2, 2001.. Переклад отримав високу оцінку від багатьох рецензентів, зокрема від Джона Апдайка у The New Yorker: «Ердаг М. Гьокнар заслуговує на похвалу за спокійну, гладку англійську мову, якою він передав тонко виткані речення Памука, пристрасні оцінки мистецтва, хитромудрі педантичні дебати (та) моторошні міські сцени» Численні читачі та критики вважають «Мене називають Червоним» найкращою роботою Памука в англійському перекладі.

У 2003 році роман отримав Міжнародну Дублінську літературну премію в Дубліні, де Гьокнар прийняв нагороду від імені Памука. Як це заведено для цієї премії, Гьокнар отримав чверть від її грошової частини.

Нещодавнє дослідження вивчало точність перекладів роману з використанням кількісних методівCaliskan, Sevil and Can, Fazli. Türk Kütüphaneciliği, Vol. 32, No. 4, Dec. 13, 2018, p.251-286..

Видання 1998, Туреччина, Iletisim Yayincilik (), дата публікації ? 1998, тверда обкладинка (перше турецьке видання) 2001, США, Alfred A Knopf (), дата публікації ? Серпень 2001, тверда обкладинка (перше англійське видання) 2001, Велика Британія, Faber & Faber (), дата публікації 2 листопада 2001, м'яка обкладинка 2002, Велика Британія, Faber & Faber (), дата публікації 31 липня 2002, м'яка обкладинка 2002, США, Vintage Books (), дата публікації ? Вересень 2002, м'яка обкладинка (Переклад Ердага Гьокнара) 2008, Велика Британія, інсценізовано на BBC Radio 4 у 2 частинах Айєшою Менон, режисер Джон Драйден, серпень 2008 2014, Пакистан, Jumhoori Publications (), тверда обкладинка, Переклад мовою урду . Отримав національне літературне визнання, включно з Премією UBL за літературну майстерність (2015)https://jumhooripublications.com/product/surkh-mera-naam/https://www.brecorder.com/news/4374533.

Примітки

Посилання Обговорення Орханом Памуком роману «Мене називають Червоним» у BBC Вбивство в мініатюрі: Детективна історія шістнадцятого століття досліджує душу Туреччини: Стаття Джона Апдайка про роман «Мене називають Червоним» у The New Yorker Рецензія в Нью-Йорк таймс Великі уривки на сайті Book Excerptise Джерело середньовіччя — Хосров і Ширін (посилання на історію, що згадується в романі) Сторінка Орхана Памука на сайті Nobelprize.org (Нобелівська премія)