Хімічний комплекс у Буссі-сул-Тіріно – підприємство хімічної промисловості в центральній частині Італії.
Завод ввела в дію у 1901 році компанія стала Società Italiana di Elettrochimica (SIE), засновниками якої стали французькі та швейцарські інвестори. В основі проєкту лежало використання електроенергії, виробленої належною SIE гідроелектростанцією на річці Тіріно потужністю 4,6 МВт (при цьому в 1907 та 1912 роках SIE запустила ще дві більш потужні ГЕС на річці Пескара, що дозволило не лише живити нові виробництва, але й подати електроенергію до Неаполя).
Базовим процесом майданчику в Буссі став електроліз хлориду натрію із отриманням хлору, каустичної соди та водню. Хлор використовували для продукування хлорного вапна (отримують реакцією з гашеним вапном) та соляної кислоти (результат реакції хлору та водню), а також тетрахлорметану, хлориду барію, хлориду сірки, хлорату натрію. Каустичну соду споживав зведений в Буссі глиноземний завод.
Ще одним розрахованим на споживання електроенергії напрямом стало виробництво феросиліцію, яке ввели в дію у 1907 році. Воно пережило розквіт під час Першої світової війни, що створила підвищений попит на цей феросплав, необхідний для виробництва корабельної броні.
Станом на кінець 1900-х річна потужність майданчику становила 3,4 тисячі тонн каустичної соди, 5 тисяч тонн хлорного вапна, 500 тонн соляної кислоти, 190 тонн товарного рідкого хлору, 50 тонн тетрахлорметану та 1,2 тисячі тонн феросиліцію. В 1924-му фактичне виробництво склало 4,5 тисячі тонн каустичної соди, 3 тисячі тонн хлорного вапна, 1 тисяча тонн соляної кислоти та 350 тонн тетрахлорметану.
В 1929-му SIE збанкрутувала. Завод на нетривалий час перейшов до Società meridionale di elettricità, але того ж 1929 року його придбала компанія Acna (головним майданчиком якої був хімічний завод у Ченджо). На той час сама Acna переживала не кращі часи, так що в 1931-му її придбала група Montecatini (колись починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття стала найбільшим хімічним концерном Італії). При цьому спершу завод у Буссі передали Società Chimica Nazionale, а в 1935-му він перейшов до іншої компанії з тієї ж групи Dinamite Nobel. На той час унаслідок ряду модернізацій потужність базового виробництва суттєво зросла, так, воно могло випускати 13 тисяч тонн каустичної соди.
Вже час Першої світової війни на майданчику заводу організували виробництво хімічної зброї і з 1914-го він продукував фосген основі тетрахлорметану. Також в цей період у Буссі випускали іприт, який отримували реакцією етилену з хлоридом сірки. Виробництво хімічної зброї активізувалось в 1930-х роках, коли тут створили Centro Chimico Militare (саме з огляду на співпрацю з військовими Acna придбала майданчик в Бусіі, проте фактичний розвиток цього напряму припав вже на період Montecatini). Потужність по іприту в підсумку довели до 3 тисяч тонн на рік, також продукували арсин, дифосген та люїзит. Варто відзначити, що вироблена в Буссі хімічна зброя не лише йшла на склад, але й була використана при придушенні повстання у Лівії та під час завоювання Ефіопії. Продукування отруйних речовин в будь-якому випадку припинилось, коли в червні 1944-го німці відступили з Буссі, підірвавши та евакуювавши обладнання.
Вивезене обладнання по завершенні війни вдалось повернути і в 1947-му завод відновив роботу, проте тут більше не випускали тетрахлорметан. Натомість у повоєнний період організували продукування хлориду амонію, перхлоратів, монохлороцтової кислоти, дихлоретану (останнє закрили не пізніше 1970-го).
Ще з 1924-го водень постачали для продукування аміаку на завод азотних добрив, споруджений в Буссі компанією Azogeno. У 1934-му Montecatini запустила в Буссі власне виробництво аміаку потужністю 1,9 тисяч тонн на рік, при цьому поставки Azogeno тривали ще щонайменше кілька років. Варто відзначити, що в підсумку електролізний шлях до аміаку був витіснений більш ефективним виробництвом на основі вуглеводнів (для концерну Montecatini таким майданчиком став завод у Порто-Маргера).
В другій половині 1930-х років почали продукування ацетилену (на той час найпоширенішім його джерелом був карбід кальцію) та похідного від нього трихлоретилену (за іншими даними, вже у 1932-му завод у Буссі став єдиним італійським виробником трихлоретилену та в 1933-му випустив 3,5 тисячі тонн цього продукту). З плином часу вуглехімія програла конкурентну боротьбу нафтохімії, так що в 1963-му у Буссі-сул-Тіріно закрили напрям ацетилену й трихлоретилену.
Незважаючи на припинення випуску ряду хлорованих продуктів, базовий електролізний напрям майданчику в Буссі продовжував активно діяти. Відомо, що в 1963-му тут почали продукування хлорметану, а станом на середину 1970-х років потужність заводу по хлору становила 70 тисяч тонн на рік.
В 1968 році запустили виробництво пероксиду водню, потужність якого з часом збільшилася з початкових 3 тисяч тонн до 39 тисяч тонн у 1990 році. Також асортимент поповнили перборат натрію, силікат натрію (метасилікат натрію).
Ще з 1935-го завод продукував антидетонаційну присадку – тетраетилсвинець. Після створення в 1966-му спільного підприємства Società Italiana Additivi per Carburanti (SIAC), половиною капіталу якої володіла британська Associated Octel, обсяги виробництва суттєво збільшились, також в подальшому розпочали випуск тетраметилсвинцю. Втім, у підсумку посилення екологічних норм призвело до закриття напряму свинцевих алкілів в 1990-му (зі знесенням споруд в період з 1995 по 1997 роки).
Ще в 1966-му Montecatini унаслідок злиття перетворилась на Montedison, при цьому з 1980-го майданчик в Буссі-сул-Тіріно належав її дочірній компанії Ausimont (з 1983 по 1991 роки через Montefluos). Коли наприкінці 1980-х Montedison передала основну частину свого хімічного бізнесу до спільного підприємства з Eni, компанія Ausimont залишилась у попереднього власника.
В 2002-му Montedison продала Ausimont бельгійській Solvay, за виключенням напряму пероксиду водню та перкарбонату натрію, що дістався німецькій Degussa Medavox. Далі пероксидний напрям опинився під контролем Evonik Medavox, яка закрила його в 2009 році.
Що стосується Solvay, то вона в 2007-му зупинила застаріле електролізне виробництво, яке використовувало ртутний метод, а на заміну майданчик отримав мембранну установку електролізу меншої потужності. Того ж 2007-го закрили напрям хлорметану.
В 2016-му Solvay продала свій завод у Буссі-сул-Тіріно компанії Società Chimica Bussi (группа Caffaro), що випускає каустичну соду, соляну кислоту, поліакрилову кислоту (на основі соляної кислоти), гіпохлорит натрію, поліалюмінійхлорид, екологічні відбілювачі та дезінфікуючі засоби, продукти для фармацевтичного сектору.ENERGIA IDROELETTRICA E POLITICA DI SVILUPPO: L'ABRUZZO E LA VALLE DEL PESCARA DALL'UNITÀ AL SECONDO DOPOGUERRA
Примітки