Папський драгунський полк () — регулярний кавалерійський підрозділ Папської армії (), що існував у першій половині — середині XIX століття. Полк використовувався для виконання мобільних завдань, охорони комунікацій і підтримки піхотних частин Папської держави.
Папський драгунський полк був одним із небагатьох регулярних кавалерійських формувань Святого Престолу в період Рісорджименто та розглядається в історіографії як один з елементів реформування папських збройних сил напередодні об'єднання Італії.
Полк був сформований у контексті реорганізації військової системи Папської держави після Наполеонівських війн і відновлення світської влади пап у 1815 році. Як драгунський підрозділ, він призначався для дій у кінному та пішому строю та виконував як бойові, так і поліцейсько-охоронні функції, зокрема забезпечення внутрішньої безпеки й участь у придушенні заворушень.
У 1840–1860-х роках драгунський полк залучався до низки воєнно-політичних криз Папської держави, зокрема під час революцій 1848—1849 років, у кампаніях проти добровольчих загонів Джузеппе Гарібальді та в ході бойових дій проти Королівства Сардинія. Полк був розформований після взяття Рима військами Італійського королівства у 1870 році.
Історія створення
Дорегулярний етап (XVIII століття) До кінця XVIII століття кавалерія Папської держави не мала єдиної регулярної полкової організації в сучасному розумінні. Військова система Святого Престолу доби пізнього Ancien Régime спиралася на сукупність розрізнених кінних формувань, які виконували як військові, так і репрезентативно-охоронні функції. До них належали загони cavalleggeri, кінні варти при легатах і делегатах папської влади, а також тимчасово сформовані ескорти для супроводу адміністративних і податкових місій у провінціяхNicola Natali, Le milizie dello Stato Pontificio nel Settecento, Bologna, 1978, p. 59–72..
Термін «драгуни» () уже вживався в папській адміністративно-військовій лексиці XVIII століття, однак він позначав не регулярний полк, а радше функціональну категорію кінної варти, здатної діяти як у сідлі, так і в пішому строю. Ці підрозділи не мали сталого штату, єдиного командування або уніфікованої системи підготовки, що відображало загальний стан папських збройних сил напередодні революційної епохиGaetano Moroni, Dizionario di erudizione storico-ecclesiastica, vol. XX, Venezia, 1843, «Milizia pontificia»..
Наполеонівський вплив (1798—1814) Французька окупація Папської держави та подальше включення її територій до наполеонівської системи влади справили значний вплив на трансформацію папської військової організації. Ліквідація старих формацій, розпуск дорегулярних загонів і залучення частини місцевого населення до збройних сил Франції та Італії сприяли формуванню нового корпусу офіцерів та унтер-офіцерів із практичним бойовим досвідом.
Частина майбутніх командирів Папського драгунського полку пройшла службу у французькій кавалерії або допоміжних кінних частинах наполеонівських армій, засвоївши принципи мобільності, ескадронної тактики та практику використання драгунів для дій у кінному і пішому строюPiero Raggi, L'eredità napoleonica nell'esercito pontificio, Roma, 1992, p. 23–31.. Цей досвід став важливим чинником для післявіденських військових реформ.
Спадкоємність і новий початок Після відновлення Папської держави за рішеннями Віденського конгресу постало питання не лише реконструкції довоєнної військової системи, а її структурного переосмислення. Ординанс 1816 року, яким було створено Папський драгунський полк, започаткував інституційно новий підрозділ, що не був формальним продовженням жодного з дореволюційних кінних формувань.
Водночас полк успадкував окремі традиції папської кінноти, поєднавши їх із французькою організаційною моделлю: сталою полковою структурою, чітким поділом на ескадрони, стандартизованою уніформою та регламентованою системою підготовкиAttilio Carosi, Le forze armate pontificie, Roma, 2005, p. 87–94..
