Комплекс з виробництва добрив у П'яно-д'Орта — колишнє підприємство хімічної промисловості в центральній частині Італії.

Завод ввела в дію у 1902 році компанія стала Società Italiana di Elettrochimica (SIE), засновниками якої були французькі та швейцарські інвестори. Первісно він виробляв лише сульфатну кислоту шляхом спалювання піритів з потужністю 1 тисяча тонн на рік, проте вже у 1904-му розпочав продукування похідних продуктів — суперфосфату (отримують розкладенням фосфоритів сульфатною кислотою) та сульфату міді. Пірит надходив з італійських копалень (зокрема, Гавроррано), фосфорити імпортували з Тунісу, Єгипту та Марокко, а мідь закуповували у Чилі. Про масштаби діяльності відомо, що за період 1906—1910 років у П'яно-д'Орта виробили 9,1 тисячі тонн сульфатної кислоти, 12,4 тисячі тонн суперфосфату та 1,6 тисячі тонн сульфату міді. Також варто відзначити, що при переході до напряму добрив майданчик став власністю компанії Società Italiana per la Fabbricazione di Prodotti Azotati e di altre contenuti per l'Agricoltura (SIPA), одним із засновників якої виступила SIE. Втім, вже у другій половині 1900-х на тлі промислової кризи SIE продала свою частку.

Діяльність SIE у регіоні базувалась на використанні гідроенергетичних ресурсів — спершу запустили ГЕС на річці Тіріно потужністю 4,6 МВт, а в 1907 та 1912 роках до неї додались дві більш потужні ГЕС на річці Пескара. З огляду на це SIE запустила два електротермічні процеси — отримання карбіду кальцію (результат плавки вугілля з вапном) і запущене в 1905 році у П'яно-д'Орта виробництво такого азотного добрива, як цианамід кальцію (отримують плавкою карбіду кальцію в атмосфері азоту). Ці виробництва потребували великих обсягів електроенергії і, оскільки ГЕС на Тіріно одночасно живила належний SIE хлорно-содовий завод у Буссі-сул-Тіріно, виник певний дефіцит електроенергії. Іншою проблемою стала недосконалість технології плавки на цианамід кальцію, яка лише робила перші кроки (завод у П'яно-д'Орта став другим у світі після експериментального виробництва в Німеччині). Як наслідок, того ж 1905-го продукування цианаміду кальцію припинили. Втім, уже невдовзі винахідник процесу вдосконалив його, що дозволило в 1907-му відновити випуск цианаміду, а в 1912-му запуск другої ГЕС на Пескарі дозволив остаточно впоратись із дефіцитом електроенергії (з її появою навіть організували подачу електроенергії до Неаполя). Потужність модернізованого виробництва становила 4 тисячі тонн цианаміду кальцію на рік проти 500 тонн в 1905 році.

Залишок від спалювання піритів — піритний огарок — містить велику частку заліза, тому в умовах дефіциту сировини в часи Першої світової війни його постачали на металургійний комбінат у Баньйолі. Всього у 1916—1918 роках туди відправляли біля 7 тисяч тонн огарку на рік. Ще однією особливістю роботи заводу в цей період стала організація поставок фосфоритів залізницею з портів Неаполя, оскільки традиційні маршрути до розташованих на східному узбережжі портів Ортона та Пескара знаходились під загрозою зі сторони австрійського флоту (всього по новому маршруту перевезли 150 тисяч тонн вантажів).

У 1922-му майданчик розпочав модернізацію, що мала за мету довести потужність по сульфатній кислоті до 20 тисяч тонн на рік (причому по завершенні проєкту майже половину цього обсягу збирались продавати стороннім підприємствам). Збільшення боргового навантаження на SIPA у підсумку в 1924-му призвело до переходу заводу в П'яно-д'Орта до компанії Società Marchigiana di Concimi e Prodotti Chimici di Roma. Новий власник інвестував як у завершення модернізації, так і в покращення залізничного сполучення і в 1926 році відновив виробництво суперфосфату.

У 1929-му контроль над заводом встановила група Montecatini (колись починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття стала найбільшим хімічним концерном Італії). У межах оптимізації діяльності дочірніх компаній вона припинила продукування тут карбіду кальцію та цианаміду кальцію, натомість майданчик у П'яно-д'Орта зосередився на збільшенні виробництва суперфосфату та сульфату міді. Також в якийсь момент організували випуск сульфату алюмінію, фторсилікату натрію (варто відзначити, що при переробці такої фосфоровмісної сировини, як апатити, супутнім продуктом є кремнефтористоводнева кислота), фунгіцидів та гліцерину.

Навесні 1942-го знову почались поставки піритного огарку до Баньйолі, тепер вже через Другу світову війну. Всього до серпня 1943-го туди відправили 45 тисяч тонн огарку. В жовтні 1943-го завод у П'яно-д'Орта зупинився через пошкодження від бомбардувань (зокрема, виявились повністю знищеними цех та склади напряму сульфату алюмінію), відсутність сировини та електроенергії (ГЕС на річці Пескара також стали ціллю нальотів і були зруйновані). Роботу майданчику змогли відновити лише в 1947-му.

Наприкінці 1950-х завод у П'яно-д'Орта стрівся за економічними проблемами, що призвело до закриття цеху сульфату міді. У той же час виробництво інших продуктів продовжувалось і в 1960-му майданчик видав 50 тисяч тонн сульфатної кислоти, 80 тисяч тонн суперфосфату (з них 10 тисяч тонн амонізованого), 300 тонн кремнефтористоводневої кислоти, 500 тонн фторисиликату натрію, а також 17 тисяч тонн піритного огарку.

У 1965-му завод закрили.ENERGIA IDROELETTRICA E POLITICA DI SVILUPPO: L'ABRUZZO E LA VALLE DEL PESCARA DALL'UNITÀ AL SECONDO DOPOGUERRA

Примітки