Командування та персоналії
Реорганізація під керівництвом Ламорісьєра У 1859—1860 роках, напередодні війни з Королівством Сардинія, папські збройні сили зазнали реорганізації під керівництвом французького генерала Крістофа де Ламорісьєра, який був призначений головнокомандувачем папської армії. У межах цих реформ він зосереджував увагу на підвищенні дисципліни та рівня підготовки кавалерійських частин, зокрема драгунських, наголошуючи на стройовій виучці та злагодженості ескадронівAlberto Strinati, Lamoricère e l'esercito del Papa, Roma, 2010, p. 121—129..
Організація та структура
Чисельність і склад Папський драгунський полк входив до складу регулярних сил Папської армії та адміністративно підпорядковувався військовому департаменту (). У різні періоди чисельність полку коливалася приблизно від 450 до 700 вершників, що відповідало поширеним для кавалерійських полків показникам у Європі XIX століття.
Типова організаційна структура включала: Підрозділ Характеристика Штаб полку Командир (полковник), ад'ютанти, ординанси, капелан та медична служба. 4–6 ескадронів По 80–100 вершників у кожному, залежно від періоду та мобілізаційного стану. Допоміжні підрозділи Обозні, ремонтні та ветеринарні служби, що забезпечували утримання коней і матеріальне постачання.
Полк мав ротаційні гарнізони в містах Рим, Болонья, Анкона та Вітербо, що дозволяло оперативно залучати кавалерію для підтримання порядку й реагування на заворушення в провінціяхAttilio Carosi, Le forze armate pontificie, Roma, Ufficio Storico SME, 2005, p. 198—206..
Особовий склад полку був багатонаціональним: поряд з уродженцями Папської області службу несли іноземні добровольці, зокрема австрійці, баварці та французи католицького віросповіданняAttilio Carosi, Le forze armate pontificie, 2005, p. 203..
Участь у бойових діях
Боротьба з бригантажем Основною повсякденною функцією Папського драгунського полку була патрульна та антиповстанська служба. Полк залучався до боротьби з бригантажем — формами селянського бандитизму та локальними заворушеннями в Романьї, Умбрії та Марке. Драгуни діяли невеликими мобільними загонами, супроводжували податкові та адміністративні експедиції й забезпечували охорону основних шляхів сполученняCarosi, 2005, p. 214—219..
Повстання в Романьї (1831—1832) Початок понтифікату Григорія XVI у лютому 1831 року збігся з революційними виступами в Об'єднаних італійських провінціях, зокрема в папських Легаціях Романьї. Повстання в Болоньї, Форлі, Равенні та низці менших центрів супроводжувалися дезорганізацією місцевих органів управління. Міські формування , створені для підтримання порядку, у ряді випадків були розпущені або перейшли під контроль революційних комітетів, що обмежило можливості папської влади діяти через цивільну адміністрацію.
У цих умовах Папський драгунський полк став однією з небагатьох регулярних і мобільних військових частин, доступних для оперативного використання в регіоні. Його ескадрони залучалися до патрулювання основних міських центрів, охорони резиденцій папських легатів та забезпечення безпеки шляхів сполучення між осередками заворушень. Дії полку мали на меті підтримання присутності папської влади в умовах обмеженого функціонування цивільних структур.
Тактика драгунів у Романьї характеризувалася обережним застосуванням сили та перевагою демонстративних дій. Ескадрони розгорталися на ключових підступах до міст і в публічних просторах, здійснюючи показові маневри з метою стримування заворушень без переходу до широкомасштабного збройного зіткнення. Паралельно встановлювався контроль над основними комунікаціями, зокрема вздовж Via Emilia, що ускладнювало координацію між окремими повстанськими осередками.
За оцінкою сучасників, діяльність папських військових частин, включно з драгунським полком, сприяла тимчасовій стабілізації становища в окремих пунктах Легацій до прибуття австрійського інтервенційного корпусу, який перебрав на себе основний тягар військового придушення повстанняGaetano Moroni, Dizionario di erudizione storico-ecclesiastica, vol. LXXV, Venezia, 1851, s.v. «Romagna»..
Революції 1848—1849 років У 1848 році Папський драгунський полк був включений до складу папського експедиційного корпусу генерала Джованні Дурандо, направленого на північ Італії для дій проти австрійських військ. Під час цієї кампанії драгуни виконували переважно оборонні та маневрові завдання.
У ході битви під Віченцою в червні 1848 року полк розгортався на флангах папської піхоти, прикривав підступи до міста, здійснював розвідувальні рейди та контратаки проти австрійських частин. В умовах міських боїв окремі загони діяли в пішому строю, утримуючи барикади та забезпечуючи зв'язок між секторами оборони.
Попри певну стійкість оборони, стратегічна ситуація залишалася складною. Після публікації енцикліки Пія IX Non semel, яка містила настанови щодо уникнення конфлікту з Австрійською імперією, папські війська опинилися в політичній ізоляції. Після серії поразок і загрози оточення генерал Дурандо погодився на капітуляцію перед фельдмаршалом Йозефом Радецьким.
За умовами угоди, папські війська, включно з драгунським полком, повернулися до Папської держави з обмеженням не брати участі в бойових діях протягом трьох місяцівPiero Raggi, La Nona Crociata. L'esercito pontificio nel 1848—1849, Roma, 1998, p. 87–112..
Десятиліття стагнації та французької присутності (1849—1859)
Після поразки Римської республіки та повернення Пія IX до Риму влітку 1849 року папські війська отримали підтримку французьких, а частково й австрійських сил. Французький гарнізон у Римі забезпечував ключові функції оборони та підтримання порядку, тоді як національні підрозділи, зокрема Папський драгунський полк, виконували допоміжні завдання.
У 1850-х роках функції драгунів трансформувалися. Полк дедалі більше залучався до церемоніальної та ескортної служби, супроводжував Понтифіка під час офіційних виходів, богослужінь і подорожей, а також виконував почесну варту при папських резиденціях та легаціях. У 1857 році під час поїздки Пія IX провінціями полк діяв насамперед як символ присутності та престижу світської влади Святого ПрестолуAttilio Carosi, Le forze armate pontificie, Roma, 2005, p. 214—219..
Згідно з сучасними джерелами, тривале перебування в режимі внутрішньої охорони та ескорту вплинуло на стан полку: відзначалися труднощі з комплектуванням і підтриманням бойового рівня підготовки особового складу. Папська кавалерія відставала в технологічному та тактичному плані від армій Сардинського королівства і Франції, які в середині 1850-х років проходили через інтенсивний бойовий досвід Кримської війни й модернізували свої збройні сили.
У цьому періоді Папський драгунський полк залишався традиційною військовою одиницею папської армії, що зберігала своє існування значною мірою завдяки підтримці іноземних військ. Ця обставина зумовила необхідність реформ напередодні протистояння 1860 року.
Кампанія 1860 року та Битва при Кастельфідардо
У 1860 році Папська держава опинилася перед військовою загрозою з боку Сардинського королівства, яке розпочало наступ на провінції Марке та Умбрія з метою їхнього приєднання до своїх володінь. Польова армія Святого Престолу була сформована під командуванням генерала Крістофа Ламорісьєра і включала різнорідні контингенти, серед яких Папський драгунський полк, який виконував функції мобільної кавалеріїAttilio Vigevano, La fine dell'Esercito Pontificio.
За даними сучасних істориків, під час битви при Кастельфідардо (18 вересня 1860) драгуни брали участь у маневрових та оборонних діях, зокрема в прикритті флангів і підтримці відступу частин папської піхоти. Полк діяв у складних умовах чисельної та технічної переваги п'ємонтської армії, яка мала сучасну стрілецьку зброю та артилерію.
Після поразки польових сил залишки драгунів разом з іншими підрозділами були оточені в Анконі і капітулювали. Кампанія 1860 року фактично ознаменувала кінець папської армії як самостійної оперативної сили.
Битва при Ментані (1867)